Що змінилося в моєму житті після переїзду до Вашингтона: розповідь українки
Наталка Пісня – спецкор українського телеканалу в США – розповіла, як змінилося її життя після переїзду з Києва до Вашингтона.
Сповідь емігрантки опублікував портал ForumDaily.
Далі наводимо історію Наталки від першої особи.
Через 2 роки з моменту переїзду з Києва до Вашингтона ми так і не навчилися вимірювати погоду в Фаренгейтах, але легко перейшли на фунти і вважаємо, що подібна вагова розфасовка значно зручніша. Особливо для невеликих сімей. З будинку остаточно зникла готівка і міцно “окопався” лід, який ми додаємо у воду і занадто гарячий чай – так, є такий гріх. У США наші єврейсько-слов’янські особи вважаються більшою екзотикою, ніж суміш пакистанця з кореянкою, бабуся якої наполовину француженка, наполовину – дочка вихідця з Нової Гвінеї.
Я переїхала на порожнє місце – в квартиру без меблів, посуду і їжі. Друзів до моменту переїзду і відкриття бюро “1+1” у Вашингтоні у мене було аж двоє. Саме від них я вперше дізналася про правило: зустрічі і походи в гості обговорюють заздалегідь. Навіть якщо ви близькі друзі, нічний стукіт у двері і прохання налити чайку можуть відбутися тільки за дуже поважної причини. Якщо її немає – домовляються заздалегідь і вже точно не в той же день. Та ж ситуація і з будь-яким з експертів і аналітиків – їхній графік настільки щільний, що вікна в 15 хвилин може не знайтися не тільки сьогодні, але і завтра, навіть якщо дуже сильно попросити.
Вечірні зустрічі з друзями
або бранчі з подругами планують із розрахунку 2-3 години на все про все і не ображаються, якщо у вас є подальші плани. Та ж історія з відмінами розважальної програми: тільки аврал на роботі або хвороба – досить поважні причини, щоб перенести зустріч день у день.
У нас вдома немає грошей – принаймні, вони не лежать в спеціальній коробочці, як це було заведено в Києві. У кишенях зрідка “пробігають” від 5 до 20 доларів, випадково затесалися після ланчу з друзями. По-перше, так простіше контролювати свої витрати: всі транзакції і їхні подробиці можна подивитися на сайті банку. По-друге, пачка навіть найдрібніших купюр викликає подив і часто питання: ви наркоторговець?
Ми навчилися виписувати чеки для оплати за квартиру і повернення боргів, вести електронну бухгалтерію. Кеш потрібен для походу в нічний клуб або в сімейний ресторан, який за своїми особистими причинами не приймає карти. Одного разу в маленькому містечку неподалік від найбільшого американського телескопа в горах Шенанндоа ми побачили старомодну кредитну книгу, куди продавці записували імена відвідувачів і розмір їхнього боргу. Жителів у містечку до 2 тисяч, кредитні карти через відсутність інтернету – це продиктовано специфікою функціонування телескопа – не працюють. А кредитні книги – будь ласка.
На ринках у найвіддаленішій американської глушині – в Огайо, Монтані, Айдахо і Теннессі – фермери без тіні сумніву брали у мене кредитку. Вжик – і готово: на пошті моментально опинявся чек із сумою і побажаннями гарного дня від співробітників сироварні “кервеля”, ферми з вирощування помідорів “О’Ніл і сини” або компанії з виробництва маринованих овочів “Первісток”.
Можна вийти з дому без гаманця, виїхати на “Убері” або “Ліфті” в будь-яку точку міста за продуктами, розплатитися там за допомогою електронного гаманця в телефоні і таким же чином повернутися. Водій, машина і продукти в магазині – справжні, гроші – невидимі і електронні. Безготівковий розрахунок в таксі або транспортних сервісах – абсолютно звичайна історія, порівняно з рідним Києвом. Таксист розрахує згідно лічильника, ціноутворення вартості поїздки залежить від часу в дорозі, завантаженості міста і кілометражу, але не від настрою водія. У липні минулого року я поспішала до київської подруги, підійшла до таксі, що стояло на Майдані Толстого, і попросила відвезти мене на вулицю Івана Франка. Водій втупився на мене і без тіні сумніву вимовив: 200 гривень. Сума за київськими мірками абсолютно немислима.
Ми продовжуємо переводити гроші в гривні і стежимо за курсом – цю внутрішню математику витравити з себе найскладніше. Тому, купуючи ікеєвський стілець за $7, я радію, як дитина – мої київські меблі обійшлися мені значно дорожче, а виглядали приблизно так само. Це, втім, не заважає мені вже другий рік задивлятися на дорогі книжкові полиці в “Крейт енд Баррел” – вони коштують близько $1300 без податків. Це майже місячна оплата за недорогу квартиру у вашингтонському передмісті або перший внесок для покупки машини. Словом, я знаю багато способів витратити таку суму і радію можливості вибору. Полиці, як і раніше, стоять в магазині.
Податки і зарплати – зовсім окрема історія. В українській реальності ми звикли домовлятися з роботодавцем про місячну зарплатню, тут обговорюють річну – з податками і без, кількість робочих годин на тиждень, вартість переробок і їх небажаність. За українськими (і моїми особистими) мірками, зарплата в $80 тисяч в рік – абсолютно величезна сума, отримавши яку, будеш відчувати себе справжнім американським багатієм. Ось тільки отримувати її будеш не відразу – кожні 2 тижні рівними сумами, без податків.
Податки – близько 30%. Тож залишається близько 56 тисяч у рік. Поділяємо їх на 12 місяців – близько $4700 у місяць. Ця сума, як і раніше здається значною. Віднімаємо від неї орендну плату – від $2200 за 1-кімнатну квартиру в Вашингтоні, від $1800 – за таку ж, але в передмісті. Гроші, як і раніше залишаються. Золоте правило американських бабусь – відкласти 30% від награбованого, тобто близько $800. Оплатити комунальні витрати – близько $100, телефон – ті ж $100, інтернет – близько $90, не забути про медичну страховку – від $150 до $400 в місяць, в залежності від соціального пакета роботодавця. Купити продукти – близько $120-150 на тиждень, розрахувати час, що залишився, пам’ятаючи про покупку одягу, походи з друзями на вино… І засумувати. Не всі американці заможні, вулиці не встелені золотом, гроші не ростуть на деревах – ними просто розплачуються в магазинах. І повірте, знають ціну кожному заробленому долару.
В умовах швидкого і насиченого життя, тут максимально намагаються спростити собі побут: у більшості орендованих квартир точно знайдеться старенька, але працююча посудомийна машина – мій найулюбленіший домашній раб. Білизну не розвішують від хати до хати на мотузках – замість цього використовують сушарки. Разом з пральними машинками в орендованих квартирах вони якраз рідкість – користуєшся громадською пральнею. Прання – це серйозний процес: відлучився з пральні – і білизна моментально “пішла” в невідомому напрямку.
Ще одна історія – вода з-під крана. Її пропонують в ресторанах, п’ють вдома і з фонтанчиків, розташованих в парках, школах і офісах. Як на мене, пахне хлоркою не менше, а можливо, навіть більше української.
Ще одна відмінна риса: будь-які напої подають з неймовірною кількістю льоду. Навіть взимку. Продавці в магазині 7/11 розпізнали в мені немісцеву практично відразу, не встигла я і рот розкрити: схопила склянку коли і не додала в нього льоду. Помилка резидента – американці так точно не вчинять.
В Америці я вперше за останні 18 років з’їла сосиски, “курячу” котлету і – вперше в житті – “сало”. Все вегетаріанське, жодна тварина не постраждала. Вегетаріанців тут вважають теж людьми, яким ніщо людське не чуже. Навіть якщо це шматок соєвої індички, морозиво без молока або вегетаріанський бургер.
У Києві “на районі”, тобто, Подолі, у мене були грецький, сербський і турецький ресторани, французьке кафе, “італійці”, “грузини” і навіть “кубинці”. Пара хіпстерських кав’ярень, секс-шоп, мийка машин і улюблений Житній ринок. Тут – “іспанці”, “китайці”, “мексиканці”, “італійці” і “Старбакс” на розі. Машини у мене немає, ринок – тільки по неділях. На відміну від українського, ціни на місцевому – вище, ніж в дорогих органічних продуктових магазинах. Місцеві базари мало схожі на томливі італійські, крикливі іспанські та святкові в будь-яку погоду французькі.
Американські фермери і сировари з червоними обличчями, червоними руками, в бородах і шапках-вушанках обов’язково виставлять нарізані яблука або сир на пробу, відчуття свята немає. Люди зайняті справою: одні прийшли по покупки, інші – привезли товар. Я ходжу на ринок по козячий сир, смачний і кремоподібний, як устриці. З тією лише різницею, що це сир. Ще – по солоні огірки і турнепс. Їх продають бородаті єврейські чоловіки з Нью-Джерсі – їхні предки ще в 18 столітті виїхали з Чернігова. Словом, у мене знижка, і ми завжди довго розмовляємо.
Одного разу вони запитали мене, за що мені найбільше подобається Америка. Я чесно відповіла: за diversity – різноманітність осіб, змішання рас, культур, можливість привести в США чоловіка-сенегальця і не наштовхнутися на опір з боку сім’ї. За всіх своїх друзів з японським, ірландським, німецьким і бог знає ще яким корінням, за їх акценти і те, що ніхто не подивиться зверхньо на маму, що спілкується з моїми друзями за допомогою гугл-транслейт. За те, що в рамках однієї сім’ї ми робимо Шаббат і святкуємо Рош ха-Шану, купуємо різдвяні подарунки і запалюємо вогні в Ханукії, ходимо на звані вечері до нашої мусульманської подруги – якби ви знали, як вона готує! – і весело тролимо нашого друга Клайва, прихожанина англіканської церкви, за рішення перейти в іудаїзм – віру його дружини і дітей.
Шукайте деталі в групі Facebook
