Як монахиня з Прикарпаття допомагає тим, хто на дітей не чекав (фото)
Коли брат Надії розповів про своє покликання, мама була в шоці: “Як в монастир підеш? Я хочу мати внуків”.
Брат їй на те відповів просто – “Будете мати внуків по всьому світу”.
Дванадцятирічна Надійка дивилася на брата і теж хотіла в монастир. Її захоплювати ці, здавалося, завжди усміхнені люди у чорному вбранні.
За сім років вона наважиться розповісти про це батькам.
Ще вісім – і Надія стане сестрою Марією, прийме вічні обіти та виховуватиме зграю не своїх дітей.
МАТІНКА
Матінка Марія Непорочна належить до згромадження сестер Воплоченого Слова.
Її глобальна місія – євангелізувати, тобто нести добру звістку в суспільство. Конкретно – допомагати одиноким матерям, яким нікуди йти.
У свої 28 вже рік вона працює настоятелькою Будинку матері й дитини в селі Горохолино на Івано-Франківщині. Цей будинок – частина Містечка милосердя св. Миколая.
Будівлю розміром у три поверхи їм подарували благодійники. Всередині побут вже облаштували, тепер чекають на кошти для ремонту фасаду.
Купують продукти та оплачують комунальні послуги також з пожертв – як самі кажуть, – завдяки Божому Провидінню.
Матері, які опинилися у кризових життєвих ситуаціях, живуть тут стільки, скільки треба – від тижня до кількох років. Сестри допомагають у вихованні дітей.
Єдина вимога – жінки мають погодитися з усталеними правилами та розпорядком. Жодна з них не позбавлена батьківських прав, тож несе відповідальність за своїх дітей самостійно.
– Найважче – навчити маму бути мамою. Щоб вони не розслаблялися, мовляв, це можуть зробити сестри. Так, ми можемо, – розповідає Матінка. – Але коли діти прибігають і хваляться своїми успіхами, то ми наполягаємо: “Йди скажи мамі”.
Одна справа, коли за відмінну оцінку її похвалить монахиня. А інша – коли це зробить мама. Увага мами має особливу цінність.
Жодна з тутешніх матерів не позбавлена батьківських прав, тож сама несе відповідальність
за своїх дітей самостійно
У їдальні за першим столом сидять матері з наймолодшими, за другим – школярики, а третій – для сестер і гостей.
Перед обідом Матінка допомагає розкласти прибори: на кожен стіл підбирає однакові тарілки і чашки, викладає рівно ложки і виделки, перевіряє наявність серветок. Наголошує – важливо творити сімейну атмосферу.
– Ми одразу попереджаємо: це не гуртожиток, де можна зачинитися у своїй кімнатці. До нас часто потрапляють жінки, які не планували ставати мамами. І для того, щоб справитися зі стресом і навчитися материнству, їм треба спілкуватися з іншими.
Матінка пояснює – тут ніхто нікого не засуджує. Насамперед сестри борються за життя. Визнають, діти поза шлюбом – це гріх, але вони не винні в тому. Батьки дають тіло, а душу – Бог, тож тільки Він має право її забирати.
Тут визнають, діти поза шлюбом – це гріх, але вони не винні в тому
– Поставимо себе на місце тієї дитини: чи хотіли би ми, щоб батьки нас в лоні вбили? Звісно, ми не пропагуємо життя поза шлюбом, – наголошує настоятелька. – Навпаки – говоримо про подружжя і вболіваємо, щоб вони створювали сім’ї.
Зараз у Будинку матері й дитини проживає троє сестер і семеро матерів з дітьми.
Ще двоє поки не можуть забрати своїх дітей з Будинку, тож живуть окремо, поки їхні діти – тут. Одна лікується від алкогольної залежності, інша – мешкає з новим чоловіком і готує для дітей потрібні умови проживання.
– Та мама має двох хлопчиків від різних чоловіків. Як господиня – дуже добра, але має розумові відхилення і важкий життєвий шлях – після інтернату 10 років жила на вулиці та залежна від чоловіків.
Вона ще трималася, коли була тут. Сама зізнавалася, що краще себе почуває, коли молиться і сповідається.
Соціальна служба поставила вимоги: дитині необхідне окреме ліжко, стіл для навчання, вода в хаті, опалення, вільний доступ до школи і лікарні. Сподіваємося, вона впорається.
Часто сюди потрапляють жінки, які не планували ставати мамами
– О, Максимчик! – звертається Матінка до хлопчика, голова якого визирає з-за дверей. – Ви прибираєте?
– Та, я по віник прийшов.
– Максим вже ходить до п’ятого класу, а Едік – до третього. Це діти жінки, про яку я щойно розповідала. В нас хлопчики можуть перебувати тільки до 12 років, бо в них починається підлітковий період, та й окрім маминої опіки вони потребують чоловічого плеча.
Зараз у Будинку матері й дитини проживає троє сестер і семеро матерів з дітьми
Нашу розмову слухає, але не чує, Яна (імена героїв змінено, – авт.). Попри відсутність слуху та певні розумові порушення не відпускає сина ні на хвилинку.
Ніхто з мешканців Будинку милосердя не знає мови жестів, тож для спілкування з Яною виробили свою систему знаків. Наприклад, провести долонею по обличчю – це дякувати, кругові рухи руками одна над одною в повітрі – говорити з сестрою у Skype.
Якщо порозумітись не вдається, Яна пише на аркуші, виводить букви пальцями по поверхні, або просто бере за руку, веде і показує.
Зараз Яна намагається пояснити, що хоче поговорити з бабусею. Для цього Матінка має написати бабусі повідомлення. Монахиня терпеливо і наполегливо намагається словами, жестами і телефоном пояснити Яні, що зробить це потім.
– Вона добра, і дуже любить малого, – говорить Матінка зі світлим захопленням. – Одного дня вона тут внизу прибирала, раптом підняла голову і наче прислухається. Тут я чую – малий починає скиглити. Ще не встигла їй того сказати, як вона кинула віник і побігла. Дивовижно!
За другим столом у їдальні сидять школярики
ВЕСІЛЛЯ З БОГОМ
Батьки Надії після одруження довго не могли мати дітей. А після поїздки в Почаїв Бог благословив аж на п’ятьох. Двох, щоправда, згодом забрав собі.
– Добре пам`ятаю той вечір. На третій день Різдва, 9 січня, ми з молоддю ходили вертепом, відвідували одні одних. І коли ми зі старшою сестрою повернулися додому, я розказала родині, що йду в монастир.
Мама спочатку сильно плакала, але прийняла мій вибір. Батькам важко відпускати дитину навіть заміж, що вже говорити про монастир?
Але вони розуміли, що не можуть відмовити Богові – Він так багато для нас зробив.
З дитинства Надія ходила на катехизацію, потім – до молодіжної громади при церкві, зналася із сестрами.
З дитинства Надія ходила на катехизацію, потім – до молодіжної громади при церкві,
зналася із сестрами
Мама дівчини брала активну участь в організації дитячих таборів, куховарила там. Тож розуміла, куди відправляється її дочка, але свою дитину завжди важче пожертвувати, аніж чужу.
– На Закарпатті є аспірантат, де неповнолітнім можна жити з монахинями з дозволу батьків. Я дуже туди хотіла. І хоча мій старший брат уже був в монастирі, я сумнівалася, що мене відпустять. Куди мене таку малу? Тож навіть нічого не говорила ні сестрам, ні батькам.
В старшій школі думала: “Може, це просто захоплення? Ще університет закінчу, а там подивимось”.
Надія таки вступила до івано-франківського університету на факультет дошкільної освіти, але думки про монастир її не полишали.
Після духовних вправ, де молилася наодинці з Богом, вирішила остаточно: відкладати більше не можна. На другому курсі пішла на кандидатуру в новіціат (місце, де дівчата готуються стати монахинями).
В університеті на півроку взяла вільне відвідування, потім – академвідпустку, а опісля – забрала документи.
Реакція одногрупників була передбачуваною. Деякі думали, що дівчина просто не хоче ходити на пари, інші – що Надія носить під серцем дитину і прикривається монастирем. Треті ж припускали, що в сім’ї дівчини сталася якась трагедія, скажімо, вигнали з дому.
– Це було смішно. Ти розумієш, що Бог тобі дає таку ласку, а світ думає, що в монахи йдуть, коли тебе хтось лишив. Таке враження, що в монастирі лише сліпі й криві, я не хочу нікого образити.
Мамі дівчини також закидали, як вона – жінка й мати – могла таке дозволити: мовляв Надію зазомбували чи закодували.
– Для світу це дико і не зрозуміло, але це добре! Бо це означає, що ми вибрали правильну дорогу, – розмірковує Матінка. – Перших християн також переслідували. Переслідували, бо не розуміли.
Я ніколи не критикую і не осуджую, вони просто не усвідомлюють, що можна жити обітом чистоти, не виходити заміж, не шукати пригод, бути убогим і послушним.
“Чому я маю слухатись? Хіба це не суперечить моїй волі?” – запитують. Ні, не суперечить, тому що воля – це не вседозволеність. Це не вибір між добром і злом, а між добром і більшим добром.
Триповерхову будівлю Будинку матері та дитини подарували благодійники, тепер тут чекають
на кошти для ремонту фасаду
Біла сукня, віночок і обручка як символи вічного нареченства.
Дев’ятнадцятирічна Надія склала клятву чистоти, убогості та послуху і прийняла нове ім’я.
Потім вона поїде до Італії на навчання в Католицькій академії.
На першу місію відправиться в новіціат допомагати настоятельці.
А через рік сама стане настоятелькою в Тернопільському Домі милосердя для старших жінок, ще через рік – тут в Горохолино.
– Я не можу сказати, де краще чи легше. Ти маєш бути готовим до всього. Наприклад, у Домі милосердя для старших жінок в будь-який момент хтось міг відійти у кращий світ. Але поки я була там, ніхто не помер.
А потім мене перевели до матерів з маленькими дітьми. Тут же найменше сподіваєшся на таке, аж раптом помирає новонароджений хлопчик, – скрушно пригадує Матінка.
СВОЯ ІСТОРІЯ
– Ігорчик, Христинка, Христинка, Евелінка, Максим, Володя, Едуард, Богдан, – Марта перебирає сардельки руками, рахуючи потрібну кількість. Відрізає, ставить в киплячу воду.
Марта приїхала сюди, коли її дочці було сім днів. Тепер вони чекають, ось-ось проріжеться перший зуб. Асі – півроку, Марті – двадцять один. Дівчина чорноволоса і смуглява. За освітою вона палітурник і оператор комп’ютерного набору. Після закінчення училища працювала в супермаркеті, бувало, по кілька діб поспіль.
Матінка розповідає, що Марта має квартиру в Новому Роздолі, але та в жахливому стані. Минулого року держава виділила кошти на косметичний ремонт у помешканнях дітей-сиріт, але вже півроку терміни того ремонту переносяться. Тож Марта чекає в Будинку матері й дитини.
Марті – двадцять один, раніше вона нічого не вміла, а тепер навіть пиріжки пече
– З іншого боку, що самій робити в місті. А тут і швидше час минає, і десь похвалять тебе за смачний обід, уже приємно, – зізнається.
О шостій ранку треба вставати – готувати сніданок. Діти збираються до школи. О сьомій п’ятдесят автобус їх забирає. Далі – снідають матері, потім – сестри, адже на дев’яту годину богослужіння.
Матері не зобов’язані щодня бути в церкві, але в неділю та свята – так. Якщо потрапляють сюди нехрещені – приймають тайну хрещення, якщо ніколи не сповідалися – готуються до сповіді.
– На перший час сестри нас підстраховували, бо розуміли, як важко нам призвичаїтись. А потім виробився графік. Тепер я прокидаюсь найраніше і буджу інших матерів. Бо так хвилююсь, щоб діти не пішли голодними до школи, – каже Марта.
Хазяйнувати вона вчилась з азів. Спершу варили овочеві супи для матерів, які годують грудним молоком. А тепер вона з легкістю готує тісто для пиріжків, ліпить вареники чи пельмені. Зізнається, якщо дочка спокійна, то на кухні працюється з радістю. Втомлює хіба те, що готувати доводиться на велику кількість людей.
– Я – людина, яка нічого не вміла, а тепер допомагаю іншим та ще й відповідаю за кухню. Приймаю і видаю продукти, прибираю, тримаю ключі від складу, – пишається Марта.
Кожна мама має обов’язок і щодня прибирає закріплену за нею територію. Одна миє сходи, інша – коридор, третя – певну кімнату. Усі, крім того, чергують на кухні.
Сьогодні на вечерю – піца. У згромадженні Воплоченого Слова по всьому світу в суботній вечір готують піцу. До страви треба ще докупити продуктів, тож разом збираємося в магазин.
Марта приміряє на Асю кілька костюмчиків і вибирає той, що сидить найкраще, хапає з ліжка плед, накидає на себе куртку, не застібаючи її.
До страви треба ще докупити продуктів, тож разом йдемо в магазин
Дорогою згадує дитинство:
– Тато їздив на заробітки, а мама була з нами. В один момент їй стало з трьома важко і вона намагалася забутись в алкоголі. Важко… наче ми якісь мішки з картоплею, їй-богу. Відмовилась від нас.
Марті тоді було не більше року, сестрам Христині і Софії – два з половиною і чотири. Наймолодша саме хворіла, а тому всіх трьох дівчат забрали в лікарню.
Потім тато віддав їх у львівський дитячий будинок, далі потрапили в обласний санаторій. Мама зникла.
– Тато наш з Туркменістану, а мама… Мені говорили, що вона з Одеси. Хоча на фото вона не дуже схожа на українку. Я лише знаю ім’я. І все.
З батьком Асі Марта мала стосунки півроку. Потім він пішов в армію, бо там “платять великі гроші, і робити сильно не треба”, хоча виявилось зовсім по-іншому.
Коли Марта дізналась, що носить під серцем дитину, він заборонив і думати про аборт, але дуже скоро зрікся своїх слів.
При запитаннях про хлопця Марта ніяковіє, голосно сміється, потім бере себе в руки і розповідає:
– Я чекала, а від нього ні звістки. За деякий час дзвоню ще раз і чую: “Я одружуюсь, не ламай мені життя”. Дитині вже півроку, а його рідні навіть не знають, що мають внучку, племінницю.
Я була на сьомому місяці вагітності, коли він розписувався. А нещодавно чула, що уже розійшовся. Недовго потішився.
Я не вимагаю аліментів. Не цікаво – до побачення. Під час вагітності у мене були страшні проблеми з нирками. Плакала, бо була загроза не народити. Він обіцяв скинути гроші на лікування – чекаю по сьогодні.
Якщо до літа відремонтують квартиру, Марта планує піти вчитися, бо сироти мають можливість до 23 років вільно здобувати вищу освіту і отримувати стипендію. А тих грошей, що виділяються на дитину, вистачить хіба на памперси і кашу, жаліється дівчина.
В кожної мами тут своя така ж, але інша, історія. Чоловік Божени після народження дитини потрапив до в’язниці. Вероніка народила у 12-річному віці, батько невідомий. В гуртожиток для глухонімих Яну з дитиною не пустили, а з хлопцем у неї не склалося.
– Та тут у всіх з ними не склалося, – підсумовує Марта.
У згромадженні Воплоченого Слова по всьому світу в суботній вечір готують піцу
(НЕ)СОЦІАЛЬНІ ПРАЦІВНИКИ
– Пиши, пиши. П`ятдесят шість.
– …шість…
– Відняти – сорок два-а.
– …два-а-а…
– Поділити на сім. Порі-і-івнює.
– …рівнює… П`ятдесят!
– Так, добре, тільки не спіши. Бо ти карлюкаєш, коли поспішаєш. Так, Івасику?
Іван переводить мову:
– Матінка, а казали, що в понеділок будуть роздавати призи.
– Та-а-ак, будуть нагороди: одна за навчання, а друга для тих, хто не запізнюється на молитву і чемний в капличці.
Матінка старається приділити увагу кожній дитині, почути кожне прохання, відреагувати на кожну скаргу.
Зізнається, з одного боку – це велика жертва, з іншого – радість. Але головна її місія, каже, – любити Ісуса Христа.
Навіть на обручці вона викарбувала собі таке гасло, щоб своєю людською природою це не забути. Бо як казала Мати Тереза, “Монахи – не соціальні працівники, а слуги Христові”.
Монахи – не соціальні працівники, а слуги Христові
– Коли брат говорив про внуків, мама не зрозуміла, що він мав на увазі. Аж тоді, коли складав вічні обіти в Італії (а це було через вісім років), вона збагнула. Як? Семінаристи, отці і монахи з різних країн – всі її кликали “мамо”.
У Будинку матері й дитини, пояснює Матінка, своє материнство монахиня мусить віддати чужим дітям. Але водночас рідна мама для них має залишитись на першому місці.
– Материнські почуття – це природньо. Монахиня є жінкою і мамою. Маємо місію передати це духовне материнство і дітям, і матерям.
Кажуть, монахині не народжують дітей, отже, не знають як це – бути мамою. Якщо хтось так думає, нехай приїде до нас і подивиться.
Піца готова, повечеряли, можна і мультфільм подивитись. У невеликій дитячій ігровій вмістився десяток людей: сестри, мами, діти. Хто на кріслі, хто на підлозі, хто на іграшку вмостився.
У невеликій дитячій ігровій вмістився десяток людей: сестри, мами, діти
Матінка бере на коліна Данилка, пригощає солодощами із великого пакета.
– Я дуже люблю дітей. Я була свідома того, що своїх ніколи мати не буду, але ось бачите, Бог мені дав багато дітей. Духовних. І маленьких, і старших, і дорослих. Це непросто прийняти і зрозуміти, але навіть мої батьки є мені духовними дітьми, – розтікається в усмішці і змовницьки додає: – То треба бути в монастирі, щоб знати такі секрети.
Ярина Семчишин, журналістка, спеціально для УП.Життя
Шукайте деталі в групі Facebook
