Українського захисника посадили на 15 років, бо захищав вагітну кохану від п’яних із ножем
Відомий боєць ДУК “Правий сектор” Віктор Панаско (Іранець) потрапив за ґрати через те, що захищав свою кохану від компанії нетверезих молодиків. Отримав за це 15 років тюрми.
Інтерв’ю зі стін в’язниці спеціально для Цензор.Нет провів Михайло Ухман.
Тема самозахисту та справедливості в нашій країні дуже актуальна. Адже часто ті, хто захищають своє життя чи життя близьких, опиняються на лаві підсудних.
Життя цього хлопця непросте, воно сповнене боротьби і, як він сам сказав, у ньому дуже мало світлих плям. Але трапляються й винятки: одним із них став момент, коли Віктор зустрів своє кохання.
Іранець один із тих, хто завжди говорить правду, яка б вона не була, тому він не популярний серед ЗМІ, за нього не вписуються політики, люди сотнями не виходять на протести..
Сутички на Майдані не зламали його, російські кулі не заподіяли шкоди під час перших запеклих боїв у східних регіонах України. Проте Іранець став жертвою системи вже на мирній території.
На Майдані не було все ідеально, я бачив зраду і героїчні самопожертви
– Вікторе, Майдан досі сприймається багатьма українцями неоднозначно. Навіть ті, хто зараз воює проти російських окупантів, не всі підтримували його. Чому ти вирішив кинути виклик режиму Януковича?
– Мій бойовий шлях розпочався того дня, коли спецпризначенці “Беркут” розігнали силою студентів у центрі Києва. Я не міг просто спостерігати за цими подіями, адже на той час теж був студентом – заочником, тому відразу кинувся на захист справедливості. На Майдані я зустрів людей, які приїхали туди з такими ж поглядами на життя, як і в мене. Проте мушу визнати, що серед них не було організованості, лідера, який міг би повести за собою, тому взяв ініціативу в свої руки. Моїх організаційних навичок (військова підготовка в організації “Тризуб” не минула безслідно) та життєвого досвіду друзів, які приїхали зі мною, було більше ніж достатньо для того, щоб сформувати 23 сотню самооборони “Правого сектору”. Згодом наш підрозділ проявив себе як найбільш дисциплінований і вмотивований. Завдяки цьому ми мали найменші втрати на відміну від інших сотень, хоча завжди перебували в найбільшому пеклі заворушень.
Дуже часто на Майдані, я думав, що моє життя скінчиться тут і зараз, проте завжди хтось витягував мене з побоїща або вибивав з рук рушницю у “беркутівця”. За відносно короткий період боїв узимку 2014 року я пережив ціле окреме життя, закресливши своє минуле і написавши нове майбутнє, до того ж – не тільки своє.
Звісно, ми не досягли до кінця своєї мети: прибрали одне зло, але на його місце посадили інше. Проте, я все одно щасливий, адже саме на Майдані, я отримав найбільшу нагороду – кохання. Мені вдалося зустріти дівчину, за яку готовий зробити все в цьому житті.
– Розкажи, як все це сталося?
– Грудень 2013 року, Революція тільки розгоралась, я ні про що не думав, окрім перемоги над диктаторською владою і безпеки побратимів. Проте 12 грудня на 5 поверсі Будинку Профспілок з’явилася вона. Мене ніби контузило, в голові лунала приємна музика, я не міг відвести від неї очей – ця дівчина, ніби янгол, що спустився по мою грішну душу. В той момент я вже не чув анекдотів, сміху побратимів, хоча ще не усвідомлював того, що закохався.
Ніяк не міг повірити у кохання з першого погляду. 13 грудня “Беркут” спробував прорвати наші кордони. Потрібно було діяти і не розслаблятися, я вишикував хлопців під входом, надав короткий інструктаж і пішов оцінювати загальну ситуацію…
На той момент я розумів, що відбувається злив Майдану, адже силовики просто розганяли беззбройних людей, а деякі політики зі сцени продовжували кричати: “В нас мирна акція”, “не піддаватися на провокації”. Повернувшись до побратимів, я сказав: “Нас зливають, силовики вже майже пробили беззахисну барикаду. Ми відходимо або б’ємося до останнього подиху”. На що в один голос побратими відповіли: “Разом і до кінця”!
В голові мелькали думки: “Що ж буде з дівчатами на поверсі, якщо нас тут вб’ють? Тут ще політики приперлися, намагаючись переконати нас у тому, що кийки не потрібні. Проте отримавши словесну відсіч – пішли..
Після цього я відправив надійних хлопців, щоб ті забрали всіх дівчат з будинку Профспілок, особливо наголошував про “високу чорняву Наталю” і відвели їх у Михайлівський собор. Побратим Спікер з розумінням посміхнувся і лише відповів: “Так є, друже командир” і зник. Решта хлопців пішла на підсилення барикад, де ми дали гарного прочухана “беркутні”..
14 грудня був мій день народження, повноцінно святкувати ми не могли, проте святковий торт був. Коли ми всі зібралися за столом, придумав довгу і гарну промову, хотів таким чином Наталю зачарувати. Проте від хвилювання не зміг зібрати слів до купи і лишень сказав: “Ти будеш моєю”, на що вона посміхнулась. З того моменту, я почав боротьбу на два фронти: перший проти режиму Януковича, а другий за серце найгарнішої дівчини в усьому світі!
– Говорячи про Майдан, не завжди згадують про інший бік медалі: провокатори, тітушки, люди, які переслідували корисливу мету суто для себе під час заворушень на Майдані. Тобі зустрічалися такі персонажі?
– На Майдані не було все ідеально, я бачив зраду і героїчні самопожертви. Там були нелюди, які наживалися з того, що приносили патріоти, дехто відривав від сім’ї останнє, щоб мітингуючі були забезпечені мінімальним. Проте щури в людській подобі волокли допомогу собі додому, і ми намагалися з цим боротися.
Був період, коли я не спав по дві-три доби, доводилося контролювати багато речей, пізніше падав просто знесилений. Дуже важко психологічно давалися втрати серед мирних протестувальників, адже ми розуміли, чого чекати і були готові до такого розвитку подій. Проте вчинки так званих політичних “недолідерів” з якими мені доводилося спілкуватися, наводили на погані роздуми. Вони постійно твердили про мирну акцію, мовляв нам не потрібні щити, кийки, достатньо буде пісні і ліхтарика для перемоги. Але, коли “Беркут” ішов у наступ і починав гамселити всіх підряд: дітей, жінок, літніх людей, то від цих так званих лідерів і духу не було. Проте живим щитом ставали звичайні українці.
Я розумів усю гнилість тодішньої політичної еліти, тому завжди був із хлопцями готовий до будь-якого розвитку подій. Адже проти озброєного ворога, можна і треба боротися тільки зброєю. Ми носили маски, щоб убезпечити своїх рідних від політичного переслідування, відчували, що таке може бути. Постійно носили щити, які не захищали нас від куль снайперів, і гумові кийки для захисту у вуличному бою. Проти різних диверсантів, п’яниць, тилових щурів використовували вогнегасники, зеленку, щоб люди бачили – це недостойні тварюки, які затесалися в наші лави.
Скажу більше, ми теж могли моментами випити чарчину, надто велике було перенапруження, постійні бої з міліцейськими зрадниками вимучували усіх. Але після цього, всі лягали спати і ніхто не тинявся вулицями. Це правда, яку не можна заперечувати..
– Після Майдану у вас практично не було часу на відпочинок, “Правий сектор” почав боротьбу в Донецькій області, а саме в Слов’янську..
– Так, спочатку був бій 19 квітня 2014 року, коли нам вдалося знищити кількох найманців, хоча ми теж зазнали втрат. Це був один із перших боїв у російсько-українські війні. (Пізніше один із генералів ЗСУ звинуватив добровольців у тому, що вони розпочали війну з Росією).
Після того як бійці НГУ ввійшли в Слов’янськ, я з своїми хлопцями теж перебував там, в рамках контррозвідувальної діяльності. Міліції там ще не було, точніше вона де-юре діяла, але їх ніхто не бачив. Ми багато працювали з місцевим населенням і люди по-різному в той час до нас ставилися. Інколи прийдеш у хату, а тебе до столу покличуть, хоча ми завжди відмовлялись, адже не були впевнені, чи не російські це агенти. Траплялися нам і відкриті зрадники та україноненависники.. Одного вечора я вийшов купити цигарок за межі бази. Одягнув цивільний одяг, без зброї, стою в черзі біля кіоску і перед мною юрба неповнолітніх хлопців. Серед них стояв один тип, десь моїх років. Він купив цигарки, пиво і почав пригощати дітвору цими легальними наркотиками. Але найцікавіше було те про що він їм говорив: “Как за#бал этот паспорт с вилкой и эти хохлы проклятые…”, жбурляв паспорт на невеличкий столик, біля якого вони стояли і наглядно демонстрував ненависть до країни, в якій жив.
Хтось із дітвори запитав: “Так почему с русскими не отступил”? “Та что ты понимаешь? Я щас тут дел наделаю, пока мне паспорт с гордой птицей сделают, и уеду, как герой, в великую и могучую страну…” – хвастався цей сепаратист. Звісно, я не міг лишити це без уваги. Гарним ударом у печінку припинив його безглузду розмову і після декількох годин спілкування з нами, він був переданий в руки СБУ із паспортом. Я тоді ще вірив, що наше правосуддя не випустить ворога, а “контора” зробить усе, що потрібно в таких моментах. Проте цього виродка відпустили, хоча за місцем його проживання був виявлений схрон зброї. Також вибухівка і зброя були виявлені за місцем його роботи, проте спецслужби повністю провалили роботу по боротьбі з російськими окупантами, і ми маємо таку критичну ситуацію.
– Правда про бої під Донецьком, в яких ти потім взяв участь, теж буде не особливо приємною?
– Після Слов’янська були Карлівка, Курахове, Первомайськ, Красногорівка – це не весь список боїв за населені пункти, в яких я брав участь. Проте кожен з них мене чогось навчив, в кожному з них відбувалося щось нове. Але більше за все мене бісила відсутність комунікацій між самими військовими, не кажучи вже про комунікації з іншими підрозділами. Тоді було видно, в якій сраці перебували наші війська.
Я зустрічав офіцерів, які не уявляли що таке РПГ- 7, не кажучи вже про володіння ним, але їх відправляли на першу лінію. Серед офіцерів траплялися такі, які не знали елементарних речей у військовій справі, проте їм довірили людей в підпорядкування. Було дуже шкода спостерігати за простими воїнами, які хотіли іти в перед, але ставали заручниками ситуації.
Звісно, що я не прибічник “зради, але в окопах перебувало багато українських офіцерів, які знали свою справу і ставилися до кожного свого бійця, як до сина. Нам доводилось працювати спина до спини з першими і другими.
Що стосується самих боїв, то про них розповім наступного разу – це дуже цікава тема, яка вимагає більш детального опису, де не можна пропускати жодної дрібнички. Адже ми знаємо, що загальна картинка вимальовується лише тоді, коли всі картинки в купі.
“Так а я здесь причём к вашей войне, мне вообще на все это пох…”!
– Російські кулі тебе не зачепили, проте, лиха доля наздогнала вже на мирній території. Розкажи, що трапилося?
– Повернувшись на ротацію додому, після недоспаних ночей, жахливих боїв, втрат побратимів… мого друга на псевдо Клин вбили, коли той боронив Луганський аеропорт, я разом зі своєю дружиною зустрівся з друзями, щоб якось розвіяти той подих війни який мене огорнув. Ми пили чай, спілкувалися, сміялися, про війну не згадували, хоча вона не виходила з моїх думок, адже таке неможливо уже забути. Вийшовши з закладу, ми стояли у відведеному місці для паління, коли до нашої компанії наблизився нетверезий хлопчина і намагався “приставати”. Йому було зроблено ввічливе зауваження і запропоновано йти далі своїм шляхом, на що він почав нецензурно висловлюватися. Я був вимушений його відвести подалі, адже в компанії було дві дівчини, одна з них моя вагітна дружина. На жаль, діалог у нас не пішов з самого початку. Після першої моєї репліки, коли я по-товариськи обійняв його за плече: “Друже, я приїхав з війни на сході, зустрілись тут з приятелями, відпочиваємо, давай по-тихому, без проблем”, той відповів: “Так а я здесь причём к вашей войне, мне вообще на все это пох…”! Не чекаючи продовження, я дав йому пару ляпасів, щоб потверезішав і сказав, щоб він ішов додому.
Коли повернувся до компанії, мене запитали чи все добре? “Звісно, просто хлопчина перебрав” – відповів їм, хоча насправді всередині горів вогнем. Я втрачав кращих козаків, сам ледь не втратив життя в боях за мирне небо, а тут таке.
Рушивши в напрямку дому, вирішили зайти в цілодобовий кіоск придбати цигарок і води. По дорозі хлопці відлучились у своїх справах, залишились – я і двоє дівчат. В якусь мить, я почув, що хтось біжить за нами, проте не надав тому уваги. Сильний поштовх у плече змусив мене отямитися, я побачив перед собою незнайомого чоловіка, який щось там горлопанив і махав своїми ручиськами. В голові промайнула думка: ” За моєю спиною троє: Альбіна, Наталя та ще не народжена моя дитина”. Відходячи, мені вдалося обережно відштовхувати його подалі від дівчат, в якусь мить я зрозумів, що пропустив удар. В очах темно, ніг не відчуваю, лишень крики дівчат. Підводжусь із землі, в голові, ще паморочиться, проте я зміг розгледіти, що мій приятель, який уже встиг прийти до нас, намагається тримати нападника на дистанції. Я переконався, що з дівчатами все гаразд, тому кинувся на допомогу другові.
“Обережно ніж” – промайнуло в мої голові, я встиг розглядіти гострий предмет у його руках і це мене привело до тями. Кинувшись на нього, мені вдалося заволодіти ножем, хоча декілька хвилин, ми вовтузилися. В цьому безпам’ятному процесі, котінні по землі, ніж проштрикнув мого нападника. Я цього уже не пам’ятав, удари в голову, велике перенапруження дали про себе знати. Коли отямився, дізнався про вбивство з новин..
Хтось мене буде засуджувати, але я вважаю, що в мене не було іншого виходу з ситуації, і кожна поважаюча себе людина, що має в собі стержень і хоче, щоб його кохана та він були живі, вчинила б так само. Адже з тюрми можна вийти, а от з того світу ще ніхто не повернувся. Проте мені за самозахист дали 15 років тюрми, і я вважаю, що це несправедливо. П’яні негідники не мають права ходити вулицями і розмахувати ножами.
Поки в нас олігархи проти свого народу, ладу не буде
– Ти сам перебував у націоналістичній організації і теж маєш можливість бачити, що їхні рейтинги мізерні. В чому причина, на твою думку?
– Найбільша поразка – це розколи і формування нових малих організацій, що витягає людський ресурс з інших організацій. Неефективне, в більшості випадків, використання наявного ресурсу. Ну і не можна тут не сказати про те, що в них багато тексту і мало дій. Як практик, сам люблю зробити, а потім говорити, а не навпаки.
Для того, щоб ми змогли добитися чогось суттєвого, потрібно прибрати всі свої амбіції і старі образи та почати активну роботу з об’єднання всіх існуючих організацій в одну структуру. Розділити напрямки роботи таким чином, щоб ці організації плідно працювали у своєму напрямку і для цього потрібна чітка структуризація. І прислів’я: “На двох Іванів – три гетьмани, має втратити актуальність”.
Більшість людей слухають те, що їм заливають з телевізорів, і вони їдять всю цю локшину. Тому, коли я чую про незалежні ЗМІ, мені стає весело. Канали належать олігархам, олігархи диктують напрямок новин, які подаються нашому народові, а той все сприймає всерйоз. Я знаю випадки, коли телефонували на телеканали і говорили, що в дитячому будинку в грудні холодні труби і там мерзнуть діти. Проте у відповідь людям говорили: “Нам то не цікаво, зверніться за тиждень”. І водночас показують про гральний бізнес чи про те, що когось там випустили за законом Савченко, адже він перед тим вкрав курку.
Поки в нас олігархи проти свого народу, ладу не буде.
Друга причина – це відсутність радикальних дій, але за них потрібно комусь відповідати, тому має бути лідер, що зможе об’єднати всіх в єдиний кулак і нести відповідальність не лише за діяльність організації, але й за її членів.
Шукайте деталі в групі Facebook
