Володимир не міг мати дітей, тож, коли дружина повідомила радісну новину, не повірив, відмовився і пішов
Чому він і досі згадує ту осінь? Ту, коли вперше побачив Оксану. Вона йшла вулицею, раз у раз зупиняючись і щось підіймаючи з мокрого асфальту.
Що б це могло бути? – подумав. І тільки потім здогадався: каштани. Мокрі, колючі їжачки падали на землю, весело потріскуючи. Їх і збирала у свою сумочку Оксана. Щось смішне і наївне було у її постаті, щось таке, що пройти мимо Володимир не міг.
– Може, допомогти? – зупинився біля Оксани.
Дівчина посміхнулася, тепло і щиро, мов давньому знайомому:
– Вони такі кумедні. І нагадують мені дитинство. Тато майстрував нам з отаких каштанчиків всіляких звірків.
Він узяв незнайомку за руку. На дівочій долоні лежали каштани.
Так почалося їхнє знайомство. Потім Оксана не раз жартома казала, що саме каштани звели їх докупи. Володимирові ж було все одно. З тієї хвилини він знав, відчував: щось сталося у його житті, змінилося, і без Оксани він жити не може.
Він сказав їй усе це під час наступної зустрічі. Розповів чесно й відкрито про своє попереднє життя. Про те, що уже був одружений. З дружиною розлучився. Не тому, що Володимир пияк чи якийсь пройдисвіт. А тому, що у них не було дітей. Дружина після відвідин усіляких лікарських світил запевнила: вона здорова, в усьому винен він, Володимир. Слyжив у нeбeзпечних для здоров’я військах, от і має результат. І хоча він пробував заперечувати, мовляв, живуть же люди без дітей, дружина була невблаганна – лише розлучення.
– Ось такий я, – завершив перед Оксаною свою сповідь. – Хоч приймай, хоч
Вона не дозволила йому продовжити. Запросила додому, познайомила з батьками. Невдовзі Володимир з Оксаною одружилися.
Тепер з відряджень його чекала ніжна і любляча дружина. І Володимир, який раніше всіляко затягував повернення додому, волів би взагалі нікуди не їздити. Якось і сказав про це шефу. Просив:
– Знайдіть для поїздок когось молодшого. А я – людина сімейна. І це моя остання тривала поїздка.
Оксана смажила йому у дорогу пиріжки, вкладала у валізу чисту білизну. Він милувався дружиною. Думав, що через роботу приділяє їй мало уваги.
– Ось побачиш, повернуся з відрядження, і все буде по-іншому. Чуєш, Оксано, – пригорнув до себе дружину.
– Справді, тоді все буде по-іншому. Все, – видихнула Оксана, ніби поставила крапку. І якось загадково посміхнулася. А, може, йому це тільки здалося?
Відрядження затягнулося. Володимир телефонував Оксані, вкотре зізнавався, як сумує за нею.
– Приїжджай швидше, тебе чекає приємний сюрприз відповідала вона йому. І Володимир не міг дочекатися закінчення відрядження. Може, Оксана нарешті знайшла роботу, про яку мріяла? – ламав голову над домашнім «сюрпризом».
І ось відрядження закінчилося, він їде додому. Зателефонував дружині. Вона, як звичайно, чекала його. Тільки що це? На столі – святкова вечеря. І Оксана вся аж світиться, навіть одягнула білу сукню, його подарунок з попереднього відрядження.
– Оце і є твій сюрприз, Оксаночко? Справді, ти для мене – найкращий подарунок у житті.
– Ні, це не зовсім так, – вивільнилася з його обіймів Оксана. – Я вaгiтна. У нас буде дитина.
Він не простягнув до неї рук. Вони якось раптом жалюгідно й безсило, мов непотрібна річ, повисли уздовж тіла.
– Чому ти мовчиш, чому? – десь здалека доносився голос Оксани. – Невже ти не радий? Я тобі все розповім.
Вона смикала його за рукав пальто, яке Володимир і досі не зняв. І раптом до нього дійшло, ніби щось прорвало.
– І хто ж він, якщо не таємниця? – відсторонив дружину.
Вона благально і нерозуміюче дивилася на нього.
– Хто він, батько твоєї дитини? Оце справді сюрприз. А я так поспішав додому. Як же це ти, Оксано, так влипла? Хіба забула, що у мене ніколи не буде дітей?
Вона щось казала, доводила, що лікарі помилилася, вела мову про якусь сумісність і навпаки, про те, що його попередня дружина – теж не свята, і могла просто його обманювати.
Це останнє зауваження чомусь геть збісило Володимира, вивело з рівноваги.
– Не чіпай її, – кричав. – Вона, принаймні, чесна жінка. А ти
Образливі слова виривалися з його уст. Він кричав і кричав, обзивав Оксану і, здається, нічого не могло його зупинити.
Оксана мовчала. Тільки щораз більше блідло її обличчя.
– То хто ж він, той, з ким ти зраджувала мене під час моїх відряджень? – не вгамовувався Володимир.
– Ти. Ти – батько моєї дитини. А тепер – іди. Назавжди. І не приходь. Ніколи.
Він зібрав речі і пішов. Усю ніч просидів у якомусь барі, запиваючи своє нещастя. Наступного дня подав шефові заяву на звільнення. Витер з мобільного номер телефону Оксани. І все-таки хтось з колег переказав, що дружина телефонувала йому на робочий, просила, аби передзвонив додому. «Для чого? Здається, ми про все поговорили учора», – подумав.
А ввечері поїзд віз його уже до батьків у село на Житомирщині.
Через деякий час від Оксани надійшов лист, потім ще один. «Повернися, повір – і ми будемо щасливі», – писала дружина.
Він не відповів. І листи перестали приходити. Лише якось поштарка принесла офіційний бланк. Оксана просила дозволу на розлучення.
Може, все і забулося б. Якби не оті прокляті відрядження. Володимир влаштувався на роботу, і вони знову з’явилися у його житті. Якось приїхав до Тернополя. Покінчивши зі справами, прогулювався вулицями міста. І раптом таке рідне, таке знайоме:
– Володю
Повернувся. Навпроти стояла вона, Оксана. Тримала за руку хлопчика. Чекайте, Володимир десь уже його бачив: цей кирпатий ніс, це густе ластовиннячко, ці веселі блакитні очі.
Господи, та це ж він сам. У дитинстві. Навіть родимка на лівій щоці. За неї завжди дражнили у школі Володимира дівчата.
Цей хлопчик схожий на нього і теперішнього. Хіба що ластовиння у Володимира менше, хіба непокірний чуб уже просвічує першими сивими волосками. І блакитні очі рідко бувають веселими.
– Оксано, це мій
Вона не дала йому продовжити. Як тоді, коли він оповідав їй про свій перший нещасливий шлюб.
– Це – Андрійко, – сказала. – Мій син. А он іде наш тато. Біжи, Андрійку, – підштовхнула малюка до чоловіка, що виходив з магазину. – Сьогодні в Андрійка день народження. От ми і вибралися в місто за подарунками.
– Оксано
Та вона вже не слухала його. Ішла назустріч синові і чоловіку.
А Володимир? Тепер він часто-часто приїжджає у відрядження до Тернополя. І досі згадує день, коли вперше побачив Оксану. Може, тому що надворі знову осінь. І знову падають, розбиваючись об асфальт, каштани.
А колись каштани так гарно лежали на долоні в Оксани.
Автор – Зіна КУШНІРУК
За матеріалами видання “Наш День”
Шукайте деталі в групі Facebook
