Кoжну копiйку з Італії висилала доньці й сину, а потрiбна лише дoну Фeдерiко, aле нe дiтям…

Коли Галина вирiшила повернутися iз заробiткiв додому на батьківщину, то зрозумiла, що вона тут – не мама i не бабуся, а “святий Миколай”, вiд якого всi чекають подарункiв i грошових переказiв.

Потяг iде на пiвдень. Я сиджу в купе навпроти жiнки невизначеного вiку. Гарне пишне русяве волосся, вишуканий лiтнiй одяг. Але за пiдтягненої, можна сказати спортивної фiгури, у неї змyчене, пооране зморшками обличчя. Галина, так звуть мою спiврозмовницю, нiби читає мої думки.

– Скiльки дасте менi рокiв? Не кремпуйтеся. Менi – лише п’ятдесят! Але знаю про те, що виглядаю на десять рокiв старшою. Бо життя в мене було непростим, то й постарiла передчасно, – починає сама розмову.

Виявляється, панi Галина вже багато рокiв живе в Iталiї. Зараз вона прилетiла лiтаком до Львова, дорогою провiдати далеку родину, а тепер їде потягом до пiвденного мiстечка, де живуть її дiти – син i донька, троє онукiв.

Доля закинула її на чужину пiсля смeртi чоловiка, коли вона зрозумiла, що тут, на Батькiвщинi, вона – квалiфiкована медсестра – не зможе забезпечити своїм дiтям гiдне життя. Син тiльки-но одружився, донька також зустрiчалася з хлопцем i мрiяла про шлюб, тож юрмитися усiм разом у невеличкiй двокiмнатнiй квартирi було просто неможливо. Галина мусила пiти шляхом багатьох українцiв – шукати заробiтчанського щастя.

В Iталiї жiнка влаштувалася працювати доглядальницею, пройшла через усi терни, якi випадають на долю неофiцiйних трудових мiгранток, а тепер вже працює цiлком легально. Завдяки чималому досвiду та фаховим здiбностям роботи їй нiколи не бракувало, бо в Iталiї багато старих людей. “Батьки у великих мiстах живуть окремо вiд дорослих дiтей, якщо родина бiльш-менш заможна. Коли старiють i вже не можуть за собою стежити, дiти їм наймають компаньйонку чи доглядальницю, з iталiйської – badante. Тому дуже цiнуються нашi медсестри, лiкарi-жiнки з досвiдом надання медичної допомоги. Галина має диплом i нотарiально завiрений переклад трудової книжки, де написано, що вона працювала на “швидкiй”.

Одного разу 80-рiчна напiвслiпа бабуся, яку доглядала Галина, на кiлька годин залишилася пiд наглядом доньки i зятя, а тi з неуважностi двiчi дали старенькiй однi й тi ж лiки. Коли мати знепритомнiла, зателефонували не в службу спасiння, а насамперед – українськiй “баданте”. Галя була поряд, прибiгла i зробила бабусi непрямий масаж серця та укол адреналiну. Потiм лiкар сказав, що якби не це, то хвору не врятували б. А коли через рiк та бабуся тихо, увi снi, вiддала Богу дyшу, господарi написали Галинi вiдмiнну рекомендацiю.

“Я навiть медичну страховку маю, мої господарi регулярно за мене сплачують кругленьку суму, за десять рокiв вже набiгло, – Галина з гордiстю демонструє заламiнований документ. – Але це так, на випадок апeндициту чи iнфaркту, Боже, бережи. Iз ГРЗ до лiкарiв такi, як я, не ходять. А зуби собi я пiд час вiдпустки в рiднiй Одесi змiнила”. Спiвбесiдниця усмiхається, демонструючи бiлоснiжнi, як у голлiвудських зiрок, зуби. В iталiйцiв, додає, на гарних щелепах пунктик – там людина без iмплaнтатiв i з гнилими зубами вважається останнiм бомжем.

У купе, крiм нас, нiкого, i випадкова супутниця охоче розповiдає менi свою непросту iсторiю. Коли йшов п’ятий рiк її життя у Флоренцiї, доля звела жiнку з Федерiко, вдiвцем-пенсiонером, який через дiабет втратив праву ногу. Українка так сподобалася доновi Федерiко, що вiн i чути не хотiв про якусь iншу доглядальницю.

Старий iталiєць, у минулому викладач англiйської, взявся навчати Галину iталiйської. Вона вже знала її на побутовому рiвнi, а завдяки старому професоровi швидко навчилася ще й грамотi й таким нюансам, якi iноземець без навчання просто не опанує.

Якось у зошитi з контрольною роботою, а писати їх доводилося щотижня, замiсть cхвального “benissimo” вдячна учениця прочитала: “Ti amo, ti voglio”. Так 75-рiчний дон Федерiко освiдчився їй у коханнi. Але Галя зробила вигляд, що вона не усвiдомлює справжнього значення цих слiв i ввiчливо вiдповiла бiльш нейтральним: “Ti voglio bene”. Ця фраза не має iнтuмного змiсту. Означає просто “ви менi подобаєтеся”. Старий професор усе зрозумiв, сумно посмiхнувся i бiльше не робив жодних натякiв.

“Перед вiд’їздом мої подружки жартували, що в Iталiї менi, природнiй блондинцi, мiсцевi чоловiки проходу не даватимуть. Мовляв, усi вони мaнiяки. Це не так. I не тому, що в мене уже вiк солiдний. У 42 я, повiрте, ще не мала i половини цих зморщок. Просто я бачила, як ставляться iталiйськi чоловiки до жiнок.

За мною якийсь час упадав продавець м’яса з мiського ринку – вдовець мого вiку Данте – батьки назвали його на честь великого поета-флорентiйця, а вiн став м’ясником. Такий чорнявий, замрiяний, завжди робив менi гарну знижку, а одного разу в кiно запросив. Я взяла i погодилася, бо була друга недiля мiсяця, мiй єдиний вихiдний. У темнiй залi вiн поцiлував мене i– через п’ятнадцять хвилин ми вже кохалися в його квартирi. Повiрте, з Данте я пережила те, що зi своїм чоловiком (хай з Богом спочиває) жодного разу за 20 рокiв спiльного життя. Можливо, це сталося тому, що вперше я вiдчувала себе не бабою, а коханкою? Складалося враження, що цей чоловiк прагне єдиного – дати менi задоволення, а не навпаки. На жаль, через пiвроку вiн виїхав iз Флоренцiї до брата, з яким мав спiльний бiзнес, у Мiлан. I ми бiльше не бачилися.

I дон Федерiко, хоч уже немолодий та хворий, надзвичайно уважний до жiнок. Тричi на тиждень до нього приходить масажистка – моїх рокiв марокканка. Вiн поводиться з нею так, наче вона – найповажнiша гостя. А коли я чи вона заходимо до кiмнати, старий синьйор намагається встати зi свого вiзка. Це звичка справжнього iнтелiгента, вихована роками. Де ви бачили, щоб у нас з такою повагою ставилися до обслуги?”

За кiлька наступних рокiв щоденної працi на чужинi панi Галинi вдалося назбирати грошей на окреме помешкання для родини сина, де вже з’явилися онуки. Тим часом Федерiко так прикипiв серцем до своєї доглядальницi, що одного дня таки запропонував Галинi вийти за нього. Вона чудово розумiла, що таким чином iталiєць матиме безплатний квалiфiкований догляд. Звичайно, i сама Галина була б достатньо забезпеченою, але, за iталiйськими законами, пiсля смepтi Федерiко їй залишилася б лише половина його пенсiї (чималої), а будинок i решта майна вiдiйде до дiтей. Та головне, що Галина за таких обставин бiльше не змогла б допомагати родинi. Жiнка вiдверто поговорила зi старшим сином Федерiко, сказавши, чому не може залишитися. Лукiно (так звали сина) з розумiнням поставився до її рiшення, але додав, що не знає, як батько переживе цю звiстку.

Грошей у Галини вже вистачало на покращення житлових умов i доньки, тож вона вирiшила повернутися додому, до онукiв, для яких бабуся була поняттям абстрактним – джерелом подарункiв i грошових переказiв. Але оселившись з рiдними, Галина вiдчула себе зайвою: дорослi дiти вiдвикли вiд постiйної присутностi пiд боком матерi, а онуки, подiбно, також волiли любити бабусю на вiдстанi. Жiнка стала розмiрковувати над поверненням до Iталiї, а тут ще лихо пришвидшило це рiшення: у сина сталася пoжежа, нiхто не постраждав, але помешкання i майно було майже повнiстю знищено полум’ям.

“Упродовж останнього року я доглядаю 90-рiчну римлянку з хворобою Aльцгeймера. Це дуже важка робота, хоч надзвичайно щедро оплачувана, – каже Галина. – Потрiбно бути бiля синьйори i вдень, i вночi. Добре, хоч у недiлю кожна з трьох доньок бiля мами чергують, i я можу присвятити час собi. Улiтку, коли в столицi спекотно, ми переїжджаємо на сiмейну вiллу на Середземному морi, там кращий клiмат, або в Альпи, в санаторiй. I, знаєте, я вже призвичаїлася до комфортного iталiйського життя, клiмату, кухнi й гарного взуття. Не уявляю, як колись ходила в мештах зi шкiрзамiнника. Звiсно, по українських тротуарах в лайкових балетках довго не походиш, а в Iталiї всюди така чистота! Звiсно, у пристойних районах, бо на периферiї, розповiдали менi товаришки, як i в нас, все захаращено. Доньки донни Джулiї дуже поважають мене, постiйно роблять подарунки, старша навiть норкову шубу презентувала. Але куди її тут вбереш, хiба раз на рiк до церкви на Рiздво?

Теоретично, я вже могла б i не повертатися до Iталiї. Але, щиро кажучи, через понад десять рокiв життя там я щиро полюбила цю країну, ловлю себе на думцi, що навiть думаю iталiйською, менi усе важче добирати слова рiдною мовою, i вдома я по-справжньому сумую за Флоренцiєю i затишним маєтком дона Федерiко. Це дивовижно гарне мiсто, там такi привiтнi, культурнi люди. Менi лячно починати все знову в рiдному Бiлгородi-Днiстровському. Порпатися на дачi, терпiти нашi комунальнi негаразди. Нехай поряд були б i дiти, i онуки, але розумiю, що я для них наче Санта Клаус. Ось зараз, коли збиралася у вiдпустку, прислали менi цiлий список побажань. Бачите, яка велика валiза – то все подарунки.

А дiтки мене навiть не запропонували зустрiти, хоч з Бiлгорода до Одеси кiлька годин маршруткою їхати. Порадили: “Мамо, ти ж не сiдай на автобус, обов’язково вiзьми собi таксi”. Взяти таксi менi неважко, i носильники будуть щасливi мої манелi до автостоянки довезти, але ж так хотiлося побачити рiднi обличчя вже тут, на перонi.

I, знаєте, я навiть не впевнена, що, коли постарiю i захворiю, мої дiти дбатимуть про мене так, як доньки донни Джулiї про неї. I рiч не у вiллi на Середземному морi. Боюся, що стану для своїх рiдних тягарем. Тому розмiрковую, чи, зрештою, не прийняти менi пропозицiї дона Федерiко? Знаєте, перед вiд’їздом менi знову телефонував синьйор Лукiно i казав, що батько дуже сумує за мною i вже забракував трьох нових “баданте”. А довiдавшись, що я збираюся у вiдпустку додому, Лукiно навiть передав кур’єрською поштою невеликий презент для моїх онукiв – iталiйськi солодощi – i попросив обов’язково повернутися”

Iрина КОНТОРСЬКИХ

Шукайте деталі в групі Facebook