Зв’язкова УПА розповіла, як червоні партизани на Верховинщині ґвалтували та мордували жінок

Зв’язкова Української повстанської армії Олександра Слободян була засуджена на 15 років каторги і п’ять років позбавлення громадянських прав…

Ходила я часто до одного шевця. Познайомив мене зі своєю нареченою Стефою Чорнушкою. Вона працювала в бібліотеці Снятина. Дала мені написати реферат про Драгоманова і Донцова. Потім сказала гуртувати біля себе надійних дівчат і займатися самоосвітою. Давала читати різну літературу. На більшості книжок були помітки про різні сільськогосподарські культури. Пару сторінок по темі, а решта – матеріали ОУН. Я читала ночами при нафтовій лампі, закриваючись газетою. Батьки все питали, чого не лягаю спати. Казала, що то обов’язкова гімназійна література.

Дали завдання простежити 2 години за будинком НКВС у Снятині. Взяла з собою подругу Ольгу Одинську. Гуляємо, сміємося. Думаємо, хто запідозрить дівчат у гімназійних плащиках і темно-синіх беретах. Через деякий час помітили чоловіка в чорному пальті з капелюхом, насунутим на очі. Дуже поспішав. Через 10 хвилин у будинок зайшов ще один – у куртці й кашкеті. Минуло пару хвилин – забігали енкаведисти, почали розганяти перехожих. Ми шмигнули в будинок навпроти до Рози – дівчини з паралельного класу. Попросили допомогти розв’язати математичні задачі. Тим часом я споглядала у вікно на виїзд трьох вантажівок із військовими. За ними їхав “чорний ворон”. Наступного дня дізналася, що були великі облави й арешти. З 10-го класу гімназії арештували купу хлопців. Вивезли на Сибір родину моєї двоюрідної сестри. Нашу сім’ю почали підозрювати. Одного дня прийшли солдати й забрали все збіжжя. Стало тяжко.

Ведуть по Снятину колону єврейок, кілька сотень. Багато бабів у пантофлях, ледве сунуть. Голови похилені. По боках ідуть німці й поліцаї. Всі знали, яка їхня доля. Дехто розказував, що бачив ями на околиці міста і земля там ворушилася. Придивляюся до етапу й пізнаю своїх шкільних товаришок – двоюрідних сестер Релю і Стефу Блюмер. Серце стиснулося, на очі накотилися сльози. Але боялася навіть плакати. Бо німці всіх, хто виявляв жалість до євреїв, запихали до тих колон. Забігла за будинок і розридалася. Потім і ми відчули жорстокість гітлерівців: ловили людей і відправляли в Німеччину, стріляли патріотів, ми лиш встигали їхні списки читати.

Пішли з другом Зенком у ресторан Nr fUR Deutsche (“Тільки для німців”. – Країна) у Коломиї. Він добре знав німецьку, тож впустили без проблем. Грала гарна музика, танцювали танго. Офіціантками працювали українки, які знали німецьку. Сиділи офіцери з нашими дівчатами. І видно було, що більшість із них ані бельмеса не розуміють. Але німці їм щось шепчуть, а ті регочуть, як кобили. Курять із ними. У тому ж приміщенні на другому поверсі були готельні номери. Там продовжували свої вечори. Мені стало стидно за них. Раптом помітила, що на мене втупився старший офіцер. Кажу до супутника: “Забираймося звідси, доки цілі”. Шкода було грошей, що Зенко витратив. Бо ні чорна кава, ні тістечко із сахариною, ні флячки, які німці їли й просили добавки, мені не смакували.

Натерпілася від залицянь Кирила. Був він інформатором Служби безпеки ОУН, заможним господарем у Соколівці, де я вчителювала. Помагав підпіллю матеріально. Хотів зі мною романсувати. Якось запросив на репетицію вистави, де грав головну роль. Прийшла з приятелем, а Кирило, замість співати до партнерки, вклякає переді мною. Стало неприємно, вийшла з клубу. Через деякий час він перестріває і каже: “Як ви могли піти та ще й з таким простаком!”

Минуло трохи часу, приходить злющий командир Василь Андрусяк – псевдо “Різун” – із дебелим і мовчазним есбістом. Кричить: “У Крайовий провід на тебе прийшов тяжкий донос. Я не повірив, вирішив сам перевірити. Якщо неправда, то завтра хтось із тобою зв’яжеться. Але якщо правда…” І вийшов, траснувши дверима, – аж шибки затрусилися. Усвідомлювала, що загрожує ліквідація, лиш не знала – за що. Цілу ніч не спала, на ранок з’явилися перші сиві волоски. У школі директорова каже: “Пані Лесю, ви хворі? Я розпоряджуся, щоб дали підводу й повезли вас до лікаря”. Відмовилася, бо знала, що там мені не поможуть. Того ж дня прийшов уповноважений від проводу. Сказав, що то виявився наклеп, але не повідомив – кого. Запропонував обрати кару для кривдника. Я пробачила. Через деякий час від нареченої “Різуна” Євгенії дізналася, що то була справа рук Кирила. Він ще довго мені погрожував. Казав, що йому легше бачити мене в труні, що як колись мені буде тяжко, то аби знала, що діють його прокльони. Раз приходжу додому зі школи – сидить за столом. У моєму нотатнику щось пише. Так робив кілька разів. Я то все не читаючи кидала в піч. Нарешті за рік дізналася, що він женився. Зітхнула полегшено. Але невдовзі прийшла його жінка і каже: “Прошу тебе – виїдь, бо мені життя нема”.

Чота “Вані” розбила групу гітлерівців біля Чорногори в Карпатах. Як відплату німці послали мадярів у карну експедицію на села. Ті зібрали чоловіче населення – від малого до старого – і загнали до школи в Соколівці. Нашим сказали: “Як почуємо хоч постріл, то будемо десяткувати заручників”. Провід став журитися, як визволити людей. Послали мене на переговори. Вбрали по-гуцульськи, в кошик вклали харчі. Підійшла до стійкових, прошу зустрічі з командуванням. Вийшов старий офіцер. Провів в учительську кімнату. Я німецької не знала добре, то запропонувала спілкуватися французькою. Сказала, що я учителька тої школи. Домовилися до того, що до них о четвертій годині по обіді прийдуть три наші переговорники, без зброї. З білою фаною до них пішли “Курява”, “Борис” і “Крига”. Усіх людей визволили. ­Домовилися про перемир’я і про те, що села Стебні, Красноїлля й Голови перейдуть під наш контроль. Там якраз проходили вишколи відділів УПА. Але наступного дня мадяри порушили обіцянку – повстанці “зняли” двох їхніх розвідників. Викликає мене командир “Недобитий” і каже: “Бери дівчат, будете збирати зброю після бою”. Питаю: “А він точно буде?” Чую у відповідь: “Неодмінно!”

Наші зайняли вигідне місце на горі у селі Красноїлля і пропустили в засідку три набиті солдатами машини. Їх розстріляли за пару хвилин. Тоді наказали нам, дівчатам, іти забирати трофеї. Було страшно, бо дехто ще ворушився, мав пістоля чи гранату. Міг вистрілити. Стала я на колесо одної машини і бачу трупи хлопців, їхні мізки прилипли до бортів машин. Стало млосно. Щось сильно скололо в животі. Ледве себе опанувала. У кущах стогнав поранений у руку мадярський офіцер. Я спинила кровотечу, зробила йому перев’язку зі своїх останніх трьох стерильних бинтів. На другий день приїжджають дипломати від мадярів. Просять віддати їхнього командира і ще пару заручників. Наша чота вирушила з полоненими до місця домовленої зустрічі. Повернули їм ранених. Взамін мадяри надавали нашим купу міхів із крупами, мукою, цукром, різними смаколиками. Ще й у подарунок кожному – по кишеньковому годиннику.

Був у нас жорстокий есбіст “Дик”. Очолював групу ліквідаторів в окружній Службі безпеки Коломийщини. Все хвалився своїми шрамами і казав, що жертв мучить так само, як його у польських катівнях. Був то офіцер НКВС, засланий в ОУН. Видавав себе за Дмитра Валька з Ямниці – підпільника, що сидів у Березі Картузькій. Чекісти його вбили і послали такого ж дебелого, рудуватого, трохи лисого. Він добре знав свою легенду. Завдання мав ліквідовувати провідників. Раз приходить до мене на зустріч і хапає своєю волосатою рукою, сильно притискає до себе. Очі червоні, сопе, злючий. Я крикнула: “Друже “Дик”, що ви собі дозволяєте?!” Вирвалася і щосили побігла сходами донизу. Потім його ліквідували, бо розкусили. Один повстанець навіть бачив, як “Дик” у лісі передавав дані чекістам.

Квартирувала у селі Красноїлля на Франківщині. Приїхали повстанці на конях. Повиходили з хати. Дивимося – на горі якісь цивільні та військові з фотоапаратами Нас вистежують. Миттю вони стали спускатися і відкрили вогонь. Дезертир з УПА видав нас стребкам і НКВДистам. Вони зайшли в село й почали палити хати. Худоба ревіла, пси гавкали, діти плакали, жінки лементували. Я слаба була: ноги в чиряках після простуди, на лиці – екзема, але кинулися до лісу. Сховалася за сухою гілкою, що лежала на землі, накрилася осіннім листям. Раптом щось блиснуло недалеко. Придивляюся – то політвиховник (людина, яка займалася політичним вихованням під час вишколів підпільників і повстанців. – Країна) “Левада” хоче застрелитися. Бідака мучився після недавнього поранення. Осколки міни застряли в ногах і на лиці. Сильно гноїлися. Вже не міг терпіти. Кажу йому: “Віддайте пістолет! Як стрелите, то і я згину, бо нас почують”. Не віддає. Тоді кажу: “Добре, але обіцяйте, що не будете стрілятися”. Погодився. Ми пролежали замасковані до вечора. Потім пішли до хати. Я попросила в господині кип’яток і почала робити операцію – без знеболювального. Дезінфектором була самогонка. Після процедури “Левада” спав майже два дні, а я подалася у справах. Пару разів знаходив мене і просив перев’язати ногу.

Приносить кур’єр записку про звірства червоних партизан. Мені терміново доручили перевірити інформацію, що у верхніх присілках Верховинського району вони позбирали 28 дівчат і молодиць, зґвалтували їх і замордували. Усі тіла покидали в одному місці на галявині й спостерігали, хто піде їх забирати. Може, чекали УПА. Я сіла на гуцульського коня й поїхала дивитися, чи нема серед жертв дів­чат-підпільниць. Таких не виявилося. Але картина була жахлива: тіла оголені, одяг порваний, повно крові.

Провідувала хворих по шпитальках у Космачі. Завели до хати. Там жив господар із двома доньками мого віку. Я – змучена, зголоджена. Він наказав принесли з підвалу бараболі. Донька зауважила, що лишилося всього п’ять – на насіння. Тато сказав: “Вари, у нас гостя”. Люди в Карпатах сильно голодували. Спершу німаки, потім радянська влада не давала різати худобу. Перекривали доїзд харчів. Боялися, що все попаде в руки УПА. Так мені гірко стало – картопля в горло не лізла. Але мусила показати, що ціную його великодушність. Яким же щастям було те, що зранку хтось із підпілля приніс мені велику свіжу паляницю і кусень сала. Собі трошки врізала, а решту віддала господарю. Дякував, схлипуючи.

Рушила на Верховину. Обертаюся – за мною йдуть. Далеко не втечу – сліди видно, бо вночі сніг притрусив дороги. Забігла до якоїсь хати, скинула сардак (гуцульський верхній одяг. – Країна). Сіла за куделю, вдаю, що пряду, хоча не вмію. Господаря прошу сказати, що я – його дочка. Але коли капітан із лейтенантом зайшли, він від мене відхрестився. Поклали мене на стіл і вперіщили палицею по хребті. Капітан наказав підтвердити моє псевдо “Дарина”.

Солдати реготали і штовхали мене в темну стодолу. Там міцними руками вхопив якийсь чоловік. Я стала боронитися і вгатила його у причинне місце. Він закричав і вдарив мене у груди так, що головою влетіла у двері стодоли. Вони відчинилися, і я приземлилася біля ніг солдатів. Вони замовкли й кинулись до свого колеги. Стали кричати, що я їхнього командира образила. Погрожували, що зараз усі “позабавляються” мною. Я стала проситися, бо була чесною дівчиною. Якось втихомирилися і лишили мене в спокої. Стали чіплятися до інших. За охоронця лишили хлопця з Вінниччини. Зізнався, що дав би мені втекти, але довкола повно солдатів НКВС. Тож далеко не зайду.

Зо три десятки арештованих вели пішки на Косів. Охороняли нас солдати і стрибки. Всю дорогу нацьковували вівчарок і сміялися. Люди дивилися, дехто плакав, один старий гуцул скинув шапку і рвав на собі волосся. А якась шантрапа кричала: “Довоювалися?” Коли проходили через міст на річці Рибниці, хотіла кинутися з нього, але було надто мілко. Всю дорогу думала, як звести рахунки з життям, щоб виконати наказ не здаватися живою. На подвір’ї тюрми витягла з постолів маленького ножичка і порізала собі шию й руки. Врятували. Спинили кровотечу, забинтували рани і повели в камеру. Там були і мої учениці – Ірина, Марійка, Анничка. Незабаром захворіла на тиф і мене перевезли в лікарню. Найбільшою несподіванкою був візит мами. Перед тим казали, що її вивезли до Сибіру. Наші хлопці готували моє викрадення. Але хтось доніс і мене вночі, без виписки лікаря, повезли у в’язницю. Звідти через півтора тижні відправили етапом до Коломиї.

У Коломиї допитував начальник тюрми – фронтовик із Ленінграда Аксьонов. Не бив і не ображав. Цікавився УПА і нашим підпіллям. Ми дискутували на політичні теми. Я вчилася добре, тож марксистську ідеологію та історію Росії знала. Запевняв, що більш як 10 років мені не дадуть.

У тюрмі Станіслава п’ять “жучок” (засуджені за кримінальні злочини жінки. – Країна) забирали в наших дів­чат передачі. Найбільше боялися маленької рудої Шури. Якось вона вкотре відбирала пакунок. Я не стерпіла. Почали битися. Ніхто нас не роздирав. Нарешті якась дебела дівчина допомогла мені. То Шура обіцяла помститися. Ми були в камері на третьому поверсі. Шура лежала на ліжку в червоній майці і трусах. З п’ятого поверху почали “пускали коня” (в’язні з вищих поверхів спускали на нижчі записки та інші речі, прив’язані до шнурків. – Країна). Приходить наглядач і питає, для кого був той “кінь”. Я бачила, як його забрала Шура, але не сказала. Мене запроторили в карцер. Підлога цементна, іній на стінах, студень страшна, жодних меблів. Ні стояти не можна, ні сидіти, ні тим паче спати. Раз на день давали скибку хліба й теплу воду. Просила гарячої – відмовляли. За пару днів назбиралося нас четверо – стало веселіше.

Начальником табору “Торфоболото” в Кемеровській області був українець Груша. Був доброю людиною. ­Дівчата видобували торф у болоті. Годували так, аби не вмерли: пісний капусняк на перше і кисла капуста – на друге. Весною, з початком повені, харчі підвозили на човнах. Як кинулася дизентерія, то таким же способом забирали трупи невільниць.

Перевели мене працювати в телятник у таборі Ново-Іванівка Кемеровської області. Естонський ветеринар жартував, що учитель з України, адвокат із Латвії й доктор з Естонії порпаються в російському гною – справжній інтернаціонал. Той чоловік мав гарний голос. Раз я стелила солому під телята і співала “Ставок заснув”, а він підхопив естонською. На мене набрехали завідуючій ферми, що краду привезене телятам молоко і даю чоловікам, щоб вони мені помагали. Їх перестали до мене пускати. Мусила сама носити гній.

Начальником табору “Вакханка” на Колимі був Поперно. Якось уночі викликає до себе. Від наруги врятував солдат Льоня. Поперно помстився – відправив мене на лісо­повал у табір “Дітрин”. Це був штрафний барак для “мамок”. Багато дівчат у таборі вагітніли. Казали: доки відбудуть покарання, то стануть старі й немічні, а так познаходять своїх дітей і з ними доживатимуть віку. Щоб заробити 600 грамів гливкого хліба, за зміну треба було зрубати і скласти в штабель 10 кубометрів дерева, спалити гілля. Не виконаєш – удвічі менший пайок.

Після звільнення з табору поселилася у Хеніканджі на Колимі. Працювала на гірничо-видобувному комбінаті. Там був жіночий табір, а за 150 метрів – чоловічий – Матросова. Хлопці з нього почали помалу переселятися до нас, на роботу в шахти. Приїхав і Василь Ковалюк – колишній політв’язень, якого 18-річним засудили до 15 років каторги як “бандита” з УПА. Покохалися, справили весілля, гостями були наші табірні друзі. Жили в бараку. Невдовзі народилася Оксана.

Коли доньці виповнився рік, поїхали усі додому, в Україну. Добиралися місяць. У Снятині взяли шлюб, похрестили донечку. Потім подалися в родинне село чоловіка – Дмитрів на Львівщині. Посходилися сусіди, близькі, – знайомилися, гостилися, плакали і співали. Та вже на ранок викликали нас у районне управління КДБ в Радехові. Якийсь начальник нам сказав за добу покинути межі Львівської області. Коли ми запротестували, пояснюючи, що не маємо обмежень на проживання, той крикнув: “Я и мои товарищи, проходя городом, должны опасаться, что какой-то бандера Ковалюк ножа в спину воткнет”. Так почалося наше нове життя вдома під пильним наглядом чекістів. Україна тоді була не рідною мамою, а гірша злої мачухи.