Ті, що рятують життя: 20-річний франківець розповів про службу в «Госпітальєрах»
Франківцю Андрію Григорчуку 20 років. Він захоплюється історією і вчиться в Інституті туризму Прикарпатського національного університету. Та коли в Україні почалася війна, Андрій не зміг сидіти в тилу й записався у медичний батальйон «Госпітальєри». Зараз він разом із побратимами на передовій допомагає пораненим.
— Андрію, чому саме медбат?
— Я позиціоную себе як націоналіста ще зі школи, десь з сьомого чи восьмого класу. Тоді якраз дуже захопився історією УПА. А коли в нас почалася війна, знав точно — мушу бути там. Але тоді я був ще неповнолітній і розумів, що особливо нічим допомогти не зможу. Та й не знав насправді, в якій сфері можу бути корисним.
Вирішив бути парамедиком минулого літа, після фестивалю «Бандерштат». Там стався дуже прикрий випадок — втопився хлопець, якому ніхто не зміг правильно надати першу допомогу. Після цього я записався на вишкіл до «Госпітальєрів». Що може бути благороднішим, ніж рятувати життя товаришів? Пройшов вишкіл, лишився на стажування, а далі — перша ротація.
— Де це було?
— В Авдіївці. Якщо чесно, я боявся їхати. Думав, буде все, як у фільмах — всюди стріляють, жити треба в окопах, пити воду з калюж. Насправді все простіше. Хоча зовсім поряд іде війна, місто живе своїм життям. На околиці у майже зруйнованих будинках досі живуть люди. Діти на вулицях грають у хованки. На вибухи чи автоматні черги там ніхто не зважає. Спершу це дивувало, а потім я зрозумів — до обстрілів звикаєш.
— Пам’ятаєш перших поранених?
— Таке важко забути. Ми жили в дев’ятиповерхівці, що була десь за кілометр від промзони, яка постійно обстрілювалась. Одного разу сиділи на даху цього будинку і спостерігали за боєм. І тут прибіг мій друг Бас з криком: «Триста!». Пам’ятаю, вдягалися вже у швидкій.
Приїхали в поле, нічого нема. Через кілька хвилин під’їхала машина. З неї вигрузилися наші хлопці, які почали займати кругову оборону. Потім під’їхала машина з пораненими, і коли я вже побачив цих хлопців, у мене стався якийсь ступор. Потім почув крик: «Помагай!», і мене ніби переключило. Я різко пригадав, чому нас вчили на вишколі, та почав оглядати поранених.
Один був дуже важкий: поранене плече, поламана ключиця, пробита легеня. Поки везли в лікарню, він кілька разів втрачав свідомість. Це було страшно. Ми його щось питаємо, він хоче відповісти, але відключається…
Другий, як ми вважали, був легкий. Контузія, плече посічене осколками, поранена шия, але він пересувався на своїх двох і навіть намагався нам щось помагати. Та коли йому зробили рентген, то з’ясувалось, що осколок увійшов в шию і зупинився в кількох міліметрах від хребта.
Цих хлопців ми привезли в Авдіївку, в стабілізаційний пункт, а там їх прооперували.
— Коли було найважче?
— Не можу сказати. Напевно, по-справжньому стає важко, коли починаєш обдумувати те, що бачиш. Після перших поранених ми верталися на базу морально розбиті. Ще й кров усюди… Я ж у мирному житті ніколи не стикався з такою кількістю крові!
Був момент, коли в мене порвалися гумові рукавиці і кров пораненого потрапила на мої руки. Я тоді сильно переживав.
Але ми стараємось не зациклюватись на таких моментах. Багато жартуємо, особливо в пошані чорний гумор. На війні інакше не можна.
— Яким є звичайний день парамедика на війні?
— Одинакових днів не буває. Зазвичай ранок у нас починається з переклички між групами, які мають свої кодові назви. У кожній групі є водій, медик, один або два парамедики. Раніше, наскільки я знаю, були ще штурмовики, але зараз ми їздимо без зброї.
Після переклички хтось один іде на позицію до хлопців, на ніч міняємось. Той, хто лишається на базі, сортує медикаменти, займається якимись побутовими справами. Лікарі, об’їжджають позиції та оглядають військових. Звісно, це якщо немає викликів, якщо ж є «трьохсоті», то режим роботи зовсім інший.
Завершується день також перекличкою.
— З місцевими добре ладнали?
— В принципі непогано. Зрозуміло, що вони налякані та ставляться до нас насторожено. Часто приходять різні бабульки, з якими ми ділимося своїми харчами. Є щирі, а є такі, що ніби посміхаються, а при першій же можливості розкажуть бойовикам, де розташовані наші позиції.
Був випадок у Мар’їнці, коли нам біля магазину просто порізали колесо.
Та найбільше мене дратує, що там є купа здорових мужиків, які просто п’ють, відсиджуються вдома і чекають, поки закінчиться війна. Завжди питаю себе: якщо ж вони проросійськи налаштовані, то чому не йдуть воювати на бік сепаратистів? Як можна спокійно жити, коли над головою літають кулі?
Так сталося, що ми були на ротації в Авдіївці, коли там святкували день міста. Мене вразило, що вони поводяться так, ніби війни немає зовсім: танці, співи, діти водять хороводи. А на промзоні в цей час йде бій, з-за дерев видно спалахи. І тут стоїть компанія п’яних чоловіків, які просто тішаться: «О, пацани нам організавалі празнічні салюти».
Дітей звісно шкода, вони ж не винні, що їхні батьки обрали таку позицію.
— Які люди служать у «Госпітальєрах».
— Хоч я прожив ще дуже мало, але впевнений, що зустрів тут найкращих людей. Після знайомства з «Госпітальєрами» дуже багато переосмислив. Вони тебе ніколи не «кинуть», завжди підтримають, допоможуть. І тут усі спілкуються на рівних, неважливо — 18 тобі років чи 50.
У мирному житті це звичайні люди, які мають роботу, сім’ї. Також є багато студентів. Наші лікарі, щоб приїхати на ротацію, переважно беруть відпустку за власний рахунок.
Ми різні, але нас об’єднує спільна мета. Ми прийшли в батальйон, щоб рятувати життя наших побратимів.
Шукайте деталі в групі Facebook
-
На Калущині не розминулися BMW та Audi: поліції довелося ловити одного з водіїв
-
Ремонт доріг в Рожнятівському районі набирає потужних обертів. ФОТО
-
На Прикарпатті через витік невідомої речовини з кабінету хімії евакуювали цілу школу
-
Постачальник військового спорядження “ДНР” приїхав відпочивати на Прикарпаття і був затриманий