facebook

Що відбувається з учителями

Автор
Оксана Онищенко



Редакторка відділу освіти та науки ZN.UA

Щоразу, записуючи звернення до українців, президент має випромінювати оптимізм. Але вийшовши з кадру, він може дозволити собі зсутулитися. Лікар військового шпиталю, який добу простояв біля закривавленого столу, може вилаятися й не соромлячись перед колегами звалитися в мертвецький сон утоми. Айтівець, інженер, кабінетний бюрократ, коли завиє сирена, може опустити розслаблено плечі й не приховувати емоцій у колі колег. І лише в одній професії завжди потрібно бути з прямою спиною. Це професія вчителя. Адже він багато кому зобов’язаний. Зобов’язаний учням, бо вони шукають у ньому опору. Зобов’язаний їхнім батькам, тому що вони бояться за своїх дітей і покладаються на вчителя. Зобов’язаний собі, бо усвідомлює, що є не просто передавачем знань, а опорою, стовпом, спиною. Спиною, що болить. Спиною, що пече й вигорає.

Що відбувається зараз із учителями, які тримають на собі всіх?

Біг по трикутнику
Якось увечері я зайшла до шкільного кабінету, де молода вчителька, майже дитина, перевіряла зошити. Сльози, мов горох, котилися по щоках і падали просто на учнівські зошити. «Що сталося? Ти чого досі тут?» — питаю. «Нічого не сталося, я просто», — відповідає. І я розумію, що означає це «просто». Чотири повітряні тривоги за день, зірвані уроки, які перед тим так старанно готувалися, гамірне бомбосховище, а завтра — знову на роботу. І добре, якщо вночі буде тихо та можна буде поспати.

Учительська професія ніколи не була легкою, а тепер на неї ще й накладаються реалії війни. Школу люблять зображати у вигляді трикутника: вчитель—батьки—учень. Тепер у цьому трикутнику додалося гострих кутів.

Змінилися діти. Ні, звісно, вони так само галасують на перервах й іноді на уроках, лінуються чи старанно виконують вправи, веселяться або сумують. Річ в іншому. Для дітей завжди були опорою батьки й дім. Це те, що додає сил, є непохитним і незламним за будь-яких буревіїв. А нині під час тривог багато дітей побачили своїх батьків розгубленими, іноді навіть безпорадними. Та й дім виглядає не таким уже й безпечним, коли звідусіль моторошно волає сирена й ти розумієш, що маєш ховатися в коридорі, бомбосховищі чи ванній. А в декого тепер узагалі немає дому — його зруйновано або окуповано. Хтось сумує за батьком, який воює на самому передку. У когось батько загинув. І де діти можуть відрефлексувати й вилити всі ці недитячі почуття? Де й кому прокричати про допомогу, маскуючи це під уїдливе зауваження, скепсис чи навіть грубість? Школа — одне з таких місць, бо є шматочком старого стабільного життя, а вчителька традиційно сприймається як материнська фігура, квочка, з якою можна собі дозволити не стримуватися, особливо якщо поруч із нею почуваєшся безпечно.

Читайте також:  Чи зменшать учителям зарплату через скорочення тривалості уроків

Так само складно буває спілкуватися з батьками. З їхніми тривогами, страхами, іноді — неможливістю впоратися з емоціями та виснаженням, коли кожне слово в спілкуванні може стати тригером для конфлікту.

Вчитель тут беззахисний, бо він — не психолог і не завжди розуміє справжній зміст агресивної поведінки. З цієї причини часто бере все на свій рахунок. А в нього ж іще є власна сім’я, яка так само потребує його підтримки, але на яку часто не залишається сил.

Коли тривоги звучать під час уроків, учитель буває змушений годинами без відпочинку і перерв сидіти в бомбосховищі з розбурханою галасливою ватагою дітей, та ще й намагатися їх навчати. І навіть якщо робочий день завершився, а тривога триває, вчитель не скаже: «Ну все, бувайте, мені за цей час не платять», бо не зможе кинути дітей.

А ще він відповідає на тривожні повідомлення батьків, які хочуть говорити не лише про своїх дітей, а й про себе. Часом їм дуже потрібно, щоб їх вислухали, розрадили, підтримали. Але, на відміну від професійного психолога, вчитель не завжди вміє виставити кордони та захистити себе від навали чужих проблем.

«Мені здається, я розпалася на молекули, не розумію, де я, змішалися всі мої ролі», — сказала мені якось знайома вчителька.

Жилетка для вчителя
Хто може вислухати вчителя, порадити, підтримати й допомогти вирулити зі складних ситуацій? Чи є у нього в школі власна плюшева кімната, де тепло та спокійно, де можна впасти комусь на плече? Теоретично це мав би бути кабінет шкільного психолога. Але психологів у школах бракує, що й зрозуміло з огляду на шкільну зарплату. Спеціаліст такого фаху заробить набагато більше в приватній практиці чи у великих компаніях.

У шкільного психолога й без учителів вистачає турбот, він перевантажений, адже опікується учнями (та й батьками) цілої школи, так само вигорає й не може охопити увагою ще й колег. Максимум, що він може, — один раз поговорити, якщо вже геть непереливки. Але вчителю потрібна регулярна супервізія.

В ідеалі у школі має бути окремий психолог для вчителів. Розумію, що це звучить утопічно, особливо в умовах воєнної економії коштів та нестачі фахівців.

Системних рішень, які б дали змогу вчителю отримувати регулярну психологічну допомогу в школі, наразі немає. Натомість є курси (здебільшого — підвищення кваліфікації) та вебінари, які мають надати вчителю інструменти самодопомоги.

Коли я готувала цей матеріал, розпитувала педагогів і психологів про те, які курси для боротьби з вигоранням вони порадять. За результатами склала перелік ресурсів, який, сподіваюся, стане вчителям у пригоді:

курс на Рrometheus«Стрес-менеджмент для освітян»;
проєкт«Поруч»;
курс«Розумію»;
курси підвищення кваліфікації:«Шляхи розвитку резилієнтності вчителя»,«Перша психологічна допомога учасникам освітнього процесу під час та після завершення воєнних дій»;
цікаві вебінари від профі:«Профілактика стресу та професійного вигорання педагогів»,«Професійне вигорання у педагогів під час війни»,«Подолання стресу та попередження професійного вигорання: практики ресурсування в кризових умовах».
І для тих, хто вірить в силу медитації, — український застосунок на смартфон Svitlo — Медитації українською.

Читайте також:  Навчання розбрату: "дистанційка" за два роки так і не отримала прийнятної форми, щоб задовільнити батьків і вчителів

Вчителі до курсів та тренінгів ставляться по-різному. Хтось вважає, що це корисно, хтось — що це порожні розмови й вправи, які лише тимчасово поліпшують настрій. А хтось взагалі переконаний, що відпочинок, можливість переключитися на улюблені справи та хобі вирішать усі проблеми. Особливо якщо зменшити навантаження й мати хорошу зарплатню. Тієї, що є зараз, не вистачить на регулярні заняття з психотерапевтом.

Надійний тил
Коли держава та суспільство очікують від вчителя розв’язання задач державної ваги, як-от навчання тих, від кого залежить майбутнє країни, та подолання освітніх втрат, вони мають також щось зробити, аби допомогти йому виконати ці завдання. Не лише нарізати інструкцій і вимог, а потім перевірити їх виконання, а й розділити з учителем відповідальність і підтримати його, зменшити ризики вигорання.

Наприклад, дати гідну зарплатню. Нині вона, з усіма надбавками та залежно від стажу, варіюється від 6 до 15 тис. грн «брудними», тобто без податків.

Хоча не можна сказати, що нікому немає діла до здоров’я вчителів. Молодому вчителю нараховують на оздоровлення 522 грн щомісячно, вчителю вищої категорії — 642 грн. Негусто. Проте добре, що все це видають не помісячно, а однією сумою й плюсують до відпускних. Але якщо вчитель не бере відпустки, то й оздоровчих у нього не буде. Ну, це логічно — якщо він не відпочиває, то й не оздоровлюється.

Не забудьмо й про надбавку за престижність праці. Її розмір не фіксований і може коливатися в межах вилки 5–30% від окладу. Якщо взяти серединку цієї вилки, скажімо, оптимістичні 20%, то вийде, що престижність праці молодого вчителя оцінюється приблизно в 1254 грн, а вчителя вищої категорії — у 1540 грн.

Щоб отримувати більшу зарплатню, багато педагогів намагаються завантажитися уроками по максимуму плюс беруть репетиторство. І це також посилює вигорання. Вже не тільки грошей, а й часу немає на те, щоб підтримувати себе в ресурсному стані. Крім того, час — це ресурс для професійного розвитку, для того, щоб читати додаткову літературу, орієнтуватися в трендах, відвідувати класні курси найкрутіших фахівців, і не лише з педагогіки. Та, зрештою, просто відпочити, а потім підготувати класний урок.

Іще одна важлива річ, яку суспільство та держава могли б зробити для вчителя, аби він не відчував себе загнаним конем, — демонструвати довіру до нього, підтримку та повагу. «До нас ставляться як до прислуги»,— часом скаржаться вчителі. «Ми перебуваємо під подвійним прицілом: з одного боку — чиновники-теоретики, які не бачать реалій школи, з іншого — батьки, які іноді вважають, що краще розбираються в освіті». Навіть у комунікаційній стратегії МОН на 2017–2020 роки, ухваленій іще на початку реформи НУШ, учителів (фактично — опору реформи) характеризували так: 90% із них — консервативні, не звикли думати й діяти самостійно, чекатимуть на чіткі директиви та розпорядження; лише 10% — прогресивні, мають потенціал стати агентами змін. І це долило оливи у вогонь протистоянь і взаємних звинувачень у спарингу «вчителі—батьки». Натомість не додало мотивації вчителям. І подальші позитивні флешмоби й акції на кшталт «Вчителі важливі» вже не надто вплинули на ситуацію.

Читайте також:  Українських школярів змусили стояти в лікарняних чергах у розпал коронавірусу

Я не ідеалізую вчителів, вони різні, — знаю це не лише як учителька, а й як мама. Але також розумію, що безкрилий принижений вчитель не зможе виховати крилатих учнів.

Нині у сфері освіти на перший план виходить не просто проблема якості, а проблема подолання освітніх втрат. І це дуже складне й важливе завдання, особливо з огляду на те, що через обстріли й тривоги часом зривається навчальний процес, руйнуються приміщення шкіл. Розв’язання цієї задачі потребує зусиль усього суспільства. Та водночас держава зняла з себе фінансування тих інструментів, які могли б допомогти вчителю подолати освітні втрати: індивідуальних занять і варіативної частини навчального плану (уроки для поглибленого вивчення певних предметів, факультативи). Це тепер перекладено на плечі місцевих бюджетів, які й так не гумові й мають різні спроможності, особливо в часи війни.

Щоб учитель міг ефективно виконувати своє завдання, під його ідеї та під навчальний процес потрібно підстелити матеріальний фундамент. І з цим не все гладко. За даними дослідження PISA, понад 75% українських підлітків навчаються в закладах, де відчутною є проблеми браку та низької якості навчальних матеріалів і цифрових ресурсів (комп’ютерів, доступу до Інтернету, системи управління навчанням або шкільних навчальних платформ).

Україна втратила чимало людей і на фронті, й у дуже глибокому тилу Європейського Союзу. Отже, людський ресурс, який поменшав на мільйони, має брати якістю, ефективністю, глибиною знань. Але втомлені й випалені вчителі не зможуть у знаннях дітей заповнити прогалини, які залишили ковід і війна. І варто усвідомлювати, що це не кінець випробувань, які випали на долю України. Тож марно сподіватися, що коли вас щось не задовольнить у школі, ви винаймете для дитини репетиторів або запишете її до приватної школи чи крутого ліцею. Адже там працюють ті самі вчителі. І держава, а також психологічна та грантова спільнота, мають замислитися, як підтримати того, хто кроїть майбутнє нашої країни.

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.