“Вкрала фату – вкрала долю. Сестра до вopoжок бігала недаремно, задум їй вдався”
«Ваш голос пахне чорнобривцями»
Осінь приходить не з вереснем. Вона ступає по серпневій стерні. Пахне перестиглим колоссям і яблучним Спасом. Давніми спогадами. Забутими цілунками. Несказаними словами. А пізнє літо доганяє сонце, що котиться до вересня, наче маленьке кучеряве дівчатко в жовтенькій сукеночці – м’ячика.
Зі Стефиної міської квартири видно поле, де ще недавно золотіла пшениця. Тепер останні серпневі дні колять ноги об сумні стерні.
Стефа прокинулася рано. Чомусь у вихідні не спиться. Накинула кофтинку й пішла не в парк, до джерела, куди любила навідуватися в суботні та недільні ранки, а до поля. На кінчиках трав трималися ще не спиті холодами роси. А на краю поля квітли кілька загублених літом волошок.
Вітер розвівав її волосся, смикав за рукави кофтинки. Здалеку жінка була схожа на самітнього ангела, який заблукав на передосінній землі.
Колись її ангеликом називала бабусина сусідка – стара Текля. В селі про Теклю казали: вiдьма. Побоювалися. Переповідали історії про дoмoвиків, які живуть на Теклиному горищі, про те, як вона до сходу сонця струшує роси з людських меж і багато чого іншого.
Сільську дітлашню вабило і стpaшило водночас Теклине обійстя. Маленька Стефа носила Теклі молоко і різні гостинці, які привозили з міста батьки. Текля гладила її по голівці й промовляла: «Дякую, ангелику. Рости велика». Стефа не боялася Теклі.
Коли не стало матері, батько одружився з тіткою Валею. У Стефи з’явилася молодша на два роки зведена сестра Катя.
Катя Теклі чомусь не сподобалася. Стефу навіть це трохи ображало. «Остерігайся її, ангелику, – шепотіла Текля, – аби долю в тебе не вкрала».
Теклі не стало, коли Стефа почала дівувати. Незадовго до смepті сказала: «Стефцю, ангелику, не бери жодних подарунків перед своїм весіллям від сестри». Стефа засміялася і кивнула головою. А Теклині очі були спoлoхано-сyмні, немов щось знали.
Стефа збиралася заміж. Наречений сестри Славко подобався Каті. Але це знала тільки вона. Потай зітхала, коли Стефа фантазувала над фасоном весільної сукні. І до злості заздрила.
– Стефо, я маю для тебе подарунок, – сказала Катя і вийняла з пакета гарну фату.
– Ой, дякую! Дорога, мабуть.
– Хіба можна шкодувати для сестри?
Стефа забула про Теклину застрогу.
Батько купив молодим квартиру. Будинок – у кінці міста. Через дорогу – поле. Стефі подобалося, що в помешканні багато світла. А у вікнах – багато світу.
Якось Стефа складала в шафі й зауважила: немає фати. Невже залишила у батьківській оселі?
– Тітко Валентино, не бачили моєї фати? – запитала.
– А хіба ти її не забрала разом з весільною сукнею?
– Забирала, але нема
– Ти що, доню, вдруге заміж зібралася? – пожартував батько. – Може, Катя десь поклала. Скоро має повернутися з роботи – запитаєш.
Сестра сказала: фати після весілля в очі не бачила.
Славко почав затримуватися на роботі. А коли Стефа заводила мову про дитину – дратувався. Не могла зрозуміти, чому чоловік змінився. Від доброго, уважного, жартівливого хлопця не лишилося й сліду. Він розлюбив її вірші. Більше не називав її «моє кохане сонечко». Від чоловіка віяло неприязню.
– Славку, ми стали наче чужі.
– Я втомлююся. Мушу багато працювати, аби твій батько не казав, що зять – голодранець.
– Він ніколи
Славко гримнув дверима.
Через три роки подружнього життя, на Стефине день народження, замість поцілунків-подарунків Славко зізнався, що закохався в її сестру. Стефа зацепеніла. Не вірила. Не могла повірити.
– Катя, чому Катя? – шепотіла Стефа. – Вона ж моя сестра.
– Зведена сестра – не рідна, – «заспокоїв».
Батька вперше прихопило серце, коли дізнався новину. Тітка Валя, через сором за доньку, збирала пожитки. Поверталася на вітцівське обійстя у приміське село. Плакала, нарікала на долю, на Катю, яка зруйнувала дві сім’ї і казала, що не може більше тут жити.
Серед залишків Катиних речей Валентина знайшла Стефину фату – розрізану навпіл.
– Вкрала фату – вкрала долю, – мовила. – Нема в мене доньки. Тепер я зрозуміла, чому Катя до вopoжок їздила. Прости, Стефо.
Тоді й згадала Стефа Теклині слова: «Остерігайся її, ангелику».
З цих пір минув час. Два роки тому не стало батька. Тітка Валя жила у селі. Влітку і восени торгувала городиною на невеличкому міському ринку – пенсії не вистачало. Катя зі Славком до матері ні ногою. Валентина так і не змогла пробачити доньці. А Славка зятем не вважала. Дітей у Каті й Славка не було. Наpoдити Катя не може.
Стефі уже тридцять п’ять, хоча на вигляд годі й тридцятку дати. З учительки початкових класів перекваліфікувалася у модну швею. До цього ремесла мала хист із дитинства. Недавно серед своїх учительських архівів знайшла незакінчені вірші. Писала для Славка. Після його витівки не стало місця в дyші ні поезії, ні чоловікам.
Велика вівчарка відволокла Стефу від думок. Жінка злякалася. Озирнулася. До неї прошкував господар цього красеня, чи красуні.
– Маршал – чемний, – сказав незнайомець. – Не бійтеся. А ви, пані, що в таку рань тут робите?
Стефа здвигнула плечима.
– Не спиться
Незнайомець представився Олексієм. Вони розмовляли, наче знають одне одного давним-давно. У Маршала стирчали вуха, наче антени. Від здивування. Він не пам’ятає, щоб господар так відверто, сумно й радісно водночас розмовляв з жінками. Вони розповіли про своє життя на одному подиху. Аж зніяковіли обоє.
Олексій – вдiвець. Втрата дружини болить чоловікy роками. Його називають однолюбом. А він просто боїться закохатися, бо, здається, зрадить пам’ять своєї Надійки.
Стефа поверталася з ранкового променаду додому.
– Ми з Маршалом проведемо вас. Якщо, звісно, ви не проти.
Пес радісно завиляв хвостом і глянув на Стефу: «Ну ж бо, погоджуйся».
Олексій запитав, чи можна Стефі інколи телефонувати. «Так», – відповіла. Він зателефонував цього ж вечора. І наступного. І знову.
– Ваш голос пахне чорнобривцями, – сказав під час однієї з розмов.
– А ви романтик, Олексію.
Засміявся у відповідь. Здається, він почав закоховуватися в цю жінку. Чи вже закохався? Стефине серце сполошилося. Боялася собі зізнатися: їй подобається цей чоловік.
«Мій голос пахне чорнобривцями, ваш – полинами. Життя гірчить осінніми димами. Спогади віють холодами. До вас – півподиху, півкроку, півнадії. Півостороги і півслова. І забуті мрії. До вас – сто весен. І одне пізнє літо. Ви – поруч і до вас – півсвіту»
Стефина душа давно не писала поезію. На рядки скапували сльози. Пролунав телефоний дзвінок.
– Добрий вечір, Стефо. Я хотів би вам сказати. Запросити. Ні, спершу сказати. Я повинен вам зізнатися. Ви тільки вислухайте. Не перебивайте. Я вас
Світ притих, аби жінка почула зізнання.
Шукайте деталі в групі Facebook
