Міська гора – візитівка чи ганьба Косова?

Міська (Замкова) гора — це гора в центрі Косова, з висотою 450 метрів на рівнем моря. З вершини відкривається панорама міста та прилеглих сіл, вигляд на Покутсько-Буковинські Карпати.

В хорошу погоду добре видно не лише весь Косів, але і найвищу точку міста — гору Михалків, а також гору Зіняків Верх (Сопка). На горі ростуть унікальні для Прикарпаття чорні альпійські сосни, а також є листяні та хвойні насадження, зарості білої акації. Гору ще називають Замкова, адже у ХVІІ-ХVІІІ століттях там існувала фортеця, яка охороняла мешканців міста, під час набігів кримських татар та опришків. Рештки валів видно й сьогодні. Особливістю цієї гори є неогенові пісковики, які яскраво проглядаються з південної сторони.

Я вже писав в статті «Косів — місто церков та капличок», що до мене часто приїжджають гості з усієї України. Звісно, як патріот свого міста, я намагаюсь розказувати про Косів в позитивному ключі. Але проти реальності красиві слова не мають сили. За кілька років таких екскурсій, я чув від зовсім різних людей переважно одні і ті самі речі. Тому вирішив написати на тему, яка думаю болить не лише мені, але і всім небайдужим косівчанам.

Традиційно екскурсія містом починається від Міської гори. Напевно, це найнижча гора в Карпатах, тому вдається витягнути навіть найбільш лінивих колєг). Як на мене, то найкращий час для відвідування Міської — це зимова ніч. Коли Карпати вкриті снігом, а навколишні населені пункти світять різнокольоровими вогнями — враження таке ніби і не в Косові, а десь в Лас-Вегасі.

Перше, на що звертаю увагу туристів — це пам’ятник патріоту України Михайлу Горбовому, який жив під горою. Його хата, хоч і в поганому стані, але збереглася до сьогодні і розташована навпроти пам’ятника. До речі, сам пам’ятник відкрили в 2013 році і він досить красиво та небанально оформлений.
Далі ми йдемо по грунтовій дорозі — щастить коли сухо, а якщо був дощ, то можна втонути в болоті. Чим вище піднімаємося з друзями, тим сумніше стає — навколо руїни і гори сміття. Кожного разу важко пояснювати людям причини існування недобудованих напівзруйнованих будівель, як в голівудських фільмах жахів. Всі запитують: «Чому це незаконне будівництво ще дотепер не розібрали?» А і справді чому? Рішення міської ради Косова, що там будувати заборонено є, а між тим будова вже скоро 10 років мозолить око.

Як відомо, через повені в 2008–2010 рр. те будівницво почало сильно руйнуватись. Видно є таки Бог на небі, що покарав цих «горе-будівельників», які так безсовісно ввели громаду в оману і замість музею почали споруджувати готель і ресторан. Але місцеві жителі теж проявили себе не з кращої сторони, перетворивши гору в суцільне сміттєзвалище. Ще поки є листя літом, то так не видно, а осінню — просто жах. Косівчани та гості міста теж не кращі — розпивають на горі алкоголь та викидають сміття там. Дуже хочеться, щоб гора використовувалась не так примітивно для відпочинку, але і приносила користь громаді та сприяла припливу туристів.

Якщо ми хочемо змінювати країну, то думаю варто починати з себе і з рідного міста — чому не зробити толоку замість чергового віче і не розібрати це ганебне будівництво? Так, в нас вже давно немає пам’ятників Леніну та вождям комунізму, але є грандіозні пам’ятники обману та корупції у владі. Чому б не зруйнувати ці ганебні пам’ятники? Хіба вже не час?

Чесно кажучи, мої гості в шоці від тих будівель. Починаємо акуратно спускатися пори руїни до каменю, де всі традиційно фотографуються. Люди дивуються, бо брудно та небезпечно спускатись, і питають: «Чи не можна зробити там сходи чи перила, щоб убезпечити людей від травм і якось загалом облагородити територію?». Відповідаю їм, що якби не було тих злощасних будов, то можна би було все зробити без проблем, а так гора просто сповзає, бо не витримує ваги.

Як відомо, за Союзу і за Польщі там не можна було вести будівництво, бо пісковик — це геоголічно небезпечна зона. Але з приходом Незалежності, люди захотіли там будувати хати і міська рада виділила землю. Тепер жаліються, що мають аварійні помешкання з тріщинами.

Особисто я часто буваю на Міській і хотів виправити ситуацію. В рамках однієї з акцій прибирання, які я організовував з друзями, ми винесли з вершини Міської 18 величезних мішків зі сміттям. А через місяць, навіть сліду не залишилось від нашого прибирання і сміття навіть стало більше.

Добре пам’ятаю, яке чудове місце було на горі в дитинстві, я там часто грався. Кращого і уявити важко. Пригадую, як ми в печеру лазили… Її, звісно, називали «Довбушева печера», а хід вів ледь не до Яремчі). А зараз на горі небезпечно навіть для дорослих, особливо після дощу.

Десь в кінці 90-х, я їздив із хореографічним колективом Школи Мистецтв виступати в Польщу. Ніколи не забуду два епізоди. Перший, коли наші діти з вікна автобуса викинули шкірки від фруктів та обгортки від цукерок. Яке ж було здивування наших людей, коли через півгодини нас зупинила поліція і виписала штраф за забруднення території. Коли вони почули, що ми з України, то сказали: «В себе смітите і до нас приїхали, все з вами ясно». А наші дорослі ще довго пояснювали поліції, що шкурки то ж не сміття зовсім — згниє…

Другий випадок був не менш показовий. Повели нас на екскурсію в ліс до джерела. Звичайний собі потічок, — в нас в кожному селі таких кілька штук. А поляки розказують нам годину, як їм пощастило, що в них є такий потічок і дикі тварини вночі приходять на водопій, тому не варто шуміти в лісі. Наші діти всі сміються, кажуть: «Ви в нас на Гуці не були, ото краса, а це ж потік звичайний, що тут цікавого». Але я ніколи не забуду, як поляки гордо розпровідали і берегли свій рідний край.

Хіба ми бережемо те, що маємо? Звісно, що ні! Хіба не пора брати приклад з наших сусідів європейців? Ми всі ж так хочемо в Європу і боремося за їхні цінності.

Далі від руїн йдемо до так званого парку на вершині гори. Фактично, це — запущений ліс зі стадіоном для футболу, пам’ятник жертвам фашизму, телекокомунікаційна вишка і знову гори сміття. Не надто хороше поєднання об’єктів, для такого красивого місця. Коли я вчився в школі, то нас заставляли ходити на суботники і прибирати в парку, а зараз там просто безлад.

До речі, рекомендую всім прочитати чудову легенду про Замкову гору на сайті Косівської бібліотеки. Ця історія надихнула мене на створення цікавого проекту на вершині гори.

Це музей історії міста Косова. Саме приміщення має бути у формі дерев’яного замку. Можна використати досвід будівельників, які спорудили чудову церкву Святого Василія в Косові. Чому замок має бути дерев’яний? По-перше тому, що будівля не буде важка і не тиснутиме на гору своєю вагою і не буде руйнуватися та сповзати. По-друге така споруда буде набагато красивіше та естетичніше виглядати, як ми бачимо на прикладі дерев’яної церкви. В середині варто би було зробити вежу, на верху якої був би оглядовий майданчик, а довкола частокіл. В середині вежі можна було би зробити кілька кімнат для музейних експонатів. Кожна з цих кімнат відображала би певні періоди в історії міста, а також різні нації, які були представлені у місті раніше. А саме: поляків, австрійців, євреїв та українців. На день міста Косова, проводились би міжнародні турніри лицарських клубів, на території замку. Його фінансування могло би бути частково з бюджету країни, а також, на добровільні пожертви небайдужих громадян.

Для чого потрібен такий музей? Бо люди зовсім не знають не лише історію України, але і Косова теж. Ми маємо зрозуміти, що раніше життя хоч і було важке, але був порядок. Коли дивишся на фотографії столітньої давнини, як виглядав Косів раніше, то серце кров’ю наливається від сучасного вигляду міста. Це треба показувати всім, особливо молодому поколінню, щоб вони знали — зараз Косів переживає чи не найгірший період в історії — повного занедбання і розкрадання. Настав час змін! Лише сліпий може назвати наше місто перлиною Гуцульщини чи центром туризму. Мені дуже хочеться, щоб ці слова стали реальністю і правдою.

Шукайте деталі в групі Facebook