facebook

У пошуках щастя: 5 вражаючих історій українських заробітчан

На заробітки до Європи їздять переважно українці з західної частини нашої країни. Умовний термін «сезонний робітник» відомий жителям західних областей ще з дитинства: саме так називали батьків-заробітчан. Зараз чи не у кожного закарпатця кожен п’ятий знайомий – закордоном – у Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі або в Італії, Іспанії, Португалії, кому пощастило більше – у Німеччині, Великобританії, пише tyachivnews.

За постмайданні роки в Україні «заробітчанський» вік значно помолодшав: якщо раніше молодь після університету пробувала будувати кар’єру за спеціальністю і витрачала на це по 10-15 років і тільки потім, зазнавши розчарування, виїжджала на заробітки закордон, то тепер часто-густо випускники вишів пробують працювати за спеціальністю не більше двох-трьох років, далі – змушені їхати у світи шукати кращої долі. Правда, про професію у більшості випадків доводиться забути.

Історія перша. Вчителька

27-річна Марія (імена змінено. – Авт.) із Закарпаття після закінчення філологічного факультету УжНУ, як і мріяла колись, стала вчителем – влаштувалася на роботу в одну із середніх шкіл. Була оформлена офіційно, зарплата – 2 тисячі гривень. Пізніше – до 2, 5 тисяч.

Працювала вчителем 4 роки. Не витримала: «Причина виїзду закордон – нестача грошей. Банально на проживання не вистачало», – каже Марія.

Дівчина обрала Чехію, бо «там легше заробити і багато знайомих працює які можуть допомогти з влаштуванням на роботу і з житлом». У Празі Марія працювала офіціантом в одному з ресторанів у бізнес-центрі, крім того, шукала собі роботу на вихідні – прибирання, допомога на кухні, миття вікон і т.д. Дівчина працювала у Чехії нелегально, але заробляла близько 16 000 гривень на місяць. Для українського вчителя такі гроші – із розряду фантастики.

Дівчина приїжджає додому нечасто, в залежності від тривалості візи: заробітчани намагаються провести максимум часу закордоном.

Щодо ставлення до працівників, Марія розповідає: «Буває по-різному. Якщо люди не знають, що працюєш нелегально, то всі дуже привітні. Роботодавці ставилися добре, хоча, не давали забути, що я працюю нелегально, щоб «знала своє місце». Найбільше труднощів було, як не дивно, не з чехами, а саме з українцями, які так само колись приїхали на заробітки і залишились жити в Чехії (деякі готові були здати тебе в поліцію моментально).

Також труднощі з пошуками роботи. Якщо ти перебуваєш за кордоном нелегально, то дуже мало роботодавців ризикують взяти тебе на роботу через величезні штрафи. І, звичайно, треба бути готовим до того, що без знання мови, ти навряд чи будеш працювати на хорошій роботі…». На запитання, чи хотіла б працювати і жити в Україні постійно, якби була така можливість, Марія відповідає: «Так, звичайно!». Але можливості такої наразі немає.

Читайте також:  Іранську ядерну програму можуть погодити вже до 31 березня




Історія друга. Реабілітолог

Артем, випускник факультету фізичного виховання і спорту УжНУ, у свої 26 років вже спробував попрацювати у двох країнах – Польщі та Чехії. У хлопця спеціальність – фізична реабілітація. В Україні 3 роки пропрацював масажистом. Неофіційно. Заробітна плата – близько 5 000 гривень. В принципі, не так як у вчителів, але для молодого хлопця, який намагається досягти успіху у житті, зовсім небагато.

«Закордон вирішив поїхати для того, щоб побачити світ і заробити трошки грошей», – каже Артем. «Працював в Польщі та Чехії. Обрав Польщу тому, що було найлегше зробити документи», – зазнається хлопець. У Польщі хлопець працював різноробочим, а в Чехії – у супермаркеті на складі. У першій країні офіційно, в другій – ні.

Попри те, що молодій людині з вищою освітою, з цікавою спеціальністю і,здавалося б, непоганими перспективами доводиться працювати у сусідніх країнах на роботах, які, по суті, не потребують жодної кваліфікації, Артем визнає: «В Україні таких грошей простій людині заробити майже неможливо».

Щодо відносин до заробітчан, хлопець каже: Відношення людей було чудове. Як колег, так і керівників і людей з якими познайомився». «Деякі конфлікти були з рекрутинговою агенцією», – додає хлопець.

Історія третя. Водій

27-річний Андрій – теж із Закарпаття, з гірського району. У його селі чи не в кожній родині є заробітчани. Часто закордон на сезонні роботи виїжджають цілими сім’ями. Андрій – водій категорій А, В, С, D.

Хлопець каже, що в Україні заробити на сім’ю – просто не може: «Знайти роботу вдома для мужчини, у якого є сім’я, і який хоче побудувати будинок чи придбати автомобіль, з моєю професією неможливо».

Андрій працює в Росії малярем-штукатуром.

«Вибирати не довелося. Тато і брат давно там працюють. Та й всі родичі теж. Всі так їздять», – каже Андрій. Зарплата – 1100 доларів на місяць. За нинішнім курсом, це близько 29 000 гривень. Спочатку працював нелегально, останні два роки влаштувався на роботу офіційно.

Додому чоловік приїжджає кожні три місяці, однак запевняє, що, якби була можливість, нікуди б не їхав, а намагався би працювати на Батьківщині, щоб більше часу проводити з сином. Андрій каже, що знає про труднощі, які можуть спіткати українських заробітчан в Росії уже найближчим часом і, якщо введуть візовий режим, то готовий подавати документи: «Буду робити візу. Куди-небудь. Чи то в Росію, чи то в Європу».

Читайте також:  Секс у прямому ефірі: чиновник забув вимкнути камеру і підставив секретарку (відео 18+)

Про ставлення до заробітчан Андрій розповідає: «Як до людей другого сорту. Це – всі мої труднощі тут, закордоном. Так ставляться до нас усі: і керівники, і просто знайомі».

Історія четверта. Журналіст

Трохи більше року пропрацювала за спеціальністю і 26-річна Оніка. Випускниця кафедри журналістики УжНУ була оформлена на роботу офіційно на одному із закарпатських телеканалів на посаді репортера і диктора новин. На момент звільнення дівчина отримувала 2 500 -2 800 гривень зарплати. Оніка розповідає, що цих грошей для подорожей, про які вона мріяла, ну ніяк не вистачало: «Мало того, мені цих коштів ледь вистачало щоб знімати квартиру та дожити до кінця місяця», – каже дівчина.

«Однак, я дуже любила свою роботу, і сьогодні з трепетом в душі про неї згадую», – додає вона. Оніку вабила Америка, після того як студенткою вона побувала там. «У США і почалося моє емігрантське життя. Через те, що не змогла там легалізуватися, повернулася в Європу. Тепер живу в Норвегії, цю країну на відміну від попередніх, в яких проживала я не обирала.

Чоловік отримав тут контракт, я на той час жила й працювала в Лондоні, де і мала намір залишитися і вмовити його переїхати до мене. Не вдалося, і слава Богу! Довелося мені переїжджати в Берген, в історичну столицю Норвегії. До того встигла пожити, в Нью Йорку, Будапешті та Лондоні (куди я переїхала виключно із-за того, що в місті Біг Бена всі музеї безкоштовні, а щоб побачити це все ніякої відпустки не вистачить, і грошей також). Всюди мала намір залишитися та будувати своє майбутнє, але людина планує, Господь вирішує. Тож, напевно, тому і носило мною по світу поки не осіла в країні фйордів», – каже Оніка.

Дівчина разом з чоловіком живе у Норвегії уже рік і працює VIP-екскурсоводом для іноземних туристів. Зарплата – погодинна. І робота – не щоденна. Однак, у місяць Оніці вдається заробити близько 1800 євро (близько 50 тисяч гривень).

Приїжджає на Закарпаття дівчина регулярно – кожні три місяці. На питання, чи хотіла би жити працювати в Україні, якби тут були відповідні можливості, Оніка відповідає: «Уже, напевно, ні. Хіба що в Ужгороді, як на мене це найкраще місто для життя».

Про робочу й побутову атмосферу в Норвегії дівчина розповідає: «Ставлення до мене, як до працівника, вже хороше, бо не працюю з норвежцями, а тільки з іноземцями. Норвежці страшні ксенофоби. Спочатку було дуже важко, ні на яку роботу не хотіли брати, бо не говорила норвезькою. Взагалі тут ставлення до людей краще, ніж, скажімо в США чи Великобританії. У Норвегії повний соціалізм, тому тебе закони захищають, навіть якщо ти не громадянин країни».

Читайте також:  Повернення "чорних скриньок" літака МАУ: консультації тривають, перемовини складні - РНБО

Щодо іншого закордонно-емігрантського досвіду, у Оніки дійсно є чим поділитись: «У США я працювала нелегально, бо мала туристичну візу. Знайшла роботу офіціанта в ресторані з феєричною назвою „Nasha Rasha” на Манхеттені (саме так, з помилкою в словi Раша!), довелося працювати по 20 годин на добу (не перебільшую!), без стабільної зарплати, за одні чайові, без перерви. Через 3 тижні, отримуючи по 100 доларів в тиждень, (це як 150 гривень по мірках Нью Йорка), а чайові перевищували 1000 доларів в тиждень, я вирішила поговорити з менеджером, яка мені сказала: «Не подобається, – котись звідси і радуйся що не викликаю еміграційну службу».

Потім ще після кількох «епік фейлів» влаштувалася в американський ресторан-фан-клуб хокейної команди “Rangers” в самому серці Манхеттена, де до нас заходили такі відомі люди як Майкл Джордан і Майкл Корс. Там вже заробляла більше ніж, 100 доларів в день, також отримуючи тільки чайові без зарплати. Взагалі в Америці це нормально, бо всі залишають не менше 10% від суми в чеку», – розповідає Оніка.

Дівчина каже, що наразі нікуди переїжджати не хоче: «Найближчі кілька років я точно буду в Норвегії. Тут є хороші українська та угорська спільноти, вже є друзі, улюблена робота та коханий чоловік поряд. Все для щастя є, окрім батьків поруч. Але до них я приїжджаю кожні три місяці стабільно».

Історія п’ята. Спортсмен

Іван – теж випускник УжНУ, магістр фізичного виховання. Три роки працював за спеціальністю – вчителем фізкультури в одній із закарпатських шкіл. Офіційно, але за 1400 гривень у місяць. У свої 26 хлопець робить для себе дуже невтішний висновок: «В Україні нема перспективи на майбутнє». У Чехії хлопець працює ремонтником-будівельником.

Обрав саме цю країну, бо тут живе і працює багато знайомих. Іван у Чехії орендує квартиру і заробляє 30 000 гривень щомісяця. Каже, що такі гроші в Україні точно не заробиш.

Додому хлопець приїжджає три рази на рік. І каже, що залишився би жити і працювати Україні, «якби покращилися соціальні та економічні умови».

Зараз, за словами Івана, єдині труднощі у Чехії – мовний бар’єр: таки краще, якщо ти не просто здогадуєшся, що тобі кажуть, а вмієш і можеш спілкуватися з керівниками на рівні.

Щодо ставлення до робітників, Іван каже: «Точно не гірше, ніж в Україні».

Шукайте деталі в групі Facebook

Джерело.