ДО СЛІЗ: Двоє з війни, коли навколо у людей відчуженість і порожнеча
За п’ятнадцять п’ята ранку. Чергова проміжна автостанція по дорозі до Києва. В салоні під ледь жевріючими плафонами просинаються лиш курці. Третина пасажирів виходить подиміти прямо біля автобуса. Ще третина, в основному жіночої статі, лишається в затишних сидіннях автолайнера. На треть порожній салон береже тишу.
Я вийшов на вулицю спіймати і собі дозу нікотину. Єдине світле віконце станційного кіоску покликало теплим написом «Кава».
— У Вас заварна чи розчинна?
— І то, і то кофє імєєца,- втомлено протянула продавщиця.
— Одну » американо», без цукру.
Мені вже навіть не щеміло чуже нехлюйство. В нас демократична країна. Кожен має право деградувати так, як йому (їй?) хочеться.
— Ти заходіш ілі нєт, парніша? — почулося мені від вхідних дверей до мого автобусу. Біля них стояв хлопчина в такій само формі, як і я. Лиш з іншими шевронами. Та з незашнурованого лівого бєрця виглядав бінт. Обома руками він тримався за поручні і намагався перенести вагу тіла на ногу, що стояла вже в автобусі. Це виходило в нього кепсько. Поруч стояло шестеро чоловіків. Низький нетерплячий голос належав одному з них, що стояв відразу за солдатом. Решта робили вигляд, що насолоджуються нічним морозним повітрям і цигаркою. «Я в домікє».
» Гівняна кава»- подумалось мені.
— Давай, братка, допоможу, — я взяв його під ліву руку і майже вніс його на другий поверх салону. — Яке в тебе місце?
— Стюардесса сказала йти в хвіст на будь-яке вільне, — хлопець років 25. Нашивка 72 бригади.
— З госпіталю?
— І в госпіталь. В столицю.
— Сам звідки?
— Бецик.
— Майже зємєля, — в мене вийшла лиш кострубата посмішка. Було видно, що розмовляти хлопцю тяжко. Я довів його до хвоста автобусу і лишив його розкошувати на задньому дивані.
За кілька хвилин ми поїхали далі. Я встромив собі у вуха гудзики навушників і відгородився від решти в музиці.
Світало. Очі вже втомилися ховатись в напівсні. Я помітив, що навколо ніхто не спить. Ще дивніше: у багатьох на очах сльози. Дівчата-студентки, років двадцяти, що сиділи по діагоналі, сором’язливо плакали в паперові хусточки. Я вийняв один навушник…
— Поняв, прикриваю! — почув я голос солдата ззаду.- Командир, Вужа вбито! Льоха — триста! Командир, я за Льохою! Та іпав я в рот! Льоха, сука, держись! Ти мені, мля ше пісню не переписав! Сука, хто стріляв?! Ну, держіть, мляді! Як же холодно!…- останні слова вже не так голосно, майже шепіт.
Я обернувся. Сержант спав. Шапка злізла на одну сторону і було видно ще один бинт. Напевне, контузія. Зла хєрня. І яка тварина його самого відправила?! Я взяв пляшку з фантою з свого рюкзака і пішов в хвіст салону.
— Братка! Візьми попий! — хлопчина сильно здригнувся, але не зацепив викинутою рукою відкриту пляшку.- Час прокидатися. Скоро Київ.
— Ой… Дякую. Я налєгкє. Не встиг в дорогу води купити.
— Буває.
— А Ви з восьмьорки?
— Десь звідти.
— Теж на Київ?
— Можливо, навіть, в один госпіталь, — відповідаю я.- Якщо ти в ГВКГ, разом почимчикуєм.
— Добре! А то я не орієнтуюсь в Києві. — парубку явно стало ніяково…
І отак ми і сиділи удвох в порожньому хвості. Двоє з війни. І я розумію, що решті автобусу ми лишні. Незрозумілі. Від того небезпечні. Зрештою, байдужі. Але ми виклались, щоб ці пасажири могли їхати. Мали, куди їхати. Мали, до кого їхати. Наша совість чиста. І порожній хвіст салону — весь наш.
Шукайте деталі в групі Facebook
