“За молодою фельдшеркою все село бігало, ось тато наш до Тоськи і перебрався”: А мама була простою жінкою, навіть кремом не користувалася
Ішла через гречки, спотикаючись об бджолині переспіви. Звернула з дороги – навпрошки швидше. Поспішала до залишеної старої оселі. Колись тут жив Олексій. Її, Вірчин, батько.
Олексієва оселя, точніше, його другої дружини, стояла сиротиною. Кілька років тому не стало батька. Невдовго ходила у вдовах і Тамара. Віра ніколи сюди раніше не приходила. Тато не кликав її на гостину.
Від її оселі до його – кілька кілометрів навпрошки. Сотні разів хотіла побігти через поля до його господи. За життя не змогла. Тепер гладила обгризлі роками, дощами й вітрами причілки. Коли ж простягнула руку до яблуні, що вляглася на старий ганок, воронячий крик вперіщив по вухах.
– Я не прийшла виривати вікна і двері чи зривати пороги, – шепотіла Віра до злісної птахи. Знаю – це гріх. Так казали старі люди. Бачиш, вже все майже зруйнували. Розтрощили. Розікрали. Куди ж ти дивилася?
Певно, ворона зрозуміла Віру. Притихла. Навіть дозволила зірвати яблуко в батьковому садку.
Віра й досі береже маленьке пуделочко з-під крему. Крем із кореня женьшеню купила матері на день народження, коли була у шостому класі. Їй так хотілося, аби матуся змащувала ним руки й обличчя. Вірила: крем чудодійний – неньчині зашкарублі від тяжкої роботи руки стануть шовкові. А з обличчя зникнуть сумні зморшки. І до них повернеться тато Олексій.
Ярина, з діда-прадіда сільська жінка, вертіла пуделочко в руках.
– Хіба я пані? Треба було, доню, цукерків собі купити.
Віра бачила: її подарунок засмутив матір. То був навіть не смуток. Це був жаль.
Віра для Ярини була цілим Всесвітом. Дитя з’явилося на світ надто кволе і пізнє. Ярині давно тридцятка минула. Це була перша і єдина Яринина дитина.
Ярина не вміла співати колискових. Вона їх не знала. Зате знала молитви. Сповивала у них маля. Крихітна людинка вперто чіплялася за життя. Назвала Вірою, аби це ім’я оберігало її донечку.
Фельдшерка часто приходила до їхньої оселі. Гарна на вроду й гостра на язик, подобалася парубкам і одруженим чоловікам. Олексій на обличчі мінявся, коли Тамара, по-сільському, Тоська, переступала їхній поріг. Порівнював її з Яриною. Куди там! На Ярині, старшій від себе, одружився, бо її сім’я мала статки. Сам був бідося. Прийшов у прийми. Став господарювати. Жили не бідно. Але не кохав Ярину. І крихітну Вірку не любив. Сам не знав, чому. Жодного разу сповиток на руки не взяв.
– Олексію, твоя донька красунею виросте, – жартувала Тоська. – Вся в тебе. Поглянь на ті каштанові очі.
Олексій дивився не на доньчині очі, а на Тоську. Все вона розуміла. Він їй також подобався. Їй завжди подобалися чужі чоловіки. А чужим чоловікам подобалася Тоська. Жіноцтво не тямилося від злості. Але фельдшеркою Тоська була від Бога. І в погоду, і в негоду бігала по трьох селах, якщо викликали. Допомагала не тільки людям, а й худобині. Тому конфліктувати з фельдшеркою ніхто не хотів.
Поза очі молодиці прали й полоскали її кiстки. Шпетили благовірних за чутки, що вони до Тоськи «за ліками» через день бігають. Проте жоден не залишався у неї на тривале лікування. А Олексій зважився. Пребрався до Тоськи, коли Вірка почала ходити.
– Тя-тя-тя, – простягала рученята до батька. Він сторонився.
– Тя-тя-тя, – кликала доня. Ярина не могла нічого пояснити маленькій. Колись, згодом. А Вірка заглядає за батьком, сміється і кличе, кличе.
Тоська просила прощення у Ярини, мовляв, так вийшло, доля така. Ярина у відповідь:
– Я маю Вірку. Аби лише здоровою була.
Каштанові очі й такого ж кольору пухнасте кучеряве волосся шалено пасувало Вірчиному характеру. Вона була зірвиголовою. Гралася у війну з хлопчиськами і робила вилазки в чужі садки. А який голос! Учителька музики натішитися не могла. Жоден концерт без Віри не обходився. Ярина раділа. Не йшла, летіла, на ті концерти. У сільському клубі Вірка перевтілювалася в гарненьке руде ангелятко.
До Ярини приходили сусіди на вечорниці. В її оселі не пліткували й нікого не обмовляли. Говорили про життя, згадували минуле, жінки вишивали.
– Заспівай-но, мала, нашої, – просив дід Дмитро.
– За туманом нічого не видно. Тільки видно дуба зеленого – виводила Вірка.
Жінки просили заспівати іншої.
– Де ти бродиш, моя доле? Не докличусь я тебе! – затягувало дівча.
Вдoви, розлучені й заміжні відкладали вишиття. Вірка співала, а кожна з них думала про своє.
– Чи у полі при долині диким маком ти цвітеш. Чи у лузі на калині ти зозулею куєш? – линув дзвінкий голосок. І від нього жіночі сльози скапували на вишиті маки-волошки.
А ще Вірка любила читати. У якійсь книзі й прочитала про чудодійний корінь женьшеня. І щиро, по-дитячому, повірила.
Ходила осиротілим батьковим обійстям. Страшнувато. Сусідська хата також пусткою стоїть. Захотіла зробити кілька фотографій. Раптом щось схоже на зітхання змусило здригнутися. Наче дyша сплакнула. А, може, здалося. І ворона обізвалася.
– Не галасуй, – мовила до птахи, – я ж із добром прийшла.
– Кар-р-р – вороні таки було невтямки. З добром сюди не приходили. Ось у криницю всякого непотребу накидали. Навіщо? Залишені криниці треба засипати землею. Гріх у святу воду сміття кидати.
Віра натиснула кнопку фотоапарата. Вона винесе звідси безмовле волання вікон, які сліпо дивляться у безвість небес. Рами, певно, вже згоріли у чиїсь грубці. А шибки, може, ще служать. І світлину льоху із запалими, наче в голодної корови, боками. І криницю без краплини води. Ще зірве кілька яблук.
Додому поверталася також навпрошки. Поспішала. Треба попросити вибачення в матері за те пуделочко крему. Засмутила тоді неньку. Картає себе до нині.
– Доню, хіба ж я не розумію? Може, ті креми й повертають красу міським паням. А ми без них обходимось. Не докоряй собі. Та й коли то було.
– Ярино, – гукнула сусідка через тин, – видою корову і на посиденьки прийду.
Неділя ж. Манька прийде. І Софія. О, Віра твоя з міста приїхала. Піст закінчився. Співати можна. Бачили, Віро, в телевізорі, як ти зі своїми хлопцями слічно співала. Гарні в тебе внуки, Ярино. І зять славний. Дочекалася ти свого щастя.
Зібралося увечері більше десятка люду. Повсідалися в саду. Пожурилися, що недавно поховали Анельку. Вона любила підспівувати Вірі. Катерина не змогла прийти – колька у поперек влізла. Про дітей-онуків побалакали. Про погоду.
– Заспівай-но вже, Віро.
– Посіяла людям літа свої, літечка житом. Прибрала планету, послала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по совісті жити. Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу – заспівала.
Матері витирали кінчиками біленьких хустинок сльози.
– Вона посміхнулась, красива і сива, як доля. Махнула рукою – злетіли увись рушники. Лишайтесь щасливі. І стала замисленим полем на цілу планету, на всі покоління й віки.
Віра закінчила співати. Зацвірінчало пташа. Мабуть, збудила його і схвилювала маленьке серце.
А Ярина прошепотіла Вірі на вухо:
– Мушу покаятися, доню: той крем довго стояв і пожовк, зіпсувався, певно. Я пуделочко помила.
Автор – Ольга ЧОРНА
За матеріалами видання “Наш День“
Шукайте деталі в групі Facebook
