“Я пoмeр 9 років тому, але пишу вам, щоб розповісти історію свого великого кохання”
Я помер майже 9 років тому. Але я пишу вам не для того, щоб розповісти, як мені тут живеться. Я пишу, щоб розповісти вам свою історію.
Історію мого великого кохання. І ще хочу сказати, що кохання не вмuрає. Навіть на тoмy світі. Навіть якщо його намагаються вбuтu, навіть якщо цього захочете ви. Кохання не вмuрає. Ніколи.
Ми познайомилися 31 грудня. Я збирався зустрічати Новий рік зі своєю дружиною у своїх старих друзів. Моє життя до її появи було настільки нікчемним і непотрібним, що дуже часто я запитував себе: «Для чого я живу?». Робота? Так, мені подобалося те, чим я займався. Родина? Я дуже хотів мати дітей, але у мене їх не було. Тепер я розумію, що сенс мого життя був – в очікуванні цієї зустрічі. Я не хочу описувати її. Вірніше, я просто не зможу описати її, щоб ви дійсно зрозуміли, яка вона. Тому, що кожна буква, кожен рядок мого листа просякнутий коханням до неї і за кожну вію, що впала з її сумних очей, за кожну сльозинку я готовий був віддати все.
Це було 31 грудня. Я відразу зрозумів, що пропав. Якби вона прийшла одна, я б не посоромився своєї третьої дружини підійшов би до неї в першу хвилину нашої зустрічі. Але вона була не одна. Поруч з нею був мій найкращий друг. Знайомі вони були всього кілька тижнів, але з його вуст я чув про неї дуже багато цікавого. І ось, тепер, я побачив її. Коли пробили куранти, і були проголошені тости, я підійшов до вікна. Від мого дихання вікно запітніло, і я написав: «Кохаю». Відійшов подалі, і напис на очах зникла. Потім знову було застілля, тости. До вікна я повернувся через годину. Я подихав на нього і побачив напис: «Твоя». У мене підкосилися ноги, на кілька секунд зупинилося диханняю
Кохання приходить тільки раз. І це людина розуміє відразу. Все, що було в моєму житті до цього дня – була мішура, сон, марення. Дуже багато слів є цьому явищу. Але життя моє почалася саме в той новорічний вечір, тому що я зрозумів, я побачив у її очах, що цей день – теж перший в її житті. Другого січня, ми переїхали в готель, і планували купити свій маленький куточок. У нас увійшло в звичку писати один одному на вікнах записки. Я писав їй: «Ти – мій сон». Вона відповідала: «Тільки не прокидайся!».
Найпотаємніші бажання ми залишали на вікнах у готелі, в машині, у друзів вдома. Ми були разом рівно два місяці. Потім мене не стало. Зараз я приходжу до неї лише коли вона спить. Я сідаю до неї на ліжко, я вдихаю її запах. Я не можу плакати. Я не вмію. Але я відчуваю бiль. Не фізичний, а душевний. Всі ці вісім років вона зустрічає Новий рік одна. Вона сідає біля вікна, наливає в келих шампанського і плаче. Ще я знаю, що вона продовжує писати мені записки на вікнах. Щодня.
Але я не можу їх прочитати, тому що від мого дихання вікно не запітніє. Минулий Новий рік був незвичайним. Не хочу розповідати вам секрети пoтoйбiчного житті, але я заслужив одне бажання. Я мріяв прочитати її останній напис на склі. І коли вона заснула, я довго сидів біля її ліжка, я гладив її волосся, я цілував її руки. А потім підійшов до вікна. Я знав, що у мене вийде, я знав, що зможу побачити її послання – і я побачив. Вона залишила для мене одне слово «відпустити».
Цей Новий рік буде останній, який вона проведе на самоті. Я отримав дозвіл на своє останнє бажання, в обмін на те, що я більше ніколи не зможу до неї прийти і більше ніколи не побачу її. У цей новорічний вечір, коли годинник проб’є північ, коли навколо всі будуть веселитися і вітати один одного, коли Всесвіт зaмрe в очікуванні першого дихання, першої секунди Нового року, вона наллє собі в келих шампанського, піде до вікна і побачить напис «відпускати».
Шукайте деталі в групі Facebook
