Крик душі… Мені 24. Я – колишня повія.

Найстрашніше, що свої вчинки не можна стерти так, ніби бруд зі столу.

…Тоді був теплий вересневий день. Я саме розпаклвувала речі в гуртожитку, адже після літніх канікул настав час навчання. Розкладати консерви в шафі мені допосагав мій брат Андрій, який і привіз мене сюди.

Дуже люблю свого брата. Він, старший від мене на рік, був для мене другом і навіть татом. Завжди підтримував мене, міг насварити, а міг обійняти і сказати: “Сестричко, не сумуй, що б не сталося, я завжди буду з тобою!” Не раз Андрій рятував мене від скандалів удома, прикривав, коли я приходила додому вранці і лізла до хати через вікно. Зранку казав батькам, що бачив, як я опівночі вже чемно спала.

…Коли ми порозкладали речі, то пішли гуляти, довго говорили. Брат мене, як завжди, повчав, щоб не пила, не курила, не гуляла з незнайомцями. Я собі думала, хто б казав, адже Андрій і сам любив добряче десь “погудіти”.

Та я вдала, що послухала, і пообіцяла, що не робитиму нічого поганого — буду слухняною сестричкою. Ввечері Андрійко поїхав до села, сказав, що приїде до мене через місяць — провідати. Планували, що підемо на концерт. Через тиждень мені приснилося, ніби я стою над прірвою і вирішую, падати чи ні. Голос із темряви каже мені, щоб я стрибнула, адже це врятує чиєсь життя. Я прокинулася у ліжку в холодному поті. Не знаю, що це було. Та я ще кілька днів здригалася, згадуючи той страшний сон…

Якось одного ранку до мене подзвонила мама. Та я поспіхом збиралася на заняття, тож вирішила, що передзвоню їй пізніше. Але мама не переставала надзвонювати, дзвінок за дзвінком. Я здивувалася, бо вона ніколи так не робила, тож, вочевидь, щось сталося.

“Доню, Андрій розбився на машині, — прокричала плачучи мама, як тільки почула моє “алло”.

— Його стан важкий”. Як виявилося, Андрій з друзями того вечора добряче погуляли. Поверталися вони з мандрівки вдосвіта. Не в усіх був ясний розум і свіжа голова. Звичайно, що й Андрій був не зовсім тверезий. На повороті він не впорався з керуванням і врізався в бетонну огорожу. Десятки переломів—рук, ніг, хребта, травма черепа. Лікарі казали, що після такого не живуть…

Та взялися лікувати. Андрієві негайно треба було робити операцію — не одну, а одразу кілька. Частину грошей мамі вдалося назбирати в родичів і друзів. Потім взяла кредит. Та згодом і цього стало замало. Лікарі витягнули Андрія з критичного стану, та казали, що він не зможе ходити. Йому можна було б допомогти, але лише за умови, що він поїде на лікування за кордон. А це знову десятки тисяч — доларів, евро. Мама була в розпачі. Батько з того всього запив. Від нього і так небагато було користі, а тут він уже й зовсім здався. Ми тонули у боргах, а час, коли ще залишався шанс для брата, обраховувався днями. Тоді я повернулася до міста, де навчалася.

Стала шукати роботу, вирішила, що зроблю все, аби мій любий брат мав нормальне життя. Звичайна робота, звісно ж, не обіцяла шаленого прибутку. Якось моя одногрупниця спитала, чи потрібна мені неважка високооплачувана робота. Мовляв, за вечір зможу заробити від тисячі гривень до кількох сотень доларів. Я одразу ж погодилася. Ми пішли з нею в парк поговорити. “Та з твоєю фігурою і вродою ти швидко станеш багатою. Тільки треба робити все, що вони накажуть”, — сказала подруга. Ось тут я і зрозуміла, що маю робити.

Та вибору в мене не було. День-два “консультацій”, і в мене вже був перший клієнт. А вже через тиждень я була ледь не найпопулярнішою повією в місті. Старі, молоді, грубі, горбаті — я обслуговувала всіх. Тим часом купка грошей під матрацом у гуртожитку з кожним днем збільшувалася. Задва місяці я заробила пристойну суму, все відвезла мамі. Звісно ж, я не сказала, як заробила ті гроші. Наговорила їй щось про грант від університету, сказала, що друзі позичили. Мама була в такому горі, що й не розпитувала мене. Взяла гроші й одразу ж побігла до лікарів. За цей час мамі теж вдалося назбирати невелику суму, ще допоміг сусід, який дуже нас любив. Одне слово, зібравши кошти, ми відправили Андрія до Швейцарії. Через якийсь час отримали звідти листа, що Андрія прооперували.

Після довготривалого курсу реабілітації він зможе ходити. Коли ми це почули, то плакали від радості з півгодини. Я повернулася на навчання. Думала, що все налагодиться. Та як-тільки подруга побачила мене в гуртожитку, то сказала, щоб я знову поверталася до роботи, її “керівники” наполягають. Притім, надиво, вона не погрожувала, а навпаки — просто заохочувала, мовляв, мені потрібні гроші, а це легкий заробіток тощо. Я зновупочала працювати. Допомогла мамі повернути борги та й сама стала жити краще… Так тривало ще кілька місяців, а може, й рік, вже не пригадаю. Тоді я не думала, щобуде потім… Та все ж я остаточно позбулася статусу “нічного метелика”.

Я кось раптово моє життя стало спокійним. Андрій вже давно приїхав, помаленьку розходжувався, от-от — і він повернеться до нормального життя. З горем пополам я вже склала всі іспити і з нетерпінням чекала канікул. Невдовзі на дні народження однієї з подруг я познайомилася з милим хлопцем. Це був Олексій, старший замене на два роки. Справжній красень. Закохалася в нього з першого погляду. Я теж йому припала до душі. Тож ми стали парою. Наші стосунки швидко розвивалися, вже й думали про одруження. Усе було б добре, якби мене не гризло сумління, що я не розповіла йому про своє життя “до нього”. Боялася, що в Олексія буде зовсім інше ставлення до мене, якщо він дізнається. Було соромно все розповісти, хвилювалася, що він мене покине. Мовчала. Вирішила, що переживу це і почну життя з нового аркуша. Коли відпустила свій гріх, стала насолоджуватися життям. Невдовзі познайомила Олексія зі своїми батьками, а потім їздила і до його. Ніби все йшло так, як і мало бути.

Та якось Олексій вирішив познайомити мене зі своїми друзями. Ми приїхали в гості до одного з його друзів на квартиру. Коли зайшла до кімнати, то одразу кинула оком на всіх присутніх. Раптом я ледь не зомліла — серед його товаришів впізнала своїх двох колишніх клієнтів… Я побігла у ванну, сказала, що мені погано. Та Олексій наполягав, щоб я хоч познайомилася з усіма. Ті чоловіки теж мене впізнали. Але вдали, що не знайомі, бо поряд сиділи їхні дружини. Це було справжнім жахом. Я цього не могла витримати. Через якихось десять хвилин сказала, що болить живіт, і поїхала додому. Я прибігла додому і замкнулася у кімнаті. У мене була паніка, не знала, що робити. Ось і кінець. Мене викрито, адже я не сумнівалася, що друзі розкажуть Олексієві правду про мене. Правду про те, що я була повією і за гроші їх обслуговувала. Вранці зателефонувала Олексієві. Та він не брав слухавки. Приїхала до нього на квартиру, але мені так ніхто й не відчинив двері. Олексій не виходив на зв’язок тиждень, місяць…

А ж раптом мені прийшов лист від нього. Написав, що все знає. Друзі розповіли йому правду ще того вечора. Раніше не виходив на зв’язок, бо не міг навіть думати про мене. Коли вже трохи охолов, прийняв рішення. Він вирішив покласти край нашим стосункам — не через моє минуле, ачерез те, що я йому брехала. Якби я, мовляв, розповіла йому всю правду ще задовго до прийняття серйозних рішень, то він би мене пробачив. Тепер він мене ненавидить і шкодує, що так сильно кохав. Відтоді минуло вже кілька років. Я досі не зустріла щасливого кохання. Тепер ходжу до церкви, сповідаюся, молю Бога, щоб пробачив мені мій гріх та подарував щасливе життя, і вірю, що мені вдасться вилізти з прірви, у яку я колись стрибнула…

Ярина, 24 роки

Шукайте деталі в групі Facebook