Тернополянка втратила зір у 19 років і, попри це, стала вчителькою

Понад 50 років тернополянка Євгенія Чехонова абсолютно нічого не бачить. Жінка втратила зір ще під час навчання. Незважаючи на таку біду, вона не втратила віру в себе і стала вчителькою, щоб допомагати дітям відчувати світ навіть без зору.

Про те, як живеться незрячим та чому інколи вони щасливіші від людей, які можуть бачити, розповідають журналісти “20 хвилин”.

Мабуть, не знає більше про шрифт Брайля, ніж Євгенія Чехонова. Адже, незважаючи на те, що жінка абсолютно нічого не бачить, вона стала заслуженим вчителем України та пропрацювала у школі понад тридцять років.

– 4 січня – день Шрифта Брайля, адже сам Брайль народився цього дня, – розповідає пані Євгенія. – Людям, які бачать, важко зрозуміти, як можна писати або читати з допомогою цього шрифта.

Пані Євгенія працювала вчителькою української мови та літератури у школі для сліпих і слабозорих дітей в Тернополі. У 2015-му році заклад закрили.

– Дуже шкода, що школи вже немає, бо там учні навчались, спілкувались між собою, а для людей з обмеженими фізичними можливостями це надзвичайно важливо, – каже вчителька. – Тільки коли школу закрили, а я залишилась вдома, зрозуміла тих дітей, які на уроки їхали за десятки кілометрів. Бо живе спілкування – це найважливіше в нашому житті. Я і зараз живу школою. Живу мовою і літературою. От кажуть, що дарма правопис новий прийняли. А я вважаю, що його складали розумні люди. І головне, що у нас є час привчитись до нього.

Втратила зір у 19

Пані Євгенія пригадує, що змалку у неї був поганий зір, але контури фігур вона бачила до 19. Коли ж стала випускницею Львівського інтернату для слабозорих – не бачила абсолютно нічого.

– Я сама із Гусятинського району, село Коцюбинці. У школу пізніше пішла, бо погано бачила і знаєте, як воно в селі… Це тепер лояльно до дітей із вадами ставляться, розвивається інклюзивна освіта, а тоді, воно по-іншому було, – каже жінка. – Я навчалась в інтернаті в Житомирі, потім – у Львові. До того, як закінчити школу, я ще надіялась, що зможу бачити, їздила по лікарнях. А потім… Потім я змирилась. Закінчила інтернат, пішла на роботу на підприємство для незрячих.

Далі ж пані Євгенія зрозуміла, що може більше, аніж робити монотонну роботу руками: плести сітки, тощо… Тому вона вступила у Чернівецький університет на філологічний факультет. Вона зізнається, що вчитись було важко, адже потрібно було робити те, що роблять люди, які бачать. Але завдяки підтримці друзів роки навчання стали для неї прекрасними.

– Усі діти там писали звичайними буквами, а я – шрифтом Брайля, – розповідає вчителька. – Пригадую, як навіть на вступному іспиті дітям треба було писати твір. Ну і я… Мені теж треба було. А наш шрифт, він стукає, і мені постійно здавалось, що я заважаю писати іншим студентам. Я дуже переживала, аж поки моя сусідка не побачила цього. Вона взяла мене за руку і сказала, що все добре, що на мене ніхто не звертає уваги.

Шукайте деталі в групі Facebook