Чому в Україні так і не спромоглися на розбудову національної української школи
Учора мав можливість і справжнє щастя бути присутнім на презентації збірки віршів освітянина за духом і професією, патріота за змістом життя, діями та мисленням Богдана Томенчука. Із промовистою назвою « Вишийте, мамо, бронежилет».
У актовій залі Київської православної богословської академії православної церкви України, під дзвін курантів Михайлівського золотоверхого собору й опісля відспівування в ньому двох Героїв, які на щиті повернулися в мирний і безтурботний Київ…
Про них, про нас, про матерів, про біль і гнів, про нашу ментальність і надії, про зло і добро – кожен вірш. Сидів я у переповненій залі, разом із усіма змахуючи сльози, котрі постійно наверталися на очі, слухав високу поезію та музику і думав про, начебто, далеке, але все-таки дуже близьке.
Як могло статися так, що більше як за тридцять років Незалежності в Україні так і не змогли розбудувати національну українську школу?
І начебто всі міністри освіти періоду Незалежності не були українофобами (за винятком одного), і були вони дуже розумними людьми та непоганими менеджерами, і були достатньо вільними у своїх діях, не скутими тим ланцюгом, яким у їхніх попередників була марксистсько-ленінська ідеологія.
Але на розбудову національної української школи не спромоглися.
Натомість ганяли «закордонами», тягнули і тягнуть те, що там бачили і шукали, що з того побаченого можна запозичити. Дарма, що воно далеко не нове і готувалося зовсім для спільнот іншої ментальності, інших економік, суспільного виховання та національних традицій.
Привозили той досвід, піднімали шум і гам, тусувалися із зарубіжними експертами та плекали вітчизняних агентів змін, а змін особливих в освіті й немає.
А потім знаходили винних у тому, чого тих змін немає: українських педагогів…
Я абсолютно далекий від думки, що зарубіжний досвід нам не потрібний, але не менш переконаний і в тому, що національну українську школу, яка буде у своїх вихованців формувати, насамперед, націєорієнтовані цінності, потужні знання та кращі людські якості, лише на зарубіжному досвіді не збудуєш. Як і африканську пальму не виростиш в Україні, пересадивши її в наш ґрунт й під наші морози.
Зрозуміло, що зарубіжний досвід перейняти набагато простіше, ніж будувати своє. Тим більше, якщо таке пересаджування радо фінансуватимуть зарубіжна спонсори.
Однак, невже ми, українці, маючи багатющу трагічну історію боротьби за Незалежність, реальні спроби розбудови національної школи на початку 20-х років минулого століття й слабенькі зусилля щось зробити в цьому контексті наприкінці 90-х минулого століття, протистоячи кривавому тирану та його посіпаками багато років, жертвуючи кращими із кращих, не можемо знайти власний шлях творення саме національної української освіти?
Добре пам’ятаючи слова Тараса Шевченка про необхідність навчатися чужому, не цураючись свого. Однак, цураємося…
А із імпровізованої сцени актової зали, під передзвін курантів Михайлівського золотоверхого собору лунали слова: « Вишийте, мамо, бронежилет». Слухав їх та й думав: «А таким своєрідним бронежилетом для кожного українця (великого і малого), могла б стати національна українська школа».
Могла б… Але не стане. Бо її немає. Є щось інше. І те інше бронежилетом для українців не буде.
«Чи нам схиляти наші прапори,
Коли вогнем аж розпирає груди?
Воно ж отак одвіку – з пра-пори –
Хто переможе – нелюди чи люди?
І дивиться на це контентний світ,
Тож не про нього – бути чи не бути,
Летить планета вздовж чужих орбіт
У нині новоявлені Бермуди.
Народе мій, чому у всі часи
Терпенник ти і за усіх спокутник?
Неси, правічний, на плечах неси
Цю Землю за роз’ятрений трикутник,
І вкотре її знову однеси
В таку клечально величальну купіль,
Щоб не пропала, Боже упаси,
Між Харків-Бородянку-Маріупіль…
Це не єдині із твоїх Бермуд,
Лише руїни в Бога триєдині…
Не клич їх, Господи, на свій останній суд…
Дозволь його звершити Україні…»
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Шукайте деталі в групі Facebook
