Перше інтерв’ю Павла Гриба після звільнення: «В «Лефортово» камера була на одного. Із розваг – тільки радіо»

Колишній 21-річний політв’язень розповів як в останні дні перед обміном читав книгу про зруйновану Москву, крики «Слава Україні» в тюремних коридорах і те, що не писав прохання про помилування.

З 21-річним Павлом Грибом ми зустрілися в лікарняних коридорах «Феофанії». У супроводі мами і медсестри він проходив огляд, його вели від окуліста на УЗД.

Почувши, що ми з УНІАН він оживився: «Пам’ятаю, була спільнота УНІАН в «ВКонтакте».

Не пам’ятаю за що, але мене там заблокували, а тепер у мене ви берете інтерв’ю. Цікаво». Павло дав нам своє перше інтерв’ю після звільнення у перерві між медоглядом.

Хлопець відмовився сидіти в палаті і запропонував зробити його під час прогулянки лікарняним коридором. Ми швидким кроком ходили з одного кінця поверху в інший.

– Коли ви дізналися, що буде обмін?

– Я весь час знав, що він буде. Не на 100%, але жодних причин, того щоб це не відбудеться не було. Два роки і два тижні чекав його. Але, я вже готувався до етапу у колонію, а замість цього потрапив у Москву, у СІЗО №2.

Це було 16 серпня. Привезли. Завели у таке невеличке приміщення з високою стелею.

Входе замначальника, чи хто з двома зірками на погонах, полковник, мабуть: «Ти знаєш, чого ти сюди приїхав?» Я здогадувався, але відповів: «Та хто його знає» – «Додому хочеш» – «Хто ж не хоче до дому» – «Пиши загальними словами прохання помилувати». Та, хай його грець! Я нічого не писав. Не захотів. І всі про це питають, але то – технічне питання. Могли самі опублікувати, підробити підпис.

– Що було далі? – Закинули в «хату», переодягнутися не дали, мила не дали. Камера була на одного. Українця до українця не поселять. Із розваг – тільки радіо.

Я два роки не міг зрозуміти, як його вмикати, тисну на кнопку, а требо було повертати гучність. Книжку наступного дня дали, фантастику «Метро 2033» (описує життя людей у московській підземці після ядерної війни – УНІАН).

Потім були ще книжки, та малював рисунки – всякі візерунки. Робити не було чого – почав малювати, щоб подарити друзям, коли повернусь.

– Там було краще, чім у тому СІЗО, де ти чекав на вирок? – Це було добре, тому що це були зміни. Ще, в «Лефортово» давали хліб нормальної якості. Для порівняння, мені до цього давали хліб, який можна було закинути до стелі і він там прилипав. Щось середнє між хлібом і тістом. Минуло три тижні, вночі будять: «Речі збирай». Я все зібрав, пошматував хліб, взяв його годувати пташок. Дали документі, грощі. Ось – карбованці (достає із кишені декілька тисяч російських рублів)

– Рублі? – Я принципово перекладаю! Повели. Чую в іншому крилі люди перекрикуються «Слава Україні». Відкриваються двері. Йдуть у формі, потім у чорному за прапором ФСБ. Хтось з них шуткує: «О, зоною пахне». Думаю: «Зараз буде «меропріятіе» (побиття ув’язнених). Потім зрозумів, що йдуть за нами. Нас було 35, їх понад сорок. Чекали, чекали, чекали. Повели в автобус там вже був Сенцов. Я зайшов, крикнув: «Слава Україні», всі відповіли. Конвою було байдуже. Їхали в аеропорт повз Кремль. Потім літак.

– І як ти зараз себе відчуваєш? – Втомився.

– Декілька останніх питань. Що дома зробиш в першу чергу? – Подивлюсь новини.

– Вже є якісь плани на найближчі дні? – Ні. Сподіваюсь, лягати в лікарню не буду.

– Дівчина, до якої ви їхали до Мінська, через листування з якою вас звинувачували, щось писала вашим батькам або вам? – А ви знаєте де ця дівчина? Може її в живих нема.

Шукайте деталі в групі Facebook