Ірландець Джон Стокс, який грає на гітарі біля ратуші, розповів свою історію
Напевне, ви бачили цього веселого бороданя з гавайською гітарою в руках біля ратуші або на Стометрівці, чи зустрічали його в одній з кав’ярень міста. Завжди усміхнений і відкритий готовий погомоніти. Час дізнатися про нього трохи більш. Знайомтесь — мандрівник і невиправний оптиміст Джон Стокс та його історія.
<
- Джон, розкажіть трохи про себе? Де ви народилися, чим займалися?
- Я народився і виріс в Ірландії, моє рідне місто — Дублін. Моя родина належала до середнього класу, себто була інтелігентною та освіченою. Я закінчив коледж, мені навіть казали, що я мав хороші результати, проте навчання ніколи не було мені близьке. Я вчився, але тільки тому, що так було треба. Взагалі, класичне навчання не для мене, воно заганяє в надто жорсткі рамки. Я надаю перевагу самоосвіті, так я вивчився малюванню та музиці.
Після завершення навчання, кілька років я пропрацював на державній роботі. Працював з неблагополучними ірландцями з робочого класу, допомагав вирішувати їхні проблеми. Але, знову ж таки, я відчував, що не там, де мав би бути і роблю не те, що повинен робити. Тому досить швидко я кинув роботу. Мені тоді було 21 чи 22 роки.
- Чи був у вашому житті якийсь переломний момент, який все змінив?
- Коли мені було 25 років, помер мій молодший брат, а буквально через тиждень з життя пішов мій батько. Це був дуже болісний час для мене і для всієї нашої родини. Тоді я почав переживати незвичний досвід — став бачити своїх померлих брата і батька, при чому не уві сні, а в активний період. Вони розмовляли зі мною, іноді приходили поодинці, іноді вдвох. Як я вже казав, то був час неймовірного душевного болю, проте після кожної такої розмов я відчував себе зціленим. Так тривало близько двох років, а потім одного разу брат і батько сказали мені, що скоро ці візит закінчаться, бо їх час на цьому рівні спливає. Так і сталося, проте після цього я став на абсолютно новий шлях. Це був час величезних змін в моєму житті.
Я почав переживати незвичний досвід — став бачити своїх померлих брата і батька, при чому не уві сні, а в активний період.
- Що саме змінилося?
- Все — мої погляди, мої дії, мої відносини з людьми. Я зосередився на тому, що хоче від мене Світ, що хоче від мене Бог. Прийшло усвідомлення — ти точно знаєш, що повинен робити і тебе нічого не зупинить, поки ти сконцентрований на цьому.
- Якими були зовнішні ознаки цих змін? Може ви почали подорожувати чи вчитися?
- Я почав подорожувати всередині — концентрація, медитація, духовна література. Я cфокусувався на своїй свідомості і йшов все глибше і глибше, отримував духовний досвід та інсайти.
- Чи маєте улюблених авторів або духовних авторитетів?
- Найбільше мені допоміг Крішнамурті. Він чудово відповідає на основні запитання, які виникають, коли намагаєшся зрозуміти свою духовність.
Довідка: Джидду Крішнамурті (12 травня 1895 р — 17 лютого 1986 р) — відомий оратор, мислитель, письменник. Постійно наголошував на необхідності психічної революції, яка не може прийти ззовні, а лише зсередини.
- Я знаю, що ви довгий час жили в Нью-Йорку. Розкажіть про цей період і як ви туди потрапили.
- Мені було 35, коли я переїхав до Нью-Йорку. Проте, насправді, тоді я не хотів їхати до великого міста. Мені хотілося перебратися в сільську місцевість, на моєму тодішньому рівні духовного пробудження все, чого мені хотілося — це мир і спокій. Проте в мене було чітке бачення, що я мушу поїхати до Нью-Йорку. Проте близько року я опирався, уникав цієї ідеї, не їхав. А потім мій друг з Дубліну запросив мене приїхати до нього в Нью-Йорк і погостювати, прислав мені свою адресу. Одного прекрасного ранку я прокинувся і вирішив — пора їхати!
Я переїхав, і це був чудовий крок. В мене було небагато грошей, проте все складалося найкращим чином. Випадково я натрапив на роботу наглядача за церквою у західній частині Манхеттену. Таким чином, я отримав житло в найкрасивішій частині острова, за яке не мусив платити. Я прожив там 7 років, малюючи, вивчаючи музику, займаючись духовними практиками і при цьому не переймаючись основною проблемою ньюйоркців – рахунками за житло.
Картина Джона Стокса
- Ви щасливчик!
- Я благословенний! (сміється — авт.) Коли ти вчишся слухати життя, а не опиратися йому, не намагатися втримати все під своїм контролем, світ розкривається до тебе безліччю можливостей. Коли мені відкриваються нові двері, я не боюся і не впадаю в паніку, а просто кажу: «Добре, покажи мені, що далі».
- Як сталося, що ви переїхали до України? Ви перебралися сюди одразу після Нью-Йорка?
- Ні, не одразу. Перед цим я знову повернувся до Ірландії, але тепер жив у Західній, найкрасивішій, частині країни. Проте я знав, що це не надовго, і скоро я знову вирушу в подорож. Життя почало зводити мене з окремими людьми і групами мандрівників. Одного разу я знову прокинувся з думкою — час вирушати в дорогу. Проте я не мав жодного уявлення, куди мені поїхати. Аж раптом отримав листа від мого друга з Данії. Він писав, що орендував там будинок і оплатить мої квитки, так що я можу приїхати до нього і лишитися в Данії.
Так і сталося. Я прожив у Копенгагені 6 місяців, мені там подобалося, дуже цікаве місто. Також деякий час я жив у Амстердамі і приймав участь у ворк-шопі. Потім в Данії я зустрів мого знайомого, який запропонував мені поїхати з ним до Польщі. Ми познайомилися ще в Ірландії, коли вчилися у коледжі телевиробництву (я повернувся у коледж, коли мені було 50 років).
Як тільки я опинився в Україні, я відчув себе вдома. Неймовірне відчуття!
Польща мені подобалася, проте я не відчував себе як вдома. Я прожив там близько півроку, а потім мені порадили поїхати подивитися Львів. Я довго відкладав цю поїздку, а потім познайомився з місцевим фермером, який також хотів подивитися на Україну. Це трапилося у східній частині Польщі, зовсім недалеко від кордону. Він сказав: «А чому б нам не поїхати зараз?», я відповів: «Окей!». Ми залишили нашу машину біля кордону, проте виявилося, що там не можна перетинати його пішки. Але нам на допомогу прийшли двоє хлопців з України, вони запросили нас сісти до машини і ми разом переїхали кордон. До речі, це так типово для українців — вони завжди готові допомогти! (Сміється – авт.)
Як тільки я опинився в Україні, я відчув себе вдома. Неймовірне відчуття! Після цього я провів в Україні вже півтора роки.
- Зі Львова ви одразу вирушили до Івано-Франківська?
- Ні, не одразу, я ще трохи покатався країною. Спочатку ми хотіли потрапити в Крим, проте нам так це і не вдалося — півострів тоді вже був окупований і нам довелося повернути назад. Звідти ми вирушили до Запоріжжя, потім до Дніпропетровська, тоді знову поїхали на Західну Україну. Там ми погостювали у Верховині, а з села Зелена ми піднялися в гори. Першу ніч ми провели в лісі під відкритим небом, бо не мали намету. Але щастя було на нашій стороні — погода була суха і тепла, та й з ведмедем ми не перестрілися (сміється – авт.). А наступного ранку ми познайомилися з гуцульською родиною, яку зустріли в будиночку на нашому шляху. Виявилося, що вони живуть в селі внизу, а тут мають господарство. Ці люди були надзвичайно добрі до нас, вони віддали нам ключі від садиби і сказали, що ми можемо зупинитися там. Таким чином, я шість тижнів прожив серед гір в надзвичайно мальовничому місці. Це був чудовий час! І вже тільки після цього я потрапив до Франківська.
- Де ви зупинилися тут?
- Я змінюю помешкання практично весь час. Спочатку я зупинився у друга, потім винаймав квартиру. Насправді, я й зараз в процесі переїзду — кілька місяців жив у знайомого, тепер перебираюся в окрему квартиру. Подивимося, що з того вийде (сміється – авт.).
- Як ви вирішуєте питання грошей?
- Щось я заробляю завдяки своїм пісням і картинам. Проте якось так стається, що фінансові проблеми вирішуються самі по собі. Нещодавно я на місяць був змушений лишитися в Польщі через проблеми з документами. Коли я повернувся, то не мав грошей для оренди житла. Я записав пісню і опублікував її на YouTube, пояснивши людям ситуацію. Буквально за день в мене вже було достатньо грошей, щоб зняти квартиру.
Джон збирає пожертви на оренду квартири
- Чим ви займаєтеся у Франківську?
- Найулюбленіше моє зайняття — грати музику на вулиці, радувати перехожих, спілкуватися з людьми. Коли я граю, то відчуваю зв’язок з людьми. А ще обожнюю вчити музиці дітей. Моя друга пристрасть — це малювання, я пишу картини.
- На яких музичних інструментах ви граєте?
- З собою я завжди вожу укулеле — гавайську гітару. Це неймовірний музичний інструмент. Також я обожнюю фортепіано, це мій інструмент, але, самі розумієте, з ним не надто зручно подорожувати
- Ви вже вивчили українську мову?
- Трошки. Досить важка мова, але, крок за кроком, я її опановую. Ще я добре розмовляю іспанською. Її я вивчив, поки жив у Нью-Йорку — мало не половина мешканців міста приїхала туди з Латинської Америки.
Найнудніші люди, яких я знаю — це ті, які весь час подорожують
- Ви маєте улюблені місця у Франківську?
- Моє найулюбленіше місце — це ратуша. Як тільки погода налагодиться, я знову прийду грати туди.
- Чимало людей зараз мріє про подорожі та стиль життя, подібний до вашого. Що можете їх порадити?
- Варто почати з подорожей всередині себе. Найнудніші люди, яких я знаю — це ті, які весь час подорожують. Так вони намагаються втекти від себе і своїх проблем, але всюди возять їх за собою і нічого про себе не знають. Я вважаю, що найцікавіші люди трапляються серед тих, хто живе на одному місці, але живе пристрасно. Такі люди знають, що їх надихає, все роблять з душею, знають себе.
Після того, як ти зрозумієш свої справжні цілі і свій шлях, подорожі світом стають не таким вже й важливими. Ти можеш це робити, а можеш і не робити. Як правило, це просто стається, коли приходить час.
Шукайте деталі в групі Facebook
