Це був крик душі, яка розлучалася з тілом! Як ви могли, як ви посміли не виконати передсмертне прохання?
Лист від брата: «будь ласка, провідай Сергія Миколайовича. Пише, що дуже хворий, зовсім занепав духом і не знаходить собі спокою. Допоможи йому, чим зможеш».
В той же день увечері я пішов до Сергія Миколайовича. Це був старий, відомий скрипаль, давнішній друг мого брата. Мене провели до його спальні, охайну, заставлену старовинними меблями кімнату. Хворий лежав на ліжку, поклавши на ковдру тонкі нервові руки. Він дивився на мене сумними очима і казав:
– Туга у мене, ні їсти, ні пити не можу, все не до душі. Помирати час, а не хочеться, і страшно.
– А ви вірите в Бога? – запитав я.
– Так. Але в тій метушні, в якій я прожив все життя, рідко про Нього доводилося згадувати, а от зараз все Він на розум приходить. Тільки я нічого про Бога не знаю, а запитати не було в кого.
Перший раз довелося мені почути від веселого і трохи легковажного Сергія Миколайовича такі слова. Я задумався, а потім запропонував:
– Хочете, я познайомлю вас з дуже гарним і освіченим священиком?
Сергій Миколайович махнув гидливо рукою:
– Не люблю я їх брата. Зараз же почне в гріхах копатися, вічними муками лякати, а я і сам знаю, що за них по голівці не погладять.
– Ну, що ви! Є чудові священики, – заступився я.
Ми не встигли закінчити нашу розмову, як у кімнату ввійшла дружина Сергія Миколайовича, пишна дама. Привітавшись, вона невдоволено сказала:
– Навіщо Сергійкові священик, він же не вмирає?
– Він прийде для бесіди… – пояснив я.
– Ні до чого, – перервала мене дружина.
– Тобто, як це ні до чого? – несподівано голосно і трохи верескливо закричав Сергій Миколайович. – Чому це ні до чого? Я хочу поговорити з хорошим священиком і причаститися. Чуєш, хочу! Петро Павлович, – повернувся хворий в мою сторону, – прошу вас завтра ж запросити отця до мене, а якщо він не може завтра, то у найближчий зручний для нього час!
– Добре, – збитий з пантелику запалом хворого, відповів я.
– Тільки він, вірно, зажадає за відвідування багато грошей? Тоді скажіть йому, що я не багатий, на пенсії, а тому на великий куш нехай не розраховує.
Мені зробилось неприємно, і я сказав:
– Отець Олександр, якого я хочу запросити до вас, прийде не з-за грошей.
Але Сергій Миколайович мене не слухав і роздратовано повторював:
– Нехай не розраховує.
Священик, про якого йшла мова, був вже не молодий, служити почав п’ять років тому, але серед тих, які знали його користувався великим авторитетом та любов’ю. Висловивши згоду відвідати Сергія Миколайовича, він після літургії приїхав до нього зі Святими Дарами. Я не був присутній при зустрічі, але, так як мені хотілося дізнатися, як вона пройшла, я відправився на другий день до хворого.
Тільки-но я увійшов у спальню, як Сергій Миколайович рвучко простягнув мені руки:
– Дорогий, кого ви мені прислали?! Це ж не людина, а скарб! Ми говорили з ним, як два добрі друга. Я страждав і плакав, він утішав і плакав зі мною. І до мене прийшла світла радість. Мені так добре, так спокійно, і все це зробив він, отець Олександр! Спасибі вам за незвичайне знайомство. – Він потиснув мені руку, а потім сказав: – Та знаєте, він відмовився від конверта з грошима, який я йому намагався вручити. Навіть руки назад сховав, почервонів: «Я прийшов до вас як друг – причому тут гроші?»
Я не був у Сергія Миколайовича тиждень, а коли зайшов, то побачив страшну зміну: він схуд, задихався, не міг нічого їсти.
– І знову в мене на серці туга, – хрипко прошепотів він. – Так хочеться побачити отця Олександра, поговорити з ним. Якби міг, я б поповз до нього на колінах. Ах, як хочеться його побачити.
І Сергій Миколайович прохально подивився на мене. Але я знав, що отець Олександр вкрай зайнятий, причастився ж Сергій Миколайович недавно, і тому мені здалося незручним знову турбувати батюшку.
Через три дні Сергій Миколайович помер. Мене вразив вираз його мертвого обличчя, воно було мудре і просвітлене, наче він зрозумів те найважливіше, що все життя від нього було приховано.
Після похорону Сергія Миколайовича я зустрівся з отцем Олександром та розповів про смерть старого скрипаля. Поговорили про покійного, і я, як про цікаву деталі, розповів про його болісне бажання побачити перед смертю отця Олександра.
– І ви не прийшли за мною?! – скочив на ноги батюшка, який до того спокійно сидів на стільці. – Це був крик душі, яка розлучалася з тілом! Як ви могли, як ви посміли не виконати передсмертне прохання?
Я розгубився. Я ніколи не бачив отця Олександра таким схвильованим. А він, притиснувши руки до грудей, скрушно вже не говорив, а шепотів:
– Він, вмираючи, хотів повзти на колінах. За чим? За словом Божим, а ви.
Пройшло багато років, а в моїх вухах все ще звучить слабкий, переривчастий голос Сергія Миколайовича: «Як мені хочеться побачити отця Олександра, якби міг, я б поповз до нього на колінах…»
Шукайте деталі в групі Facebook
-
14-річну по черзі ґвалтували до смерті 5 годин”: бойовики “ДНР” вбили цілу родину
-
Мати сама привела додому педофіла, який познущався над її дітьми
-
Люди, де ваша совість? Лише погляньте, що сьогодні туристи в Буковелі наробили! Такого нема ніде у світі, тим більше під час війни
-
«Вихователька» задушила дитину подушкою у приватному садку Запоріжжя