Синівська вдячність: “Ми сьогодні в новий дім переїжджаємо, досить нам тебе бавити, мамо”

Охопивши голову Марфа вже добру годину сиділа вперши свій порожній погляд в стіну. Не чула, не бачила, не відчувала що коїться довкола. Там де повинно битися серце – холодна порожнеча. Біль гіркими хвилями накривав з головою заливав сльозами, а потім, відпускав, залишаючи Марфу от так без руху.

Навколо безлад: порожні пакети, дитячі іграшки, якісь речі. Все довкола ніби бігло, шуміло, текло і різко зупинилось.

Марфа знала що вони колись підуть, адже сама й купила їм окремий дім. Ремонт робили поволі, але капітальний. Син вже півтора року як не міг знайти достойної роботи, невістка в декреті, тому на їжу на одяг і матеріали заробляла Марфа. Посаду мала гарну – заробіток не маленький, так і наскладала на дім для молодят а тепер і на ремонт.

А ще, окремо тихцем, Марфа збирала на гарну посаду для сина. Продала майже всі свої прикраси і таки викупила йому те місце. Звісно сину нічого не сказала. Їй приємно було бачити його гордість після вдалої співбесіди.

І далі все було б добре. І переселились би вони не так, та Марфу звільнили.

Ще на два місяці звичного життя збережень вистачило, а коли вже й на хліб не стало пішла Марфа до сина грoшей на продукти для всієї родини просити.

– Ти мамо про що думала коли звільнялась？За що жити збиралась？Ми сьогодні в новий дім переїжджаємо, досить нам тебе бавити. Ти мене сама вчила “роблячи щось, обдумуй наслідки”, вірю ти про наслідки свого звільнення подумала заздалегіть.

А зараз вибач, мені речі потрібно збирати у свій розкішний бунок.

Автор, Анна, м.Київ

Шукайте деталі в групі Facebook