На чужині…
Безробіття, складна економічна ситуація та низький рівень життя штовхають українців на пошуки кращої долі за кордоном. Так відбувається вже не один десяток років. Трудова міграція, розпочавшись у дев’яностих, триває дотепер. Сьогодні фактично кожен п’ятий українець заробляє «копійку» на чужині – більшість із них на території Російської Федерації.
Усвідомлюючи, що в українських реаліях часто неможливо забезпечити добробут родини, чимало наших співвітчизників наважуються на ризикований крок – шукають роботу на чужині. Стягаються на останні гроші й усіма правдами і неправдами перетинають омріяний кордон. Що чекає наймитів у нерідній країні – невідомо. Майже кожен український заробітчанин – це окрема історія та особиста драма.
Трудова мігрантка з Івано-Франківщини Оксана Петренко (ім’я змінене)
розповідає, що пройшло декілька років, перш ніж вона отримала право легально працювати у чужій країні. «Тут більшість нелегали. На ділі це означає – безправні люди, з якими можуть поводитись так, як забажають. А скільки наших зникло безвісти? І до них нікому немає діла», – жінка сумно констатує гірку істину.
Важко усвідомлювати те, як до наших заробітчан ставиться Батьківщина. Українські чиновники і пальцем не поворухнули, аби укласти, приміром, з урядом Італії угоду стосовно трудових мігрантів. Такі угоди з державами, у яких працюють українці, дозволяли б нашим співгромадянам працювати легально і сплачувати податки. Й ці податки з часом перетворилися б на пристойну європейську пенсію. Але, як це часто є з українською владою, «віз і досі там».
Ще одним кроком, який мав би зробити український уряд для захисту своїх громадян за кордоном, є створення центрів з наданням адаптаційної та правової допомоги. На цей час маємо лише українські посольства і консульства. Проте заробітчани знають: туди можна не звертатися, бо проблеми українців там на останньому плані.
Натомість трудові мігранти рятуються власними силами. Об’єднуються в громадські організації, допомагають один одному і спільними зусиллями виборюють свої права. Українці вже звикли до байдужності своєї влади. Більш наполегливі працюють над вивченням своєї мови та здобуттям професійних навиків і досягають визнання в чужій країні. Через роки поневірянь багато наших співвітчизників таки стають легальними працівниками і навіть отримують громадянство чужої країни.
Проте, більшість мріє рано чи пізно повернутися на Батьківщину. На зароблені важкою працею гроші люди будують собі житло – чи не в кожному прикарпатському селі є будинки, жителі яких на заробітках. Заробітчани сподіваються, що праця на чужині дасть змогу забезпечити своїх дітей і накопичити щось на старість.
Ось тут і постає ще одне болюче питання – соціальне страхування. Легальні працівники, які сплачують податки в чужій країні, сподіваються на гідну пенсію. Вона може складати від 500 євро і вище. Але при поверненні в Україну гастарбайтери ризикують або не отримати нічого, або лише пенсійну «подачку» від українського уряду в розмірі 1000 гривень.
Хоча проблема у цьому плані лише формальна. Затримка знову ж таки у бездіяльності нашої влади. Досить лише укласти на міждержавному рівні угоду про соціальне страхування й українські громадяни зможуть отримувати пенсію тієї країни, де вони її заробили і де платили податки.
А поки що українці за кордоном борються за місцем під чужим сонцем. І плекають надії на позитивні зміни в Україні. Більшість заробітчан хочуть повернутися додому, якщо ситуація в рідній країні зміниться й вони отримають захист і стабільність.
Катерина Солодка – спеціально для “Український Простір Прикарпаття”
Шукайте деталі в групі Facebook
