Він прив’язав мене до колії. І сказав, що то любовні ігри…

Що б у життi не ставалося, треба знаходити в собi сили i жити далi. Зараз менi навiть дивно, що таку просту iстину я зрозумiла лише у 27 рокiв.

Я зустрiла Олексiя, коли менi виповнилось 23. Одного лiта разом з подругами вiдпочивала в Карпатах. Там i познайомилася з чорнявим красенем. Його карi очi просто-таки заворожували мене. I того ж вечора я вирiшила, що вийду замiж за цього чоловiка, хай там що!

Романтичнi вечори, прогулянки пiд зоряним небом, поцiлунки, знайомство з батьками i нарештi бажане весiлля. А разом з ним — усi мої бiди.

Нi, першi днi подружнього життя були чудесними. Чоловiк поспiшав з роботи додому, приносив квiти та подарунки, а потiм ми кохалися, мов шаленi. Але щастя тривало недовго. Десь через кiлька мiсяцiв ми почали серйозно сваритись через найменшi дрiбницi. Спочатку Олексiй говорив, що я погано готую, що прибираю абияк. Далi почав прискiпуватись до моєї зовнiшностi. Нашi суперечки переростали в крик, а згодом i в бiйки.

Вперше чоловiк пiдняв на мене руку, коли я забула купити йому пива. Тодi дiстала ляпас по щоцi зi словами: “Це щоб ти пам’ятала, що я тобi кажу!”. Зi сльозами на очах я побiгла в iншу кiмнату, розридалась. Але чомусь того ж вечора лягла у лiжко до чоловiка. Думала, ну не стримався, з ким не буває. Вiн же такий запальний у мене. А потiм схаменеться i пробачення попросить. Казала собi, що це перший i останнiй раз. Але я дуже помилялася. Незабаром я ходила синя вiд побоїв. I з кожним синцем я розумiла, що любовi в нас нiколи не було.

Чому вiн бив мене? Не знаю. Я не гуляла з подругами, не їздила до батькiв. Усе, що мала робити, — це прибирати, готувати їсти i задовольняти чоловiка. Якщо йому щось не подобалося, то вiн одразу ж накидався на мене наче звiр. Спочатку я мовчала, плакала. Менi було соромно комусь сказати правду. Але за якийсь час пригрозила, що розповiм усе батькам, напишу заяву в мiлiцiю. Тодi чоловiк схопив мене за руку, скрутив, кинув на пiдлогу. Вiн зламав менi кисть лiвої руки.

А через два мiсяцi вивихнув менi й другу руку, приревнувавши до сусiда. У нього взагалi з’явились якiсь садистськi нахили. Якось ми вiдпочивали з нашими друзями бiля рiчки. Напившись, чоловiк скинув мене з високої кручi у воду, а коли я ледве вилiзла, сказав, що просто жартував. Так ми жили чотири роки. Зараз сама дивуюсь, чому я все це терпiла. А тодi мене просто паралiзувало якесь неймовiрне почуття сорому i страху. Що скажуть про мене люди? Чи повiрять? А що, як пожалiюся комусь, а тiльки гiрше буде?

Але одного разу все ж по телефону розповiла усе мамi. Олексiй почув нашу розмову. Зайшов у кiмнату, наказав менi йти за ним. Сказав, що хоче прогулятися i поговорити, з’ясувати стосунки. Ми йшли вулицею, вийшли на околицю мiстечка. Дiйшли до залiзничного переїзду, зупинилися. Лише тодi я помiтила, що в руках чоловiк тримає мотузку. Олексiй кiлька разiв вдарив мене по обличчю. Я знепритомнiла. Вiдкривши очi, побачила, що руки мої зв’язанi, а мотузка прикрiплена до рейок. Я лежала, прив’язана та виснажена,
а у вухах гудiло. Олексiй стояв у кущах i посмiхався…

На щастя, в цей час надiйшли троє чоловiкiв. Вони мене й визволили. Олексiй встряв у бiйку. Кричав, щоб вони не лiзли в любовнi iгри, що хоче провчити неслухняну дружину i не збирається мене вбивати, тiльки налякати. Але хлопцi показали йому, де раки зимують. Додому вiн повернувся iз закривавленим обличчям. Нiчого не сказав менi, просто лiг у лiжко й заснув…

Навiть пiсля того випадку я не пiшла вiд чоловiка. Вiн не бив мене бiльше, але ми мовчали, не розмовляли. Я твердо вирiшила, що потрiбно робити щось зi своїм життям. I знову ж — боялася вiд нього пiти. Знала, що знайде i, мабуть, уб’є.

Доля сама все вирiшила за нас. Через кiлька днiв чоловiк поїхав у гостi до друга в Київ. Менi зателефонували звiдти i повiдомили, що Олексiй загинув в автокатастрофi. Знаєте, я навiть не спитала, як це сталося. Забрала тiло до Чернiвцiв, влаштувала пристойний похорон. Люди несли квiти i спiвчували бiдолашнiй молодiй вдовi. Всi ж думали, що ми жили в любовi й злагодi, нiхто не знав правди. А я стояла бiля труни i, прости мене Господи, вiдчувала неймовiрне полегшення. Тепер я вiльна, нiхто i нiколи мене бiльше
не принизить!

Я почала життя з чистого аркуша. Надiслала резюме в рiзнi компанiї. Досить скоро один банк взяв мене на стажування, а через два мiсяцi я стала штатним працiвником й отримую непоганi грошi. У мене нарештi з’явилися друзi. Щотижня я ходжу в басейн, нарештi згадала, що таке професiйний перукар i манiкюрниця.
Навiть за кордон їздила вiдпочивати, про що так давно мрiяла.

Спитаєте, чому не зробила всього цього ранiше? Тепер i сама дивуюсь. Але жiнки, якi потерпають вiд чоловiчого свавiлля, мене зрозумiють. Коли ти пригнiчена i нещасна, то не вiриш у власнi сили, боїшся власної тiнi. Вважаєш себе безпорадною, нiкчемною, негарною. Це не дає змоги пiднятися на ноги i почати поважати себе.

У тому першому шлюбi я зрозумiла найголовнiше. Подружнє життя, яким би цiнним воно не було, не може бути важливiшим за людську гiднiсть. Я бiльше нiколи i нiкому не дам себе скривдити, як би
не любила цю людину.

Зараз бiля мене iнший чоловiк. Я придивляюсь до нього, наразi вiн дуже нiжний i лагiдний. Можливо, за якийсь час ми одружимось, але поки що я не поспiшаю замiж. Хоча дуже мрiю про донечку. Коли вона виросте, я розповiм iсторiю свого життя, аби вберегти вiд гiркої долi.

Шукайте деталі в групі Facebook