Ти, Катре, не вдавай із себе закохану, досить пасти мене очима. Хочеш свої злидні мною прикрити? Не вийде

«Ну й гарна дівка, як намальована», — казали в селі про Катерину. І справді — струнка, білолиця, чорноброва, ще й вдачі лагідної. А співала як! Ніхто в селі не міг вивести пісню так, як вона. А знала тих пісень безліч.

НЕ ОДИН парубок задивлявся на неї. А їй запав у душу Іван. «І що вона в ньому знайшла?» — дивувалися жінки. Вайлуватий, неговіркий, ото тільки й краси, що кучері… Та сеpцю не накажеш.

Розпізнав ті закохані погляди Іван і одного вечора перестрів її на вулиці. Від його погляду Катерина зніяковіла. Стояла схвильована, накручуючи на палець китиці тернової хустки, подарованої хрещеною. «Це ж він до мене прийшов, відчув, що кохаю його», — билася думка.

А Іван, роздивляючись її та помовчавши, сердито сказав як відрізав: «Ти, Катре, не вдавай із себе закохану, досить пасти мене очима. Хочеш свої злидні мною прикрити? Не вийде!».

Боляче шмагонули ті слова Катерину. Ковтаючи сльози, мерщій кинулася до своєї хати.

Якийсь час після того не виходила гуляти на вулицю, не хотіла нікого бачити. Треба було змиритися з тим, що вона не рівня своєму обранцю із заможної сім’ї. Адже рано дізналася, почім ківш лиха. Батько пoмeр, а в сім’ї було ще троє менших дітей. Мати з ранку до ночі працювала в колгоспі за «палички» — трудодні, на які в кінці року видавали мізерну кількість зерна. Разом із нею трудилася не покладаючи рук і Катерина.

З часом чистий голос Катерини знову стало чутно на вулиці. Вона ніби кидала виклик своєму Іванові: була весела, жартувала з хлопцями, дозволяла себе проводити то одному, то іншому… Минув якийсь час, і Катерина наpoдила сина. Село погомоніло, хто міг бути батьком, та й повернулося до звичних клопотів.

Аж тут грянув грім Другої світової вiйни. За висновком медкомісії Івана не взяли на фронт. Невдовзі помepли його батьки, лишивши на нього сестру-вдову з дітьми, хвоpу на тyбeркульоз. Якось Катерина зустрілася з ним на вулиці: обоє засмучені, виснажені тяжким життям. Вона хотіла мовчки пройти повз, але несподівано Іван озвався до неї. Просив жити разом, обіцяв бути хорошим батьком для її дитини. Обоє при цьому плакали.

Катерина забула про заподіяну їй образу, свої гіркі сльози. Коханий покликав її до себе! Зажили єдиною великою сім’єю, разом працювали в колгоспі.

На жаль, недовго вона почувалася щасливою. Через кілька років Іван раптово пішов жити до іншої. Залишив і Катю, і хату, і хвору сестру з двома дітьми. Інколи заходив провідати останніх, тоді щоразу казав Катерині, щоб не ображалася на нього, доля така, мовляв. А що ж вона? Змирилася з усім, збайдужіла. Про себе вже не думала — син відслужив в аpмії, оженився, переїхав до іншого села. І раптом бiда: не стало сина… Після цього Катерина повернулася доживати у стару батьківську хату.

А через кілька років посватався до неї вдівець із сусіднього села. «Іван», — назвав своє ім’я при знайомстві. «Мені з Іванами не щастить», — гірко усміхнулася у відповідь. Та все ж після роздумів погодилася на шлюб і переїхала до чоловіка. Щира, доброзичлива, вона швидко знайшла спільну мову з Іваном-другим, який виявився турботливим і добрим, з його дорослими дочками, стала своєю у селі.

Якось чоловік потрапив до лікарні. Катерина щодня приносила йому щось смачненьке. Тут і угледіла в палаті Івана-першого. Постарілий, хворий, дружина навідувалася до нього нечасто. Катерина почала приносити їжу і йому. Два Івани потоваришували: перший невдовзі зізнався, що дуже шкодує, що покинув Катерину. А вона не лишила в серці образи на нього. Він і зараз був для неї нечужий. Ті, хто знав їхню історію, дивувалися таким доброзичливим стосункам.

…Давно вже немає на цьому світі ні Катерини, ні обох Іванів. Минулого літа на мoгилі Катерини зацвів, вітром занесений, польовий мак. Одна квітка повернула свою голівку у той бік, де спочиває Іван-перший.

Вербиченька. Автор – Марія ГАВРИШ, смт Софіївка, Дніпропетровської області.

Шукайте деталі в групі Facebook