Робота така – людям допомагати. Три історії франківських рятівників
Їхня робота не потребує особливих представлень. Для них небезпека, ризик – просто будні. До Дня рятівника, який в Україні святкували 17 вересня, «Репортер» розповідає про звичайних людей, які щодня допомагають іншим.
«Кожен виклик – це небезпека. Страх мусить бути, але не панічний. Людина без страху пропаща», – Юрій Малик, 36 років, сапер
«Першим поштовхом до професії рятувальника стала служба в армії. Служив у Кам’янці-Подільському в інженерно-саперних військах. Сам родом з Городенківщини, вчився в Ужгороді, нині, до речі, знову студент першого курсу – вступив до Тернопільського університету.
Після служби повернувся додому. Почав їздити на заробітки. У 2005-му тут створювали нову саперну групу. Мій добрий товариш, однокласник працював у інженерній групі. Розповів про набір. І ось я тут.
Сумнівів, чи варто спробувати, не було. Спеціальність мені подобалася ще з армії, а робота привабила стабільністю. Їздити на заробітки – жодної надійності, а тут державна робота і вислуга.
Працюємо з 8 до 17 години. В нічний час, за інструкцією, працювати не можна. Графік – п’ять днів робочих, субота-неділя вихідний. У групі нас 11: три офіцери та вісім контрактників.
Розмінування проводимо за заявками. От копала людина город чи фундамент під хату і знайшла боєприпаси. Дзвонить на 102. На місце приїжджає інспектор – оглядає, пише заявку, і ми приїжджаємо. Наше завдання – вивезти і знешкодити, тобто підірвати на полігоні. Буває, транспортувати небезпечно, тоді підриваємо на місці.
В землі люди знаходять усе, чим тільки воювали під час Першої і Другої світових. Від патронів до авіабомб. Кожен виїзд унікальний по-своєму. Багато залишилося боєприпасів у горах від Брусиловського прориву.
Юрій дістає червону коробочку. Не дуже охоче – скромно – дістає нагороди отримані за час роботи
Знаєте, ми і в АТО їздимо. Минулого року восени були два місяці на першій лінії в Станиці Луганській. Йшли перед електриками. Вони лінію тягнули, а ми розміновували територію. Це так з усієї країни їздять сапери у відрядження. Кожен має свою територію. Зараз хлопці на Донецькому напрямку, під Авдіївкою. У жовтні, можливо, знову поїдемо на ротацію.
Робота тут і там, звісно ж, відрізняється. Там більше відчувається небезпека, напружена атмосфера. Тут уже звично. Там треба більше уваги.
Був випадок. За пару днів до виїзду додому прийшла заявка від прикордонників – на кордоні розтяжка і протипіхотна міна направлена в бік Росії. Якби спрацювала, то була б агресія з їхнього боку. Стояли і спостерігали, що ми будемо робити. Від наших дій залежало, що буде далі. Ми то акуратно забрали.
Страх мусить бути, але не панічний. Людина без страху пропаща. Часом приходять хлопці-стажери і розуміють, що то не їхнє: «От боюся того. У вогонь не боюся, а за те братися боюся». Хоч ризик і там, і там».
«Найважче – невдячність людей», – Іван Ганішевський, 40 років, пожежний, начальник чергової зміни, капітан служби цивільного захисту
«Працюю в пожежній охороні 20 років. У травні 1997 року, після того, як відслужив у Збройних силах, зрозумів, що маю сили й бажання, тому пішов в пожежні. Здав заліки і мене прийняли.
Страху не було. Рідні не відмовляли. Батьки були тільки за. Більше того, у 1999-му сюди прийшов ще й мій молодший брат.
До 2000-го я працював пожежником. Потім став командиром відділення. У 2003-му пішов вчитися. У 2006-му був начальником караулу частини.
Робота у нас подобова. Приходимо близько 8 ранку. Переодягаємося, шикуємося в гаражі, слухаємо звіт. Потім до 13 години маємо заняття – вдосконалюємо навики. Наприклад, на одягання бойового спорядження у нас є одна хвилина. До 17 години у нас практичні заняття, після 18 маємо вечерю, а потім особистий час.
Взимку найчастіше горять підвальні приміщення, влітку й восени – суха трава. І так цілий рік. Випадки різні бувають.
Професія мені подобається. Допомагати людям, рятувати життя, бути завжди потрібним. Завжди чекаю свою зміну.
Робота – це адреналін. Дзвенить «тривога» і ти їдеш. І не знаєш, що там сталося, допоки не приїдеш на місце і не проведеш розвідку. Це може бути й підгоряння їжі, а може серйозна пожежа. От нещодавно на Симоненка чоловіка врятували. Приїхали на місце виклику. Третій поверх. Одне відділення пішло по сходовій, інше – по висувній драбині. Підходжу до дверей – радянський замок, не відкрити. Зайшли по драбині. Чоловік лежав на підлозі у квартирі без ознак життя. Передали медикам, врятували.
Найважче – невдячність людей. Був випадок – завалився будинок. Шукали там жінку. Потім дізналися, що її привалило стіною. Під час пошуків почали знаходити особисті, цінні речі, гроші. Люди почали говорити: «поз’їжджалися пси, шукають по хатах гроші». Так неприємно було, тяжко передати».
«Ті, хто в горах, – мої товариші. Товариші часом потрапляють у неприємності. Моя робота – їм допомогти», – Олександр Костюк, 52 років, гірський рятувальник
«Гірським рятувальником працюю з 2006 року. При «совдепії» в місті було багато секцій з туризму. Вчили гірському, пішохідному, водному. Було три альпсекції – «Радіозавод», «Позитрон» і «Промприлад». Працював на «Промприладі» – слюсар-збірник радіоапаратури. Займався спелеологією. То було моє хобі. Потім друзі почали кликати всюди – на скелі, на воду. А ще часто їздили в гори. І тут уже хочеш-не хочеш, але зналися з рятувальниками. Бували випадки, коли волонтерили. Траплялися надзвичайні ситуації і ми допомагали. Нас навіть з роботи відпускали. Від рятувальників і дізнався про те, що проводиться набір у групу. На заводі мене скоротили.
Нині в області сім пунктів, де працюють гірські рятувальники: – Вигода, Осмолода, Франківськ, Яремче, Ворохта, Косів, Верховина і гора Піп Іван. Між ними й розділена територія області.
Наша парафія – пошуки. Шукаємо по лісах, горах, печерах. Хлопці працюють у горах, і може виглядати смішним – гірські рятувальники у Франківську. Але люди губляться будь-де. Навколо нас стільки лісів! Дністровський каньйон теж наш. Наприклад, минулих вихідних шукали двох людей у Чорному лісі. Взимку дві молоді дівчини у Вовчинцях заблукали. А ще раніше – два дні Вовчинецькими горами бродив старший чоловік.
Працюємо чергуваннями. Один чергує на телефоні. Робочий день офіційно з 8 до 17. Надходить виклик – обзвонюємо наших. Маємо на збори півгодини, у вихідні – дві. Але збираємося швидше. Пошуки можуть тривати до кількох діб. Ходимо багато. Умови непрості. І погода, і природа. З оснащення в нас майже нічого немає. Це навіть не смішно. Самотужки все, що можемо купуємо. Потрібне надійне взуття. Ноги це все. Намокли – замерзаєш дуже швидко. Те, що виділяють – бери небоже, що нам негоже. Часом гуманітарка приходить. Але що це за робота з гуманітаркою? Хоча ми і за це вдячні.
Те, що зараз відбувається і що називають реорганізацією нашої служби, я б назвав створенням робочих місць для «своїх». Їм невигідні цивільні люди, які можуть вмикати логіку. Наприклад, у Коломиї, коли завалилася стіна, викликали 350 людей – навіщо?! І таких речей багато.
Я – цивільна людина і хочу нею бути. Я рятувальник і хочу рятувати мені подібних – звичайних людей. Ті, хто в горах – мої товариші. Товариші часом потрапляють у неприємності. Моя робота їм допомогти».
Шукайте деталі в групі Facebook
-
В Італії у жінки в очах майже місяць жив збудник коронавірусу
-
Новонародженого малюка віднесли на фототерапію. Медсестра накрила лампу і просто вийшла… Через 12 хвилин життя дитини змінилося назавжди.
-
У пам’ять про загиблого бійця Віталія Мерінова “Бюджет участі” профінансує його проєкт — ремонт вулиці у Франківську
-
Залишилися троє маленьких дітей: відомий українець загинув страшною смертю. Нещасний випадок