Сповідь жінки-заробітчанки
Я не знаю,кому потрібна сповідь жінки-заробітчанки…наші будні, тут, у чужині…і хто буде читати…пишу…не можу не писати…
Ранок…День Пасхи, Великдень. Зі всіх куточків округи Брешії, як могли добиралися заробітчани на Службу Божу ( в цей день автобуси не ходили, бо і для Італії сьогодні день Пасхи).
Наших жіночок було видно здалеку. Святково вбрані, із сіяючими очима, всі поспішали до храму. І як було приємно, коли зустрічні, зовсім не українці говорили нашою мовою « Христос Воскрес!», а їм у відповідь з повагою відповідали «Buona Pasqua». Як завжди на великі храмові свята , нам виділили церкву s.Carmine.
Народу зібралась сила-силенна, і всі з великодніми кошиками, і кошики вкриті вишитими рушничками, а в них : і сир, і ковбаска, і хрін, і крашанки і паска-красна, як дома, як на рідній землі.
Божественна літургія розпочалася о 11 годині величними словами трьох священиків « Христос Воскрес!». Службу правили три наші греко-католицькі священики отець Василь Філяк, отець Макарій Іванишин і отець Петро Камінський. Коли хор співав « Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим,що в гробах життя дарував», мороз ішов по тілі, і душа співала разом з Ангелами. Це співала ціла церква заробітчан, більше ніж півтори тисячі чоловік, і в цей час, в нас на Україні також по всіх церквах співалося стоголоссе «Христос Воскрес!».
Це так велично уявити собі що більщ як мільярд населення нашої Зеної кулі, в один день торжествує Воскресіння Господнє! Який позитивний заряд опоясав всю Землю! Нарід молився і вся сила молитви линула в світ, благодать,яка спливала на голови віруючих переливалась і співала, вся її позитивна сила акомулювалась в велику силу любові і линула…линула і світи.
Отець Василь говорив свою проповідь перед більш як півтора тисячною аудиторією, говорив палко і гаряче, нам заробітчанам…
…В матері був один син, і як усі хлопці був покликаний виконувати свій патріотичний обовʼязок перед Батьківщиною. Йти захищати її, але в радянські часи захищали і воювали не за свою рідну Вітчизну, а йшли туди,куди посилала Москва. Хлопці були в гарячій точці, в Афганістані.
Мати спочатку часто отримувала листи, потім рідше, а згодом зовсім листоноша перестав ступати на її подвірʼя. Серце мамине переживало, душа мамина молила Бога за свого єдиного сина. І одного разу він, її єдиний син, прийшов, прийшов у сні…
— Мамо, ти знаєш, як я тебе люблю, як я завжди тебе слухав і жив, так як ти мене навчила, я був твоїм люблячим сином, мамо…На моїй голові сивий волос, я побачив на чужій землі біль і сльози, гарячу живу кров, мамо, я бачив біль… Після важких, втомлюючих виснажливих боїв, хлопці повернувшись живими, падали на коліна, складали перед очима човником руки і гаряче молилися, в них на обличчях я бачив сльози, вони дякували,вони щось просили у Бога…
Мамо, чому ти не навчила мене молитися, чому ти не навчила мене молитви…
Жінка плакала, Мати плакала перед священиком і просила допомоги, її мучила совість, її гризли докори сумління, мамине серце плакало і обливалося слізьми….
Отець Василь говорив, а в церкві на Великдень жінки плакали. Ми плакали…. Кожна занурювалася в свої болі, в свої переживання, кожного мучили свої докори совісті, по своїх причинах. А переді мною на хорах стояла моя сестра, вона плакала, це були сльози болю,це були сльози очищення, це були сльози прощення…І я вже знала, я вірила, що в цю Велику спільну Пасху, сила молитви зробить своє. Я вже знала в душі сестри воскрес наш Спаситель!
І коли на другий день вона мені сказала, а ти знаєш я хочу почути, як буде говорити отець Василь про небо…ми не вагаючись знову поїхали в Брешію на Службу Божу. Моя душа тішилася разом з воскреслим Ісусом і я дякувала Богу, дякувала Матері Божій за ласку, що мої молитви були почуті.
А біля статуї Матері Божої, цілу Великодню Службу палахкотіли свічки,їх було так багато, цих запалених українських вогників в цій італійській церкві, що подих перхоплювало від однієї думки, що кожна свічечка, жертовно запалена Матінці Божій, це щира молитва,це гарячі сльози, це уклінна подяка за все-все, що ми маємо, чим живемо, і за все,що нам дає Бог!
Як гарно сказав отець Василь – яка багата італійська земля своїми святинями, своїми величавими храмами, тут зароджувалося християнство, і зараз маємо можливість, ми, українці,зовсім інша нація, молитися в цих святинях,це направду ласка Господня.
Втомлені,але такі щасливі, ми поверталися додому. Цього року Великдень на чужині святкувала нас троє, три сестри Галя, Оля і я. Нам було так радісно на душі, що всі ми захотіли свою радість подарувати нашим італійським друзям.
Нас зустріла моя Сілі, і ми навперейми розповідали про велику відправу, про силу-силенну людей, про ті відчуття, що ми пережили. Я швиденько з кошикомі свяченими стравами, які спеціальнопосвятили для моїх друзів зробила так,як мене вчила моя бабця, моя мама, і як я вчила своїх дітей Ростика і Олюню. Тричі переступала поріг із словами «Свята паска в хату, вся нечисть з хати», а потім зайшовши привіталася «Христос Воскрес!», моя Сілі нам відповіла « Воїстину Воскрес!», вона за три дні до свята попросила мене навчити її нашого привітання, і попросила, щоб я так зробила, як роблю у своїй хаті, на моїй рідній землі.
А коли ми заспівали величне « Христос Воскрес!», щасливі сльози побігли по її лиці, вона щиро обняла і поцілувала кожну з нас. Їй було також весело цього спільного Великодня. Вона із слізьми на очах прийняла наш дарунок, наш кусочок щастя на чужій землі. І ще вона сказала – який ви щасливий у Бога народ, що так бережете свої традиції!!!
А коли, по закінченню Великодньої відправи вийшов привітати всю українську громаду отець Тофарі, італійський священик, координатор всіх заробітчан Ломбардії, всі завмерли від його піднесених слів…
— Скажіть мені, а хто ж залишився на Україні? Та це ж всі жінки тут, в Італії? Чути було відповідь, яка линула з глибини церкви – залишились наші діти, наші старенькі батьки, наші чоловіки…
А отець Тофарі продовжував…. Я низько схиляю голову перед вами, перед тією працею, яку виконуєте ви, віддаєте своє тепло, своє серце нашим стареньким батькам, ділите біль з важко хворими, які прикуті до ліжка, ростите наших дітей і співаєте їм свої, українські колискові. Але, хіба це варте того, що ваші самі близькі люди без вас, сумують, с вяткують Пасху без вас,живуть в очікуванні на телефонний дзвінок, і очікують довго-довго на зустріч із вами. Ось, що я вам скажу мої дорогі. Так,гроші теж не маловажна річ, але, або забирайте свої родини в Італію, або їдьте додому. Ви мене зрозуміли? Ви потрібні їм там, дома, на рідній землі…Христос Воскрес!
Хіба можна щось заперечити, хіба можна знайти оправдання? Але ж одні вчать своїх дітей, інші утримують цілі родини, інші лікують важко-хворих родичів, ще інші будують житло собі, чи своїм дітям, і ще тисячі-тисячі заперечень. І скільки ще так має бути????
….А мені сьогодні приснилась моя онучечка, я була з нею перші два місяці, і вона ще не говорить, моя кровиночка, моя перлиночка, моя Настуся. Вона бігла до мене, тупотіла своїми ноженятами з розкритими рученятами, і голосно лепотіла – « Моя бабуся, моя бабуся приїхала….», я крізь сон плакала, я молила Бога, щоб дав мені сили, дав розуму нашим владним мужам нарешті дійти згоди, нарешті забути амбіції, нарешті подивитися відкритими очима правди на нашу знеболену, знекровлену Україну, на наш нарід розпорошений по світах, і нарешті дати жити нам, українцям, на своїй землі, в своїх сімʼях, із своїми рідними, із своїми дітьми… Боже допоможи!
Автор:Наталия Гоца
Шукайте деталі в групі Facebook
-
У МОЗ повідомили, що помилилися про “одужання” 8 людей від коронавірусу
-
У Бельгії зливи і грози призвели до загибелі жінки
-
Івано-франківці у “соцмережах” кепкують із «чекістської тужурки» мера міста (фото)
-
Автобуси розбиті камінням: українці з Уханя “прорвалися” у санаторій Нових Санжар. Фото і відео