Навіщо я туди поїхав? Сповідь емігранта

В кожного українця є декілька знайомих, котрі виїхали за кордон. Ці люди чимало пережили, проте їхній досвід нам не відомий. Що б я робив, якби, виходячи з літака у Монреалі, у вересні 2000 року, знав країну краще? Часто про це думаю. Щоразу – інакша відповідь. Це вже наче якийсь спорт. Одне точно – я б намагався якнайшвидше потрапити до університету на повний час, а відповідно – до університетського гуртожитку. Про свою еміграцію розмірковує: Євген Лакінський

Але тоді, восени 2000, я нічого не знав ані про Квебек, ані про Канаду. Я був неодружений, мені було 24 роки. Я ще не розумів, що це – перевага. З сім’єю важче адаптуватися. Дітей треба годувати відразу ж. Потрібна нормальна квартира, меблі, тисячі інших витрат. А людина ще погано володіє мовою (якщо володіє взагалі) і не знає, де і як тут шукати роботу. Вчити мову важко: вдома та з друзями говориш по-своєму. З місцевими зійтися важко: ну хто дружитиме з інопланетянином, який бекає, мекає, не розуміє що кажуть і навіть не знає, що тут прийнято, а що ні?

Я був сам. І мені було самотньо. Університет дав би мені новий фах (свій, дипломний, я щиро ненавидів), а головне – соціальне життя. У гуртожитку – купа молоді з різних країн світу… Але я знав лише українські реалії. Гуртожиток – це кілька людей на кімнату, вахтер не пускає після 11-ї, у відвідувачів перевіряють документи і слідкують, щоб вони не затримувались. Якби я розумів, що в мене є шанс за невелику ціну жити у окремій кімнаті, мати холодильник, телефон, інтернет, не платити окремо за опалення чи електрику, нікому не звітувати про гостей, повертатися коли завгодно, а туалет, душ і коридори чистять прибиральники…

Але я зробив дурницю – зняв квартиру у старої українки. Це була “пивниця” (тобто напівпідвал). Українка виросла у буковинському селі, а на старості років отримала спадщину у Монреалі. Вивезла сюди усю сім’ю.
Бабуся збагатила мою українську. Як більшість одеситів, я вчив мову лише у школі, за підручниками, і майже не мав розмовної практики. В баби я навчився словам “хлоп”, “встидайсі”, “утуво”, “пивниця”, “рехтувати”, “задурна”. “Баба” була для неї не образа, а самоназва. “Я – баба, а він – хлоп!” – казала вона (“хлопом” був я).
За бабиними уявами, я мав бути вдячний, що мене пустили, вчасно платити за квартиру, але нічого не вимагати. Якщо у хаті щось ламалося, я мав розуміти, що бабин зять у відряджені, а кликати майстра “француза” (тобто квебекуа) дорого. Та й взагалі грошей на ремонт немає. “А тобі що зимно?” – дивувалася вона глибокої осені, коли опалення відмовилося працювати.

У Квебеку, якщо квартировласник не ремонтує житло, пожилець має право поскаржитись. Я такого права не мав, бо був “свій”: вийшло б, що “хлоп” знущається з “баби”. Українська громада маленька: я не міг собі дозволити бути Раскольніковим.

Я перезнайомився зі всією бабиною сім’єю. Зокрема, з обидвома зятами. -Тут я не шур, – сказав один з них, дивлячись на моє вікно. Вікно легко відкривалося, але щоб його зачинити, треба було виходити на вулицю і піднімати його з газону. Я вирішив, що вивчив нове західноукраїнське слово – “шур”. Це мало значити “столяр”, чи щось таке. Але з’ясувалося, що це англійське “sure”: зять хотів похвалитися знанням мови Шекспіра. Ще він полюбляв слово “дОцит” (виявилося, що це “that’s it”). Він же навчив мене виразам “не нужаюсі” та “ти незнано кажеш” (“незнано” казав не я, а хтось з його приятелів). Був він людиною незлою та оптимістичною. Коли він працював у італійській пекарні, приносив додому мішки забракованого хлібу, який все одно б викинули. І обов’язково заносив один мішок до пивниці. Бо не викидати ж. Хліб був смачний.
Але справжнього спілкування було мало. Потрапити у кола квебекської молоді я не міг – не кричати ж посеред вулиці: “Я хочу з вами дружити!”

А з іммігрантами було важко: всі були або старші, або молодші від мене. Зі старшими я товаришував. З молодшими ми не розумілися. Вони приїхали з батьками, в них не було моїх проблем. Батьки шукали житло, сплачували рахунки, готували їжу. А діти йшли до школи чи коледжу де було море молоді. Перший рік імміграції був самотнім. В Одесі було достатньо вийти на вулицю, щоб зустріти когось знайомого. Тут знайомства обмежувалися кількома десятками людей, і з більшістю було мало спільного.

Я ходив на квебекські чати і російськомовні форуми. Це підтримувало. Гроші доводилося економити, тому можливості піти з людьми на каву чи пиво були обмежені. Тепер би я пішов робітником на фабрику, навіть за мінімальну зарплатню. Тоді мені всі радили не робити цього: звикнеш і потім ніколи не піднімешся вище. За фізичний труд тут платять мало; при цьому, він важкий і виснажливий. Складно вчитися, коли цілий день вантажиш коробки (це я у повній мірі відчув за кілька років, коли працював на складі і брав курс з біохімії).
Цей рік я ходив на курси французької. Влітку брав один курс в університеті і працював волонтером в українському комп’ютерному магазині. (Якби я міг повернутися, взяв би ще три курси, отримав би статус студента на повний час, отримав би стипендію і переїхав би до гуртожитку). Комп’ютерний магазин гордо називався Centre informatique. Власник – теж новий емігрант, мріяв зібрати команду інженерів з України і робити з ними великі проекти за великі гроші. Але поки команда не збереться, інженери мали працювати безкоштовно: за це їм дадуть références (рекомендації) для пошуку роботи. Вони були новоприбулі, не мали кваліфікованої роботи і ще не знали країни…

Мені цей магазин пішов на користь. Я набрався французької комп’ютерної термінології, та й взагалі покращив мову. Серед клієнтів були дуже різні люди – і спілкування з ними мене підтримувало. Я сидів за комп’ютером, а не тягав цеглу. Потім була ще смачна кава для співробітників і найкращих клієнтів. Магазин був маленький, робочі мови – французька і українська.

В те літо я спробував працювати на будові. Точніше, на ремонтних роботах. Підприємцем був українець. На нього працював один білорус. Мене він взяв за рекомендацією. Зі всіх мов світу білорус володів лише російською. Ще трошки говорив англійською. Він був тут багато років, але не мав громадянства. Я здивувався: чому?

– А я английский плохо знаю, – пояснив він.

Іспит на громадянство приймають або англійською або французькою, але мова там була елементарна (принаймні у ті часи).

– А французский? – спитав я.

– А французский мне не нужен, – пояснив він. – Зачем мне французский? Это ведь только тут французский, а в Штатах или Торонто – английский. А теперь же тут всё пишут по французски – так я теперь и не читаю. Зачем мне французский?

Таке ставлення – типове для багатьох “наших” іммігрантів. Французьку вважають чимось зайвим. Хоча насправді, людям просто важко вивчити “ще одну мову”. Навіть якщо нею щодня розмовляє більше ніж 80% населення провінції, де вони оселилися.

З власником-бригадиром ми розмовляли українською, з білорусом – російською. І ось наша трійка виїхала на об’єкт. Треба було зірвати стару толь з даху і причепити нову. Будинок був приватний і дорогий, у престижному районі.

– Власники – нові росіяни, – сказав мені бригадир, – А мабуть – нові жиди. (Як і більшість західняків, він не вважав слово “жид” образливим; у моєму ж місті – це принизлива лайка).

Сім’я була з Росії. Тато домовласника швидко “заробив” скажені гроші, перебрався до Канади і забрав дітей. Відразу ж купив кілька дорогих будинків. Власник – молодий ще чоловік – вважав себе аристократом. Був він не злий сам по собі – все у нього було, та ще й без особливих страждань. У хаті стояв портретик царської сім’ї: власники підкреслювали свою аристократичність. З нами вони поводились підкреслено ввічливо, але у тій ввічливості проглядала поблажливість і певна зверхність.

Робота не була б важка, якби не пекуче сонце. Ми працювали на даху. Хазяї пригощали нас лимонадом. І ввічливо просили перенести до підвалу якусь шафу. Мені все це здавалося принизливим. Ці люди не були вищі від мене – ані манерами, ані освітою, ані аристократичністю, ані особистими якостями. Але ми були другим сортом, бо крили для них дахи.

Я сказав собі: якщо мені ще доведеться спілкуватися з такими людьми, я хочу робити це щонайменше на рівних, а не мити їм підлоги чи тягати для них шафи. На третій день в мене вистачило розуму випити на даху банку газованого тоніку. Сонце вдарило у голову. Наступного дня я відходив… Це було за пару днів до іспитів. Я подумав: ризикувати можливостями зробити людську кар’єру заради тих клятих дахів?!

На цьому моя робота на дахах скінчилася. Але заробленого вистачило, щоб поїхати на три дні на Ляк-Сен-Жан – гарне озеро за 5 годин автобусом від Монреалю….

Далі буде…

Шукайте деталі в групі Facebook