Це Ваня. Його вбив власний тато. А лікар знайшов у його рyці запискy
Це історія маленького хлопчика з великим серцем. І її повинні прочитати всі.
Це історія про Івана, але не тільки про нього. Вона – про мільйони таких же дітей по всьому світу, що живуть в такому ж кошмарі.
Хоча сама історія Івана вигадана, її суть вражає в саме серце. Цю проблему не можна ігнорувати. Ми не повинні забувати Івана.
Мене звуть Іван, мені 7 років. Я люблю маму з татом, але я їх дуже боюся. Вони часто б’ють мене, і я не розумію, за що.
Сьогодні вранці я прокинувся і пішов у школу. Я хороший учень, і вчителька мене любить.
Мені подобаються мої однокласники, але у мене немає друзів. Тому на перервах я зазвичай залишаюся в класі. Ніхто не хоче зі мною грати.
Я намагався подружитися з іншими дітьми, але вони мене прогнали і обізвали гидким.
Вони сміються наді мною, тому що я кожен день ношу одні і ті ж старі джинси, футболку і рвані туфлі.
Одного разу після уроків я зайшов в роздягальню і вкрав куртку, яка там вже давно висіла. Вона не була нікому потрібна. Потім я пішов додому один через снігову бурю.
Я тремтів від холоду, мені було важко йти проти вітру. Раптом мене штовхнули ззаду, я впав в сніг, і мене ткнули обличчям у замет. Потім вони сказали:
– Тебе всі ненавидять! Чмо!
Вони вдарили мене в спину і в живіт, а потім втекли і кинули мене в холодному снігу.
Я розплакався. Чи не тому, що мені було погано і боляче, а тому, що у мене не було ні одного друга, хоча мені подобаються всі однокласники.
Коли я прийшов додому, мати підбігла і схопила мене за волосся.
– Де ти шлявся? Чому ти весь брудні і мокрий? Проклятий дитина! Вечеря скасовується, йди до себе в кімнату і сиди там.
Я послухався, пішов в кімнату і не виходив до ранку, хоча мені дуже хотілося їсти і було дуже холодно.
Мої оцінки ставали все гірше і гірше, а коли татові про це повідомляли, він мене сильно бив. Одного разу він так сильно побив мене, що у мене відмовив вказівний палець. З тих пір він не працює, і всі діти в класі сміялися наді мною.
Йшов час, і одного разу я відчув сильний біль в грудях.
Мамі з татом було все одно. Увечері я лежав у ліжку і мріяв про одне. Я мріяв, щоб біль минув, тому що не хотів дратувати маму з татом. Я їх дуже люблю, правда.
На наступний день в школі нам задали намалювати свою найбільшу мрію. Інші діти малювали машини, ракети і красивих ляльок. Але не я.
Чи не тому, що мені це все не подобається, а тому, що найбільше я мріяв про люблячих маму з татом. Тому я намалював сім’ю: маму, тата і сина.
Вони грали в ігри і всі були щасливі. Коли я малював, я тихо плакав. Я б дуже хотів собі маму з татом, які мене люблять.
Коли прийшла моя черга показувати класу картинку, все стали наді мною сміятися.
Я вийшов до дошки і сказав:
– Моя найбільша мрія – це сім’я.
Сміх став голосніше. Я заплакав і сказав:
– Будь ласка, не смійтеся з мене, це моя найбільша мрія! Можете мене бити, можете мене ненавидіти, але благаю, не смійтеся з мене, будь ласка!
Я хочу, щоб у мене були батьки, як у вас, які мене обіймають і сміються разом зі мною, які забирають мене після школи і раді мене бачити. Я знаю, що я негарний і слабкий, я знаю, що у мене кривої палець, але, будь ласка, не смійтеся з мене.
Вчителька спробувала витерти мені сльози. Мені здається, деякі діти мене зрозуміли, але багато хто продовжував сміятися.
Одного разу нам роздали контрольні, і я відразу побачив, що написав погано. Я знав, що мати буде дуже злитися.
Я боявся йти додому, але більше йти мені було нікуди. Я плентався додому, намагаючись прийти пізніше.
Мати прийшла в лють. Вона схопила мене і жбурнула на підлогу так, що я боляче вдарився ногою об стілець.
Тоді вона двічі вдарила мене по голові. Я лежав і не міг встати. Було дуже боляче. Але мама кинула мене лежати на підлозі.
Потім вона повернулася і веліла прибрати, інакше тато поб’є мене, коли прийде додому.
Я став благати маму нічого йому не говорити, але потім підняв очі і побачив, що він стоїть в дверях.
Коли мама розповіла йому про контрольну, він підняв мене з підлоги, струснув і вдарив в обличчя.
Далі я нічого не пам’ятаю. Я прокинувся в лікарні. Я подивився на свою руку – я не відчував свої пальці.
Я дивився у вікно і плакав.
Я бачив, як на вулиці батьки грають з дітьми в м’яч і обіймаються.
Знаєте, чому я плакав?
Я не знаю, як це – обніматися з мамою. Мої батьки мене тільки б’ють, але я все одно люблю їх. Я завжди намагався, я добре вчився, але вони все одно незадоволені.
Одного разу я розлив чай, і вони знову мене побили.
Раптом у мене знову захворіло в грудях. Я сказав мамі, але їй було все одно.
Потім мені довелося лягти в лікарню, і мене ніхто не відвідував.
Лікар сказав, що мама з татом, напевно, прийдуть на наступний день, але вони не прийшли. Я чекав і чекав, але ніхто так і не прийшов. Все одно я люблю батьків.
Два дні потому Іван помер від отриманих травм. В його руці лікарі виявили криво написаний лист.
«Дорогі мама з татом!
Мені страшно, тому що я негарний, бридкий і дурний. Вибачте, що ви не можете мене любити.
Я не хотів вас дратувати. Я тільки хотів, щоб мама мене обняла і сказала, що любить.
Папа, я тільки хотів, щоб ти зі мною грав, гуляв зі мною за руку або співав мені пісні.
Я знаю, що вам за мене соромно. Я ніколи не стану таким, як треба ».
Потім серце Івана зупинилося.
Я не знаю, правдива це історія чи ні, але в будь-якому випадку вона дуже важлива!
Всі діти заслуговують любові. Але знущання над дітьми відбуваються щомиті, щохвилини, щогодини і щодня. У всіх країнах, містах і школах.
Будинок повинен бути для дитини безпечним місцем, вільним від насильства. Дітям потрібні любов, ніжність і близькість, і іноді обійми означають набагато більше, ніж нам здається.
Будь ласка, поділіться цією історією! Давайте не забувати, що дітям потрібна наша любов і наша турбота!
Шукайте деталі в групі Facebook
-
Чоловік зустрів вигнану дружину. Два роки пройшло. Йде дружина в гарному одязі. І штовхає перед коляску з близнятами. І сама як кінозірка
-
Материн заповіт: – Ти так і не доробилася до нового дивану, – «пиляла» Ніну донька, коли приїхала до матері у гості. – Як на цьому старому нещасті спати?
-
“Нас poздягaли дoгoла і мopили голодом” – сповідь українських заробітчан
-
– Хто в тебе, ти не знаєш? Лялька. Син у тебе, щасливице….