Керівник УБМ Василь Футерко: “Люди досі думають, що дітям в інтернаті треба одяг”
Із керівником “Української благодійницькї мережі”, відомим франківським волонтером та правозахисником, який проводить колосальну роботу для захисту та підтримки сиріт-інвалідів, Василем Футерком говорила журналістка WestNews. Залишаючи поза публікацією розповідь про далеко не завжди добру й гуманну діяльність прикарпатських інтернатів, розміщуємо ті загальні речі, які дають змогу зрозуміти, як декілька людей борються із негуманною системою інтернатів та впроваджують європейські ініціативи тут, на Прикарпатті.
– Перше питання в мене – як усе почалося? Як прийшла така думка – допомагати цим дітям і як почала реально втілюватися в життя?
-Почалося зі студентського волонтерства. Зараз багато студентів волонтерять, і раніше так було. Може, раніше це було менш популярно, ніж тепер. Почалося з інтересу в студентські роки до волонтерської діяльності, спочатку юридичної.
–Що саме це було?
-Це була така практика в громадській приймальні, у Франківську. І тоді якраз в цій діяльності з’явилося перше ознайомлення з інтернатами – але спочатку з проблемами здорових сиріт, тих, які звичайні школи-інтернати закінчують.
–Які там основні проблеми були, є?
-Там проблеми – житло, робота, соціалізація. Вони виходять з інтернату часто без житла, без родичів, без якоїсь підтримки. Без достатньої освіти, без можливості влаштуватися на роботу. Там свої проблеми.
Тоді з’явилося запитання, а що, якщо проблеми одночасно – і сирітство, і інвалідність. Де такі люди є, де вони проживають?..
Випадкова історія моїх друзів, які зимою ішли попри Коломийський дитбудинок, стала тим приводом для перших відвідин дитячого будинку-інтернату – саме соціального.
-А що вони побачили?
-Вони ішли з роботи і побачили, як дитина миє ворота. Це для них було дивно, тому що надворі було холодно. І вони зразу побачили, що дитина якась не така. Підійшли одразу, щось мали з собою – їжу, солодощі – дали тій дитині, дитина подивилася швиденько по сторонах, чи ніхто не бачить, взяла і пішла далі мити ворота. І тоді в мене з’явився інтерес, що це за дитбудинок. Здається, тоді я вже мав приблизний перелік закладів для не просто сиріт, а сиріт для інвалідності.
У 2009 році з одногрупниками з’явилася така іде, що трішки часу є, будемо щось робити. Тоді ми вийшли на контакт зі львів’янами, з волонтерською групою «Відкриваємо серця» – і другий заклад, в якому я був, це був Роздільський інтернат не на Франківщині, а на Львівщині. Також для хлопців, для сиріт із інвалідністю.
–То однодумцями стали одногрупники? Цікаво, як взагалі людей зібрати докупи для таких складних справ?
-Люди є, люди приходять. Є люди, які вже не перший рік відвідують Залуччя, є ті, хто менше року тому прийшли. Але якщо люди не знають про інтернати, то активного відвідування не буде.
Зараз ми їздимо туди дуже часто.
Приїжджають люди з подарунками – класика: мандарини, солодощі, одяг. Приїхали, роздали і поїхали, а якогось такого контакту, як з людьми, нема. Я завжди пропоную поставити себе на місце цих дітей, старших.. От ти живеш у чотирьох стінах, і тут приїхали гості, всіх швиденько зібрали. Може, в тебе немає настрою, хочеш побути на самоті. Але ти не маєш де заховатися.
-Мені здається, дуже важливо проводити інформаційну політику… Я б теж не знала, з чим приїхати…
-Зараз ми такі речі, як цукерки, одяг майже не привозимо. Якщо це фрукти – то стільки, аби діти їх з’їли на той один раз, поки ми є. Одяг вживаний ми дуже давно не передаємо, хоча раніше передавали його дуже багато.
–А з чим зараз приїжджаєте?
-Наші пріоритети взагалі зараз не матеріальні. Пріоритетів три: сприяння створенню першої спільноти підтриманого проживання, сприяння усиновленню дітей та третій пріоритет – програма «Особистий друг». Зараз починає ставати популярнішим і частіше говорять про наставництво для дітей-сиріт. Ця ідея в нас не нова, її в Україні почав розвивати Уповноважений Президента з питань дитини Микола Кулеба. Прийняли навіть закон про наставництво, а до нас воно прийшло з західних практик. Є такий проект «Старший брат», де для дітей, що опинилися в складних обставинах, шукають підтримку
–Як це юридично закріплено?
-Взагалі має бути договір. Але типового договору немає. Це формат звичайної дружби, максимально близьке до неї. Можна укласти 10 договорів, але наставник може відмовитися, і ніякі договори не допоможуть його втримати.
–Дитина залишається в інтернаті?
-Закон дозволяє дитину запрошувати в сім’ю наставника, брати на вихідні. Це не усиновлення, не формат патронатних сімей.
Поки що такої практики нема, інтернати бояться відпускати дітей зі наставниками, поки нема юридичної процедури.
Основна ідея – спілкування дітей із кимось, хто не належить до системи. Працівники, на жаль, дуже часто піддаються професійному вигорянню з різних причин, тому з працівниками це не працює.
У нас зараз є два практичні психологи, одна психолог вже більше року у нас працює і відвідує Коломийський та Погонянський інтернати. Погонянський – це жіночий психоневрологічний дорослий у Тисменицькому районі. Хоч вона є нашим працівником, підопічні її сприймають інакше, ніж працівників інтернату.
–А допомогу меценатів з-за кордону часто залучаєте?
-Дуже шкода, що в людей ще є таке уявлення, що дітям в інтернаті треба одяг, треба їжу, якісь такі інші побутові речі. Це недобре. Тут просто спрацьовує навіть не стереотип, а особистий досвід. Є такий момент, що більшість волонтерів – це жінки, і коли жінки бачать дітей і розуміють, що ці діти в важких обставинах, то вони хочуть їх нагодувати, дати одяг.
Є проблема маніпуляції зі сторони самих вихованців. Ця проблема має різні сторони. Вона полягає в тому, що діти в інтернатах починають формувати, як вони кажуть, «замовлення». Вони не кажуть «я попросив», вони кажуть «я зробив замовлення». У них складається таке неправильне уявлення, що коли люди приїжджають, ти можеш в людей попросити, і вони виконають це бажання.
Ми раніше виходили за межі «золотої середини». Адже й нічого не дарувати теж не можна: ми, як звичайні люди, любимо отримувати подарунки – більші, менші, дрібниці. З іншої сторони завалювання подарунками для нас не властиво: ми не отримуємо їх кожного дня і не замовляємо їх. В освітніх інтернатах замовлені подарунки є дуже небезпечними: вони вкорінюють у дітях споживацький інстинкт, у них закладається думка, що суспільство їм щось винне. Те, що на День захисту дітей і на Миколая дітей завалюють апельсинами й подарунками, а потім після інтернату стають дорослими, і вже ніхто не приїжджає в їхні ВНЗ. Вони приходять влаштовуватися на роботу, а роботодавець дивиться, що вони з інтернату, і може вирішити, що вони ненадійні.
До слова, вже давно говорять про так зване «правильне і неправильне» волонтерство.
Правильне волонтерство полягає в тому, щоб дати дітям те, що залишиться з ними надовго або й на усе життя, і до чого вони мають докласти зусиль. Це зазвичай освіта і розвиток. А неправильне – це тотальне привезення іграшок, мандаринів. Тим паче, часто до дітей ці подарунки можуть не доходити. Ми вже колись навіть штампували одяг стійкою фарбою, аби цей одяг ішов дітям, але це нічого не допомогло. Тому тепер ми одяг практично не привозимо.
Головний пріоретитет і процес – деінституалізація. Закриття інтернатів і переведення дітей у нормальні спільноти для життя.
-А підтримане проживання?
-Підтримане проживання – це світова практика, яка полягає в переведенні дорослих людей із інвалідністю в будинки підтриманого проживання. У форматі, який ми пропонуємо, це має бути перший груповий будинок на 8 людей у Бурштині. Ми там проводили громадські слухання, зараз ми на другому етапі, будемо збирати кошти на будівництво. Подібних прикладів в Україні нема.
–Як виглядатиме цей будинок? Люди житимуть самі?
-Це має бути одноповерхова забудова з мінімальним набором кімнат. Бо якщо будуть візочники, то зразу треба буде ліфт та інші облаштування. Люди житимуть з асистентами. Ідея полягає в тому, аби створити максимально подібні до звичайного життя умови. І надавати необхідну їм допомогу, адже люди з фізичними вадами потребують менше супроводу, люди з розумовими вадами потребують більше. Асистенти будуть приходити і будуть чергувати вночі. Тут буде заохочуватися самостійність. У спільноті має бути максимальне заохочення, щоб діти і старші могли самі підтримувати свій побут, прати, готувати. Звичайно, якщо хтось не зможе нічого зробити, зі спільноти не виселять, але хто зможе працювати, то це буде для них давати більше.
-Кого ви плануєте туди поселити? Це від 18 років?
-Це для таких, які здоровіші, які мають шанс щось робити. І до 18, і після 18 років. Зараз це ті, хто має фізичні вади, хто має шанси якось знайти себе в цьому світі, не бути ізольованими в інтернаті.
–Питання наостанок: що це волонтерство означає саме для тебе? Що приносить тобі – зрозуміло, в духовному плані, і що забирає?
-Це волонтерство потребує багато часу, багато інтелектуальних зусиль. І це приємно, це щось таке, що описати важко. Це робиш із бажанням, а бажання береться десь із середини. Я ніколи не питаю наших волонтерів, «чому ви це робите?», бо я їх десь інтуїтивно розумію.
–Дякую тобі за розмову!
Розмовляла Христина СЕМЕРИН
Шукайте деталі в групі Facebook
