Я – молодий викладач, і це моя історія…

Привіт, мене звати Олена. Мені тридцять із половиною. Я люблю чорний гумор, філософію та електронну музику. Працюю викладачем права в одному з київських вишів майже чотири роки. Чи я мріяла про це в дитинстві? Ні, не мріяла (really, ну хто в дитинстві хоче викладати?). Взагалі я хотіла бути політичним журналістом, працювати у гарячих точках, щоб всі захоплювалися: «Wow, яка ж крута, важлива і небезпечна в тебе робота!». Як ви вже, мабуть, зрозуміли, такого мені не кажуть.Коли я розповідаю, де працюю, майже завжди чую одні й ті самі фрази: «Ого, ну нічого собі, а ти дуже сувора? Часто «валиш» студентів? А чому з кар’єрою юриста не склалося? Як ти виживаєш на таку зарплатню?». Словом, подібних стереотипів мені кажуть багато.

Спочатку я спеціально уникала запитань про роботу, загадково мовчала у відповідь або що-небудь вигадувала. Бо ніхто не казав оте саме «wow», більшості моя робота здавалася надто незвичною і зовсім архаїчною (звісно, куди мені до графічного дизайнера чи travel-blogger-а).

Дивно і навіть трохи соромно про це казати, але найбільше безглуздих стереотипів щодо викладання мала саме я, а не оточуючі. Перший рік я думала, що це тимчасове явище у моєму житті. «От захищу дисертацію і знайду іншу роботу!» – так мені здавалося. Я не будувала планів. Намагалася тримати дистанцію з колегами. О, а дистанція між мною і студентами взагалі була надзвичайних розмірів. Цей розмір я можу порівняти тільки з масштабом того жаху, який охопив мене на першому семінарі, який я проводила.

От як ви собі уявляєте перелякану дівчину? Вона червоніє, в неї тремтить голос, а обличчя демонструє ознаки тяжкої екзиcтенційної кризи? Так от – ви помиляєтеся. Усі ті ваші ну ду-у-уже суворі молоді викладачі, які виглядаюсь і поводять себе самовпевнено і зухвало, підійти до яких з будь-який запитанням рівноцінно академічному caмoгубcтву, – кажу вам, повірте, вони просто в паніці. Вони розгублені, у ваших юних обличчях їм ввижається Міжнародний вoєнний трибунaл і більше всього на світі вони не хочуть, щоб ви помітили як сильно тремтять їх руки. Ваша справа, що ви будете робити з цією інсайдерською інформацією, але просто спробуйте їх зрозуміти.

«Одного дня я взяла та повністю змінилася, і все стало круто», – я завжди хотіла вимовити це речення вголос. Але навряд чи це колись стане правдою. А брехати я не люблю. Почну краще так… Одного ранку чи вечора я зрозуміла, як сильно звикла до своєї роботи, студентів, способу життя. Почала згадувати про все це у літній відпустці і навіть трохи сумувати. Я щось відчула таке…якусь глибоку особисту причетність до того всього процесу, що називається «системою освіти». Тому більше не ігнорувала студентів, коли зустрічала їх на вечірках чи в магазинах, а посміхалась і віталась. Могла порадити їм, де зробити у Києві пірсинг чи дешево поремонтувати Iphone. Я почала відчувати щось на кшталт гордості замість сорому, коли розуміла, що хтось зі студентів знає щось, чого не знаю я. І так, тепер мені часом здається, що потрібно стати більш серйозною і суворою.

Я не знаю, чому так сталося. Але з якогось моменту я почала відчувати достатньо сильний дискомфорт на роботі. Пам’ятаю відчуття, коли вперше мені здалося, що майже весь освітній процес у виші, де я працюю, – просто формальне виконання давно завчених напам’ять дій.

Ось уявіть типову ситуацію, коли студент завчив визначення і відповідає на семінарі. І ти розумієш, що начебто маєш поставити відмінно (бо він виконав усі вимоги), але відчуваєш внутрішні протиріччя (він же насправді нічого не розуміє!). З цим можна порівняти і всю систему освіти загалом.

Лекції читаються – так! І неважливо, що деякі викладачі вже 30 років не оновлювали ті конспекти, за якими їх читають, і не знайомились із зарубіжними науковими надбаннями (бо більшість не знає іноземних мов).

А ви знали, що студенти офіційно мають право поїхати навчатися за кордон у рамках програм академічної мобільності, а викладачі – на стажування та підвищення кваліфікації? У кожному українському виші є відділ, який займається міжнародними стажуваннями, питаннями академічної мобільності тих, хто здобуває вищу освіту, організацією розповсюдження інформації щодо стипендій та грантів. Там зазвичай знаходяться від 2 до 10 працівників, отримуючи при цьому зарплату з державних коштів, яка, до речі, не менша ніж зарплата викладача-асистента (а може навіть більша). У результаті більшість моїх студентів, які поїхали навчатися в інші країни, здійснили цю свою мрію самостійно: не тільки без допомоги рідного вишу, а й навпаки, всупереч йому.

Я дуже співчуваю студентам, які здобувають освіту чи стажуються за кордоном і чують пoгрози щодо відрахування, а не слова підтримки від рідного університету/інституту. Може, я чогось не розумію, але мені здається очевидним, що найкращий спосіб створити справжніх українських інтелектуалів – допомогти їм набути досвіду у розвинених країнах. Мабуть, керівництво вишу не поділяє моїх поглядів.

Але особливо я б виділила проблему величезної кількості паперової роботи, яка не тільки не робить кращим навчальний процес, а й зжирає купу часу, який викладач міг би витратити на особисте і професійне самовдосконалення. Наукові статті, монографії, конференції? Ні, не чув. Бо до кінця місяця треба зробити величезну кількість звітів та інших «офіційних документів», де необхідно правильно оформити псевдодосягення і фіктивні успіхи тих, хто імітує бурхливу викладацьку і наукову діяльність.

Ще я дуже переймалася, коли вперше атестувала студента, який взагалі не заслуговував на це. Я зробила це за вимогою керівництва. Хвилювалася, що вчинила не з міркувань совісті та думала, як я буду дивитись у вічі іншим студентам, коли вони про це дізнаються. Неприємно навіть казати про це, але для багатьох викладачів це звична справа. Чому? Я спитала колись і отримала відповідь: «Бо вони платять за навчання, ми не хочемо їх відраховувати і тим самим позбавляти себе значної суми грошей. А іноземці ще й у валюті платять – вони недоторкані, зрозуміла?». Все це викликає особисто у мене відразу і злість.

Чи я хочу щось змінити? Чи я можу? Я всього лише прагну, щоб моя робота була наповнена сенсом та трошки радістю. Круто розуміти, що я не одна. Одного прекрасного весняного дня наші з колегою (викладачем філософії, до речі) безкінечні балачки і роздуми про високе, про зміни, про молодь, раптом матеріалізувались у проект під назвою «Art of mind». Офіційно ми називаємо його майданчиком для вільного інтелектуального пошуку, де ми майже щотижня збираємось і дискутуємо, але це, радше, клуб-експеримент, де кожна зустріч – це подія непередбачувана і саме тому надзвичайно цікава. Це те, що мене надихає. І це мій спосіб щось змінити.

Я не завжди їду на роботу з радістю, бувають дні, коли я знервована і сумна, іноді все настільки дістає, що хочеться все кинути і піти викладати йогу або ж перевчитися на програміста і звалити з України. Можливо, я не мріяла про цю професію з дитинства і вона, очевидно, далеко не найпрестижніша з усіх на сьогодні. Але можу сказати з упевненістю: я пишаюся тим, що маю можливість бути причетною до всіх радісних і сумних моментів життя, які складаються в незабутні студентські роки багатьох хлопців та дівчат. Бо ви дійсно ніколи їх не забудете, повірте!

Шукайте деталі в групі Facebook