Настя Рудніцька: Деяких українців варто батогом привчати до рідної мови

І ось розпочалося кукурікання щодо нового законопроекту про українську мову

Що я почула у перший день після його оприлюднення:

• «так нєльзя. ета нєдємократічна. штрафовать бєдних учітєлєй! ето он нє будєт імєть права і слова на русском сказать?»
• «так власть атвлєкаєт нас ат важних праблєм»




• «какая разніца?» (ну себто класика жанру).

Отож, відповідь. «Разніца» велика. Найбільше мене обурили закиди щодо вчителів. Мовляв, біднятка і слова не вимовлять російською. Я, звісно, дуже перепрошую, але невже нормально, коли в УКРАЇНСЬКІЙ школі вчитель говорить не державною мовою, а на «вєлікам і могучєм» або суржику (таке теж є, на диво)? Усі кричать, мовляв, діти – це майбутнє нації. А чому ж навчать такі вчителі наше майбутнє?

Якщо «какая разніца», історія повторюватиметься знову і знову. З огляду на кілька попередніх століть, змінилося дуже багато чого. Проте не змінюється одне – імперські замашки Росії і її ставлення до «младшего брата».

Якщо «какая разніца», давайте почнемо говорити польською? Чи китайською. Ну бо «какая разніца».

Якщо «какая разніца», скоро ми наблизимось до Білорусі, де свою рідну мову фактично ніхто не пам’ятає.

У цей же час на Сході чиїсь сини/батьки/брати/чоловіки готові віддати власні життя за тих, кому «какая разніца». Нині цей «хтось» сидить у теплій квартирі і обурюється «нєдємократічному» законопроекту. Цьому «хтось» начхати на ціну, яку чомусь платять інші за його спокій. Цей «хтось» навряд чи знає історію і не розуміє, що і рік тому, і десять, і століття тому ця «какая разніца» мала катастрофічні наслідки.

«Так власть атвлєкаєт нас ат важних праблєм». ОК. Тобто те, що, вмикаючи зомбоящик або купуючи газети ми часто-густо не маємо права вибору і дивимося/читаємо не своєю рідною мовою, а мовою агресора, − це не проблема. Особисто мене шалено бісить, коли я натрапляю на УКРАЇНСЬКІ Інтернет-ЗМІ, які не мають української версії. Так і хочеться написати власнику: «Серйозно, хлопче?» (цензурна версія).

ОК, це дійсно жорстке рішення, але м’яко у нас чомусь не виходить. Напевно, не на всіх діє пряник, комусь потрібен і батіг.

За методом «пряника» поки у нас виходить лише симуляція патріотизму. Не більше. Вулицями ходять круті «рєбята» в футболках із гербами. Вони «love Ukraine», але чомусь на ваше «доброго дня» відповідають «гаварітє па-русскі». Тобто, пардон, таке собі стадо, яке розривається на два фронти: з одного боку, хочеться модну футболочку, з іншого – батьки/вчителі/громадська думка привчили їх говорити саме «вєлікім і магучім».

До речі, Росія ніколи не застосовувала до України метод «пряника». Чомусь, нам завжди діставався батіг.

Емський указ, Валуєвський циркуляр. Для тих, хто не пам’ятає (або взагалі не знав), там було таке: «Украінскава язика нє била, нєт і бить нє может».

Доходило до маразму (тобто, знову таки, історія повторюється) – забороняли друкувати українські слова в нотах.

Якщо навіть згадавши (чи дізнавшись) це, у вас іще живе меншовартість, яку нам уже кілька століть насаджує «імперія», укотре раджу звернутися до історії.

Для прикладу. Російська «наука» усіляко намагається довести, що у них книгодрукування з’явилося раніше. І, само собою, російським «науковцям» страх як не сподобалася концепція видатного діяча Івана Огієнка, який навів докази того, що час появи українського друкарства припадає на 1491 рік, тобто на 83 роки раніше від офіційно встановленої Москвою дати.

То хто повинен мати комплекс «молодшого брата»? І це лише перший приклад, що спав на думку. Таких – безліч.

Отож, шановні держслужбовці, ЗМІ, любі вчителі. Вам «какая разніца», але ви таки не хочете платити штраф? Доведеться згадати, де ви народились. Пригадати історію і принаймні трохи спробувати її зрозуміти. Сподіватимемось, там ви і самі защебечете солов’їною.

Шукайте деталі в групі Facebook