Комсомол 2.0. Є лише один спосіб урятувати університет Франка

Часто студенти розглядають університет як кіоск, де видають диплом. Корумпована система самовідтворюється і втягує в себе нове покоління викладачів.

Доцент Богдан Пастух десять років викладав на філологічному факультеті Львівського національного університету імені Франка. А потім

не пройшов конкурс на посаду. Він уважає це наслідком своєї активної боротьби з плагіатом у виші.

На кафедрі теорії літератури філологічного факультету оголосили конкурс на дві посади доцента. Одна з претенденток – викладачка, яка нещодавно захистилася і вже тривалий час працювала на кафедрі лаборантом. Другим був я.

Коли завершився час подачі документів, завідувач кафедри повідомив мене, що все гаразд. Але я розумів, що фінал може бути непередбачуваним. У схожий спосіб позаминулий рік у нас вигнали двох людей, які негативно відгукувалися про те, що відбувається на кафедрі прикладного мовознавства. Цього року через незалежну позицію позбулися лаборанта з Інституту франкознавства.

Я усвідомлював, що мене також чекає схожий фінал. Не розумів, із якого боку вони підступляться, адже не маю жодних стягнень чи доган. Однак, за тиждень до голосування дізнався, що заяву на конкурс подала третя людина. За її словами, вона це зробила за намовою декана. Кафедра почала розглядати претендентів.

Ми усі троє прочитали відкриті лекції. Важливим під час конкурсу є науковий звіт. Це інформація про стажування в закордонних університетах, обсяг наукових праць. Не хочу хвалитися, але мій доробок за обсягом покривав двох претендентів разом.

Отже, голосування на кафедрі виграв я. Рада філологічного факультету проголосувала за мою кандидатуру. Але в абсолютно спокійний спосіб, без будь-яких конфліктів та обговорень, під час таємного голосування я набрав лише третину голосів. І, відповідно, конкурс не пройшов.

Оскаржити рішення вченої ради неможливо: це ж демократія. Після цього голосування я зустрічався з ректором Володимиром Мельником. Він сказав, що з юридичної точки зору все відбулося правильно. Заяви подані в строки, відкриті лекції прочитані, кандидатури обговорені на кафедрі, голосування проведено…

До 30 червня я ще працюватиму. Маю магістрантку, яка захищається. Але зараз більше думаю про риболовлю, аніж про пошук роботи. Очевидно, тепер я мушу шукати нове місце праці після десяти років викладання на філологічному факультеті. Вважаю, що залишатися в університеті було б недоцільно і недоречно.

Я переконаний, що це сталося через мою позицію. Чітко розумію, що з членами філологічної ради попередньо пропрацювали. Оскільки вони перелякані тим, що людей відраховують, вони банально бояться, що також підпадуть під скорочення. З іншого боку, існує певна ригідна поведінка в університеті: через залякування, страх, маніпуляції люди бояться висловлюватися, бо не хочуть втратити роботу. Апелювати до таких – неможливо.

Наведу приклад, аби стало зрозуміліше. У раду факультету входять студенти, які ледве по комісії складають іспит. Ось такий парадокс: саме вони вирішують, який викладач має працювати, а який ні. Справа не лише в них, адже загальна атмосфера в університеті – заскорузла. Розумні відходять. Знаю багатьох спеціалістів, які розвернулися, плюнули і самі пішли з університету. Визначальним тут є момент приживання. Лишаються зовсім не ті, хто має сильний науковий потенціал.

Наскільки глибоке і різноманітне життя відбувається поза межами університету! А коли заходиш всередину, то бачиш не наукову структуру, а банальний водевіль. Співання патріотичних пісень, покладання квітів до пам’ятників… А ви зайдіть до університетської бібліотеки і подивіться, скільки там людей. Зали порожні. А університет – це не фасад, стіни, приміщення. Це люди.

Після 2014 року університету надали автономію. Це дуже великі можливості вирішувати на місцях внутрішні проблеми. Автономію надали, а людей, які очолювали факультети й кафедри, не поміняли. Феодали, які працювали тут  упродовж багатьох років, у підсумку розбудували потужні вертикалі. Вони тепер розкошують цією свободою. Це і є проблема №1.

Помилкою було дати такий ресурс для самостійності внутрішнього життя і залишити тих самих людей. Величезна частина викладачів на кафедрах – пенсійного віку. Вони не встигають за новими ідеями, їм бракує інтенсивності. І розуміють: якщо вони опиняться на вулиці, то стануть взагалі нікому не потрібними.

В університеті залишилися всі ті люди, які працювали тут ще у 80-х роках минулого століття. Це колишні стукачі, члени Комуністичної партії. Усі вони й досі тут. Якісної зміни не відбулося. Є невелика кількість викладачів, які справді можуть чогось навчити. Однак вони або самі ідуть, або їм допомагають. Те, що відбувається в університеті зараз, – це не просто стагнація, а деградація.

Тут лишаються студенти, які закінчили магістратуру і вступили в аспірантуру. Молоді люди, які хочуть чогось досягти, рухаються в ногу з часом, не приживаються в університеті. Їх просто не беруть. А ті, яких взяли, починають приглядатися до свого наукового керівника, його оточення. Потім, якщо їм дозволяє їхня совість, лишаються і чинять, як інші. Себе, вочевидь, виправдовують: протистояти системі неможливо, адже тебе позбавлять роботи чи не дадуть звання. Є цілий механізм, як тиснути на людину в університеті, напрацьований роками. Звісно, є частина тих, хто це все розуміє і не схвалює. Але вони в меншості, їхні голоси не є визначальними, таких є відсотків 10-15. Решта ганяються за можливістю бути потрібним системі і продукувати тих, хто буде лишатися в ній.

У 2014 році я ще сподівався, що прийдуть нові аспіранти і змінять ситуацію. Але тепер бачу, що насправді розриву між поколіннями не існує. Спостерігаю за молодими людьми, які потрапляють в університет: як вони міркують, як себе поводять. Це мало чим відрізняється від Комсомолу. Дуже сильна згуртованість. Дали команду «фас» – і вони готові!

Хабарництво в університеті підтримують і студенти, які несуть, і викладачі, які беруть чи навіть вимагають. Це нагадує гвинтовий рух – рух назустріч: вони знаходять один одного. Звісно, університет – це не самі хабарники. Але це явище є і, як корозія, роз’їдає всі позитивні напрацювання.

Часто студенти розглядають університет як кіоск, де видають диплом. Вони знають, що усе це навчання – здебільшого процес безрезультатний. Вони перестають ходити на пари, не працюють самостійно, а потім згадують, що сесію таки треба здавати. І викладач може запропонувати їм «пом’якшений варіант» або ж гнучку систему знижок. Як мені стало відомо під час історії зі студентами у 2015-му році, коли вони складали іспит із філософії на філософському факультеті, розцінки були такі: «трійка» – 400, «четвірка» – 600, а «п’ятірка» – 800 гривень.

Ці акти давання і прийняття – вже настільки звичні для всіх, що не викликають ані опору, ані дивування. Ця модель працює по всій країні. Мені складно занурюватися у психологію корупціонерів, але вважаю, що більшість розуміє, що відбувається. Усі просто звикли. Ніхто не хоче змінюватися. Мені складно пояснити, як вони самі себе виправдовують. Можливо, вони пояснюють це низькими зарплатами. Або ж своїми родинами, дітьми, про яких треба дбати.

До слова, доцентська зарплатня становить приблизно 7 тисяч гривень. Цього замало, аби науково розвиватися, їздити за кордон на конференції та ще й забезпечувати сім’ю. Водночас мала зарплатня, на мою думку, тут не є вирішальною. Кошти в наш час можна знайти, якщо дуже хотіти. Існує система ґрантів та можливостей заробити гроші поза університетом. Проте, наприклад, викладачі-майже-пенсіонери, які не вміють користуватись цими можливостями, тримаються за посади і часто йдуть всупереч совісті.

Університет нагадує випалене поле. Немає до кого апелювати в цій ситуації. Це як кидати каміння в болото, коли навіть кола не розходяться. Шкода студентів. Хороших студентів. Кожного року в групі я бачив хоча би трьох-п’ятьох людей, у яких горіли очі. Їм було цікаво і для них було цікаво працювати. І цього мені бракуватиме.

На моє переконання, вихід єдиний: кардинальна реформа. Подібна до тієї, яку робила Хатія Деканоідзе в Національній поліції. Потрібно звільнити абсолютно всіх: від лаборантів до ректора. А потім набирати викладачів на нормальній конкурсній основі, де будуть присутні представники різних галузей із необхідним науковим досвідом. Тільки після цього надана автономія працювала би в університеті правильно.

Богдан Пастух,
доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства
філологічного факультету ЛНУ імені Івана Франка

Шукайте деталі в групі Facebook