Я тобі ніколи нічого не обіцяв. Я приходила, прибирала, прала, готувала, а потім у чистій і доглянутій квартирці він був з іншою

Начебто 46 років – це ще не старість? Розумом все розумію, але на душі так погано. Намагаюся зібратися з силами, щоб переламати депресивний стан, але виходить погано. Або характеру не вистачає, або аргументи не ті підбираю.

Все банально до неможливості – особиста невлаштованість і почуття самотності. Три тижні тому розлучилася з чоловіком, з яким ми були близькі майже три роки. Разом не жили, але якось так склалося, що я приходила до нього займатися будинком: готувала, прибирала, прала – сприймала його, як близьку людину, нехай не зовсім чоловіка, але майже.

І я так думала зовсім не тому, що уява багате, або, передбачаючи події – він сам неодноразово говорив про спільне майбутнє, про якихось загальні плани, як про щось, само собою зрозуміле.

З таким ось настроєм ми з ним відправилися в пансіонат покататися на лижах, відпочити. Кінець зими – вже немає морозів, але в тих місцях ще хороший сніг. І погода радувала – сонячно. Ми прекрасно провели час, і відносини були такими теплими, навіть ніжними. Мені і в голову прийти не могло, чим це все закінчиться.

А закінчилося все просто: повернувшись додому, ми розійшлися по своїх квартирах, щоб розібратися з речами, ну і себе в порядок привести. Потім якось закрутилося все в справах і турботах, і я подзвонила йому тільки через чотири дні. Ніхто не відповів. Таке ж мовчання було і на наступний день, а там, ховаючи очі, спільні знайомі повідомили, що чоловік, якого я кілька років вважала, мало не чоловіком, подав заяву в ЗАГС з іншою жінкою. І зробив це на наступний після нашого повернення день.

У мене це ніяк досі в голові не вкладається! Намагалася знайти його поговорити – він уникав спілкування. А потім знову спільні знайомі «просвітили». Виявляється, вже більше року у нього я була «на кожен день», а та, яка тепер буде його дружиною, «на свято». Тобто я приходила, прибирала, прала, готувала, а потім у чистій і доглянутій квартирці він був з іншою.

Ну добре! Я можу зрозуміти, що розлюбив, покохав іншу! Але навіщо так?! Адже на відпочинку, там, в пансіонаті, він знову обговорював зі мною, де краще провести наступну відпустку, і радився, який холодильник варто купити. А сам в цей час вже знав, що одружується з іншою.

У мене взагалі особисте життя не складається з юності. Закохалася ще дівчиськом зовсім, одружилися, а потім з’ясувалося, що у мене не може бути дітей – у спадок порушення в організмі, тобто, не лікується. Чоловік спочатку заспокоював мене, потім гуляти почав, а через якийсь час зібрав речі і взагалі пішов до іншої.

Я його не зупиняла навіть – що тут поробиш, адже без дітей не сім’я. Другий раз заміж вийшла через сім років після розлучення, чесно розповівши ще до весілля, що дітей у мене не буде. Чоловік тоді навіть зрадів, сказавши, що він і не страждає чадолюбство особливо. Але через якийсь час почалися конфлікти, і він, і його матінка весь час мене дорікали, як ніби це з моєї вини так сталося. Отож, розлучилися ми і з ним – я просто не витримала такого життя.

З тих пір я була одна. Так, траплялися якісь знайомства, романи, але нічого серйозного. Залишилася і без батьків – вони загинyли в ДТП відразу разом. Родичів у нас не було, тому що і мама, і тато мої з сиротинця. Так що я одна на світі. Є подруги, хороші відносини з колегами, з роботою взагалі пощастило – і зарплата, і сама справа мені подобається дуже, і начальство чудове.

Останні роки я думала, що і в особистому житті у мене все добре. А зараз ніби щось зламалося. І не те, щоб я так любила його, що вмиpaю тепер від любові. Напевно, в моєму віці таких палких почуттів і не буває. Але шалено прикро і боляче, що зі мною він так ось вчинив. Я відчуваю себе зовсім нікчемною, непотрібною, людиною, з якою можна не рахуватися, яку запросто можна використовувати і викинути з життя, коли пропаде потреба.

І ось я зіткнулася з ним буквально ніс до носа – він не зміг ухилитися від розмови. Тільки на всі мої запитання він відповідав одне: «Я тобі ніколи нічого не обіцяв!» І це правда, не обіцяв. Виходить, я сама в усьому винна – придумала. Тільки від цього ще гірше на душі…

Мені 46 років, але здається, що за останні тижні я постаріла років на десять. Нічого не хочеться, нічого не радує, ні про що не думається – порожнеча і туга. І попереду нічого немає, і не буде – я просто вже не зможу нікому повірити.

Ганна

Шукайте деталі в групі Facebook