Українці, які вийшли з окупованого Криму: воюємо за свою землю, за своїх матерів, за свої родини!

Про одного з тих, хто не зрадив Присяги Українському народу розповідає RadioSvoboda.

Андрію Гладуну – 21 рік. Він – лейтенант Збройних сил України. Вирішив йти до військового училища підлітком, коли армійська служба в Україні не була ні престижною, ні грошовою.

Гладун – з Ужгорода. Він розповідає, що після дев’яти класів школи з поглибленим вивченням угорської мови надійшов до мукачівського ліцею з підвищеною військово-технічною підготовкою. Потім вирішив поїхати в Крим – в академію імені Нахімова в Севастополі, де готували моряків.

У Криму Гладун провів три роки. Коли Крим був анексований Росією, він разом з іншими курсантами, які відмовилися прийняти російську присягу, був переведений в Одеську морську академію. Там здав тести з англійської мови в рамках програми з відправки курсантів на навчання у військові академії інших країн і був запрошений в Англію, в коледж королівського флоту в Дартмут. Після півтора років навчання він повернувся додому – служити в українській армії.

Він не пам’ятає точної хронології подій в Криму, описує, як курсанти намагалися захищати свою академію і як їм пропонували перейти на російську службу:

– У нас не дуже гарне харчування було. Вони почали завозити своє, нам навіть пельмені давали. Самі розумієте, для курсанта це дуже хороша їжа. Різні салати, омлети вранці. Їжа заманює, кожному доходить через шлунок. Говорили, що зарплати будуть хороші, що з випуску будуть місця нормальні. Але ми розуміли, що присягу дати одній країні і служити в якійсь іншій, не маючи там нікого, – повна маячня.

– Ви пам’ятаєте, як це розвивалося, як ви відчули, що щось відбувається, влада переходить?

– Я тільки пам’ятаю, що спочатку по місту їздили незрозумілі люди в незрозумілих формах. Народ говорив: ось, ми приєднаємося до росії, – це більше від цивільного населення йшло. В академії чутки ходили, що рано чи пізно це буде. Потім різні шишки, генерали, адмірали приїжджали в нашу академію. Я вже розумів, що це не просто так. Ми говорили, що не будемо здавати академію, я думав, ми будемо триматися до кінця. Але так вийшло – не хотіли кровопролиття, напевно, тому здали зброю. І як тільки з’явилося нове начальство в академії, швиденько офіцери попереходили, не замислюючись, – щоб утриматися на плаву.

– Ви коли приїхали в Крим, не усвідомлювали, що у людей навколо вас зовсім інші настрої?

– Коли я приїхав, там всі спокійно жили. Чорноморський флот був. Знав, що багато росіян, тому що російські кораблі там дислокувалися. Що всі були налаштовані проросійськи, не помічав. Потім почав, коли люди стали виступати з прапорами російськими, ходити з гаслами “Крим – Росія”. Там завжди жили люди, більш схильні до Росії.

– Коли з’явилися так звані “зелені чоловічки”, ви, курсанти, обговорювали військове протистояння?

– Так звичайно. Ми були готові. Нас ставили в патрулі, у нас навіть була зброя, в автоматі – магазин без патронів і чотири повністю заряджених магазини на крайній випадок. Попереджали, якщо хтось залазить – робіть попереджувальний постріл. Курсанти готові були, якби на територію хтось напав, я думаю, вони відстрілювалися б. Я спілкувався з хлопцями і не сказав би, щоб хтось боявся, страху не було ні у кого. Може, ми не розуміли повністю всю серйозність ситуації, але всі були налаштовані захищати свою академію. Потім зброю у нас забрали.

– Коли російські війська без розпізнавальних знаків почали блокувати військові частини, підрозділи, ви теж виявилися в облозі?

– Ми були поруч з портом, у нас кораблів було дуже багато, підводний човен стояв, ми на них практику проходили. Російські буксири перегородили повністю затоку. Наші кораблі були заблоковані. Сказали, що, можливо, будуть нападати водолази з моря. Ми не розгубилися, у нас були виставлені всі пости. Єдине, ми не стріляли, ми закидали камінням. Була пара водолазів, підпливали, не знаю, росіяни, не росіяни, ми не розбиралися, ми просто закидали їх камінням, змушували відпливати.

– В академії було шикування, де вам запропонували перейти на російську сторону. Як це відбувалося?

– Просто сказали: ті хлопці, які хочуть залишитися, будуть приймати російську присягу. Сказали пару слів про зарплати, що буде в майбутньому з академією, як її повністю перебудують, басейн буде, каток. Я навіть не дослухав до кінця, що вони пропонували, відразу вийшов, зі мною багато хлопців. Ми жили окремо, виходили на своє шикування на плацу, піднімали свій прапор, співали свій гімн, поки нас не вивезли з Криму.

– При цьому не обговорювалися високі матерії, росія – батьківщина або Україна – батьківщина?

– У нас одна батьківщина – Україна, ми за росію навіть не думали.

– Що було далі?

– Багато офіцерів, які відмовилися присягати Росії, розповідали, що нам варто зробити, коли готуватися до виїзду.

– Як вас вивезли?

– Ми сіли в автобус, і вивезли. На кордоні перевіряли, я так розумію, росіяни, повністю все, що ми вивозимо, щоб зброї, нічого такого не було. Всі речі. Грубо кажучи, обшукували нас. Ми приїхали до Одеси в Академію сухопутних військ. Вночі ми приїхали, нас прийняли добре, розмістили в казармах нових. Нас зустріли з почестями. Я героїчного нічого не бачу, так кожен повинен був вчинити. Ми поїхали на батьківщину, знали, що продовжуватимемо вчитися, станемо українськими офіцерами.

– Коли ви поїхали вчитися до Англії?

– Ми пробули в Одесі близько місяця. Потім нам запропонували написати тести англійської мови. Ми написали, п’ятьох вибрали для подальших тестів. Ми приїхали в британське посольство в Одесі, там здали тести, з цих п’ятьох були обрані троє, щоб вчитися в коледжі в Британії.

– Ви виросли в Ужгороді, потім вчилися в Мукачево, потім переїхали до Криму. Звідки ви англійську знаєте так, щоб написати тести і поїхати в Англію?

– Щодо цього я вдячний матері, вона мене з дитинства змушувала до репетиторів ходити, завжди оплачувала їх. І у мене схильності до мов.

– Ви поїхали в Англію, як довго ви там навчалися?

– Півтора року.

– Там було цікаво?

– Так дуже цікаво. Все абсолютно нове. Хлопці з інших країн, культури різні зустрічалися. Англійську мову вивчали. Вдалося багато чого домогтися навіть на рівні фізпідготовки.

– Там розуміли, що ви з України, що Україна знаходиться в конфлікті з росією, війна йде?

– Так. До нас дуже добре ставилися всі. Я завжди готував презентацію по середах, доповідав про ситуацію на Україні, за інформацією, яку можна знайти в інтернеті.

– Ви дивилися, як там влаштоване життя, у вас не було бажання не повертатися на Україну?

– У мене було бажання бути українським офіцером, представляти інтереси нашої країни вже за кордоном. Я намагався домовитися для наступних курсантів якісь курси спільні влаштувати. Я розумію, що ще молодий для цього, мені треба пройти службу, по кар’єрі піднятися і вже в майбутньому, можливо, стати яким-небудь аташе або послом, представляти інтереси наших моряків в Британії, домовлятися про навчання, різних курсах і таке інше.

– Поки ви вчилися, в України йшли бої. Ви усвідомлювали, що повернетеся і вас можуть кинути в бій?

– Так. Може, я не усвідомлюю до кінця, як воно там, безпосередньо в зоні бойових дій. Але якби відправили, я б не відмовлявся, я б поїхав.

Я закінчив університет, випустився лейтенантом. Зараз я в 36-й окремій бригаді морської піхоти, яка знаходиться в місті Миколаїв. Весь мій взвод перебуває безпосередньо в АТО. Зараз я закінчую лейтенантські збори і я їду до своїх хлопців – знайомитися зі взводом, приймати особовий склад, матеріальну техніку.

– У вас тепер є уявлення, як влаштована західна військова машина, і ви можете оцінювати українську. У вас є відчуття, що зараз ситуація радикально змінилася, армія влаштована по-іншому, набагато краще?

– Звичайно, однозначно. У нас піхота набагато покращилася. Завдяки волонтерам і безпілотні апарати є, техніка нова. Раніше не було, раніше не надавали цьому значення, бо не думали, що ми з кимось будемо воювати, тим більше з Росією. Я думаю, з часом все буде краще і краще.

Я не думаю, що ми просто легко віддамо їм територію. Так просто не буде, все-таки дух український досить сильний.

– Цей український дух і раніше був чи це те, що сформувалося за останні два роки?

– Він був. Багатьох хлопців знаю, які з самого початку були жорстко за Україну. Бойовий український дух. І у багатьох офіцерів він є, у більшості, не скажу, що у всіх, – це було б брехня, але у багатьох він є.

– Як ви думаєте, у кого сильніша вмотивованість – в українців чи в російських військових?

– Я думаю, у нас. Тому що ми захищаємо батьківщину, ми за щось б’ємося. Росіяни, я думаю, самі розуміють, багато хто не хоче йти, тому що ця війна – нерозсудливість повна. Навіщо їм іти, за що їм воювати? Їм не життєво важлива ця територія – це все політика, це гроші, жадібність політиків. Українці за свою територію, за своїх матерів, за свої родини воюють. Однозначно у нас сильніший бойовий дух.

Джерело – http://www.svoboda.org/content/article/27631249.html

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити