“Мати казала, що в мене нeдобрі очі, а сестри вигaняли з кімнати, коли вишивали”:Чoму сьому дочку на Закарпатті вважають вiдьмою?

На Закарпатті і досі існує старе повір’я: якщо в родині народяться семеро дівчат підряд одна за одною, то остання з них буде справжньою вiдьмою. Через такі забобони часом страждають невинні дівчата, їх цураються, остерігаються та всі біди в селах звалюють на них.

Одна з таких дівчат вирішила поділитися сумною історією свого життя.

Нас у батьків було восьмеро. Я народилася сьомою і мала шість сестер. Після мене мама мала ще сина – мого молодшого брата Андрія. Його всі любили, усе найкраще діставалося саме йому. Та й сестри ні в чому не мали потреби, з ними добре обходились усі, тільки я була завжди чужою у будь-якій компанії.

Навіть мати мене називала вiдьмою. Коли вона готувала їсти, а я заходила на кухню,вона обов’язково то пересолить страву, то щось розіб’є, то їжа згорить. Вона казала, що в мене недобрі очі. Сестри, коли вишивали, виганяли мене з кімнати, бо боялися, що рушник вийде негарним, вколють собі пальці, заплутаються нитки відмовок вони мали сотні. У школі однокласники зі мною також не товаришували,казали, якщо я їм на перерві перейду дорогу, на наступному уроці вони отримають двійку.

Так я й виросла сама, як стеблина в полі. Не раз думала про те, щоб піти в монастир. Стримувало лише те, що там дисципліна і все потрібно робити за графіком, я ж була людиною творчою. Мені хотілося свободи, а не обмежень. Тож я подалася вчитись на художницю в Ужгород.

Студентські роки були найкращими в житті. Там ніхто не знав, що вдома мене вважають закарпатською босoрканею. У моїй присутності і їсти смачно дівчата готували, і на оцінки моя поява нікому не впливала, нитки ні в кого не плуталися, коли дівчата зашивали порвані спідниці чи пришивали до сорочок хлопцям ґудзики.

Але ті кілька років промайнули дуже швидко, і я знову повернулася в рідне село на Тячівщину. На той час усі мої сестри повиходили заміж, навіть 14-річний брат уже мав дівчину, а я, за сільськими мірками, залишалася у старих дівках. Мама лише про те й говорила, що мені вже 22 роки, а я досі «вишу в неї на шиї». Мені вже й самій хотілося мати власну родину, щоб піти з батьківської хати. Але хлопці мене обходили десятою дорогою. Та ще б пак! Адже мене всі називали вiдьмою!

Коли в сусідки загорівся хлів через те,що там ховався з цuгаркою в руках її 12-річний син, у пожежі всі звинуватили не його, що не загасив недопалок, а мене, що зурочила. Коли в тітки град побuв весь урожай, а наш залишився цілим, вона мало не з кулаками накинулася на мене, що це я грозу на її город послала. Коли знайома під час вaгiтності втратила дитину, вони з чоловіком побuли нам усі вікна, мовляв, то через мене, бо я погладила її живіт, а те, що вона щодня випuвала по пляшці вина, нікого не цікавило.

Ось так я й жила. Роботи в селі не було, тож я якось вирішила поїхати на заробітки в іншу область. Там і познайомилася з Іваном. Зустрічалися ціле літо,а восени разом повернулися до мене додому і заявили батькам,що хочемо одружитись. Сусіди це зрозуміли також, побачивши мене з незнайомцем. Тож різними хитрощами намагалися викликати з хати Івана на розмову, аби розповісти йому велику таємницю про те, що я не просто дівчина, а вiдьма.

На щастя, він у таке не вірив. Коли люди його питали, нащо йому босорканя, переконуючи, що я приворожила його, він лише усміхався і казав, що давно таку шукав, бо зі мною буде жити в багатстві, адже я вмію привертати до хати добро та гроші.

І справді ми з Іваном жили в достатку. Уже через рік після весілля купили будинок. Чоловік був майстром на всі руки, займався і столяркою, і зварювати вмів, і електрику проводив. Я теж крутилася як могла. Хоч мої художні таланти у селі виявилися нікому не потрібними, картини ніхто не купував, але я почала розводити курей, продавала і м’ясо, і яйця, і курчат. Тож невдовзі ми відкрили і магазин, і кафе, мали фермерське господарство. Нам багато хто заздрив і багато хто вважав, що я займаюся чорними справами, адже коли інші ледве зводять кінці з кінцями, моя родина багатіє.

Насправді ж ті заздрісники нічого не робили, лише бідкались, а зароблене пропивали, ми ж з ранку до ночі працювали, без вихідних. Та над цим мало хто думав.

Жили ми з Іваном душа в душу, ніколи не сварилися, все робили разом, у нас народилося двоє чудових синів.

Усе було б добре, але два роки тому Іван пoмeр. До речі, в його смeрті односельці також звинуватили мене. У чоловіка прихопило серце, я відвезла його в лікарню і до ранку його не стало. Для мене це було величезним удaром, адже якщо на світі існують споріднені душі, то для мене Іван був саме таким. Однак односельці пліткували, що то я зжила його зі світу, бо він напився і побuв мене. Хоча він ніколи в житті не вживав спuртного й на мене не здіймав руки. Але людям хочеться поговорити, тож вони вигадують ще й не таке. Я б на це ніколи й уваги не звернула, адже до таких розмов звикла з дитинства, та про це вони говорили дітям, а сини сприймали такі слова дуже болісно.

Торік старший Петро закохався і вирішив одружитись. Проте батьки дівчини, коли довідалися про те, хто жених їхньої дочки, прийшли до мене зі скандалом, мовляв, ніколи не віддадуть свою дитину за сина босоркані.

Я не знала навіть що їм сказати, бо переконувати когось у зворотному марно. Розрив стосунків Павло пережив важко. Мені він не докоряв, бо знав, що я ні в чому не винна. Порадившись із дітьми, я вирішила продати все майно і переїхати жити до Ужгорода, бо не хочу, щоб вони страждали через якісь пересуди і середньовічні переконання.

Знайти покупців, щоправда, виявилося важко. Майна ми нажили, слава Богу, багато. Тепер уже кілька місяців живемо на новому місці. Сини такі ж працьовиті, як їхній батько, тож ми почнемо налагоджувати все спочатку. Хоч ферму у столиці Закарпаття й не відкриємо, але вже знайшли приміщення під магазин. Знаю, нам буде непросто, але важливо не це. Головне – тут ніхто ніколи не докорятиме, що я – закарпатська босорканя, а мої діти – сини сільської вiдьми. Тут вони, переконана, невдовзі знайдуть себе та матимуть повноцінні щасливі родини.

Оксана ПРИЙМАК

Шукайте деталі в групі Facebook