Піски: життя під обстрілами на лінії фронту

Був чудовий день на початку літа.

Хтось поклав вінок зі свіжих квітів на іржаві уламки танка. Тут померли люди, і про них пам’ятали. Хоча поля були порожні, можна було уявити їх повними селян, що збирають врожай соняшників.

Це було затишшя, проміжок між бомбардуваннями, коли земля нагадувала нам про своє справжнє призначення: бути не полем бою, а місцем достатку.

Я сказав колезі, що спокій є нашим найбільшим ворогом тут. Він вводить нас в оманливе відчуття легкості.

А потім почалося. Я чув крики “Іди, іди, іди” англійською та українською мовами.

На сусідніх полях лунав гучний тріск і виднілися спалахи, зумовлюючи сплеск адреналіну; і страх, який неможливо передати – потрапити на відкритому місці під вогонь артилерії.

Це – ще один невеличкий момент з життя серед війни, яку ми висвітлюємо впродовж останнього року.

Більшу частину цього часу ми провели в селах навколо донецького аеропорту, таких як Піски.

З населення, яке у довоєнний час становило 3 тис. людей, наразі лишилось лише близько 40 осіб.

Бджільництво під бомбами

Ми повернулися у Піски, щоб провести ніч в компанії подружжя, яке відмовилось поїхати з міста, в якому відбуваються чи не найінтенсивніші бойові дії на українському фронті.

68-річні Анатолій і Світлана Коссе – одні з небагатьох жителів, які все ще залишаються тут.

Навколо них – самі лише руїни будинків, що постраждали від снарядів.

Їхні дні і ночі перемежовуються шумом артилерії, ракет, мінометів і пострілів. Але на цьому убивчому фоні лунають і більш обнадійливі звуки.

Ми чули їх у саду, де Анатолій доглядає своїх бджіл, на кухні, де Світлана готувала нам обід з овочів з їхнього городу і домашніх яєць. Це була несподівана, але повна рішучості музика життя, яке відмовилось поступатися війні.

“Біль у душі”

Село розташоване поруч з донецьким аеропортом, на лінії протистояння між урядовими військами і сепаратистами.

У ньому немає ані електрики, ані води. Поставки продуктів вкрай обмежені: подружжя виживає за рахунок власного господарства і нерегулярних надходжень гуманітарної допомоги.

“Це страшно, – говорить Світлана. – Раніше у мене було зовсім трохи сивого волосся. А тепер ви бачите як. Коли я дивлюся на себе в окулярах, мені страшно”.

Так чому ж вони лишилися? Чому вони не поїхали в інше місто? Я запитав про це в Анатолія, який ладнав свої вулики.

“Я дбаю про них, вони тут, як я можу просто покинути їх?” – відповів він.

Це його дім. Покинути його означало б втратити все, заради чого вони працювали все життя.

Насправді, Світлана таки переїздила в місто на кілька місяців. Анатолій залишився, щоб наглядати за домом, який вони створили разом, город з врожаєм, вуликами і рівненькими рядами квітів.

За обідом Світлана розповіла про те, що сталося, коли вона поїхала.

“Коли він був тут один, щоранку і щовечора ми телефонували одне одному. В мене сильно боліла душа, і в нього теж. Він лишився тут на самоті, адже всі сусіди поїхали”.

Тож вона повернулася. Вони вирішили разом впоратися з небезпекою і стресом.

Я запитав, що для Анатолія означає його дружина. “Як я можу пояснити те, що вона означає для мене?” – сказав він. Потім він посміхнувся, нахилився і поклав голову їй на плече.

Вони обидва розсміялися.

“Найдобріші і найхоробріші”

Обстріли і стрілянина не вщухали. Над нами було було абсолютно чисте, зоряне небо. І під яскравими зірками ми бачили безпілотні літальні апарати, які вишукували цілі на землі.

Коли ми прощалися наступного ранку, я сказав Анатолію і Світлані, що серед різних людей, яких я зустрів на війні, вони були серед найдобріших і найхоробріших.

“Ви перебільшуєте наші заслуги”, – відповів Анатолій.

Вони знову розсміялися.

Я був вражений тим, як багато сміху було в цьому домі. Зараз я щодня читаю про бойові дії в Пісках; я думаю про бджоляра і його дружину, і я проклинаю війну, яка загрожує таким достойним людям.

Джерело: ВВС Україна

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити