“Homo soveticus” ніколи не була вільною людиною

Французький портал RFI про письменницю Світлану Алексієвич: “Це інтерв’ю було записано два роки тому в Парижі. Восени 2013 року Алексієвич отримала престижну премію Medicis Essai за книгу «Час секонд хенд», яку французькі критики назвали збіркою «незабутніх» і «забутих голосів маленького радянського народу». Автор «Цинкових хлопчиків» і «Чорнобильської молитви» розповіла Анні Строгановій про відсутність досвіду свободи і тузі за «сильною рукою», «червоній людині» як єдиній удачі радянської влади, а також про спокусу великих ідей.

RFI: Ваша книга «Час секонд хенд» стала книгою року у Франції за версією журналу Lire. Хто вона

, ця «червоний людина», Homo soveticus, як ви її називаєте у передмові?

Світлана Алексієвич: Я думаю, це дуже складна людина. Я хочу відразу сказати, що вона лякала мене, коли я працювала – я ж живу серед них і жила дуже велику частину свого життя. Іноді я нею захоплювалася, тому що він в багатьох речах був великий. Тобто, бідний страшний червоний чоловік.

Це, мабуть, єдине, що вдалося радянській владі – вивести якийсь новий тип людини. Була спроба зробити нову альтернативну цивілізацію. А все скінчилося великою кров’ю. І ця нова людина народилася з бажання мрії. Вона виросла серед насильства – і помирала, і вбивала.

Що нового ви дізналися для себе про цю «червону людину»? Які нові грані її відкрили, коли їздили по колишньому Радянському Союзу, коли слухали всі ці сотні і сотні історій, переважно розказаних жінками?

По-перше, для мене відразу стало очевидним, що в 90-і роки ми були ідеалістами. Я відношу себе до тієї ліберальної інтелігенції, до тих людей, які десятки років сиділи на кухнях і мріяли про нове майбутнє. Але, як з’ясувалося потім, ми не знали власного народу.

Ми думали, що ось з’явиться свобода, підуть комуністи – ми їх проженемо – і люди кинуться читати Солженіцина, захочуть дізнатися правду, і щось чесне й справедливе з’явиться. А люди побігли повз книг, яких вже було багато – Солженіцина, Разгона, Шаламова. А вони захотіли жити: все спробувати. Навіть є такий термін у росіян соціологів – «людина пробує». Вони захотіли дізнатися це життя, тому що вони ніколи не жили. Вони завжди чогось служили.

Ось я навіть пам’ятаю: нас вчили в школі вмирати – за Батьківщину, раніше – за Сталіна (мого батька, наприклад). Тобто, твоє життя нічого не коштувало. І раптом люди саме свободу зрозуміли так, що ось є шанс прожити – побачити світ, скуштувати смачну їжу, носити стильні речі. Але, разом з цим, коли всі валилося, ніхто, звичайно, не уявляв, що це – закриті заводи, мільйони безробітних, платне навчання, платна медицина. Що свобода – це, загалом-то, важка праця. Вона не може вийти з нічого. Навіть ми, ті, хто мріяв більше всіх, зрозуміли, що свобода – це примхливий квітка. Він не може вирости лише з наших бажань. Я думаю, наш романтизм скінчився.

Найголовніше – у нас не було програми, ми не знали, як зробити цю нове життя. Ми думали, що саме руйнування – це вже гарант нового життя. Ми зруйнуємо, і якийсь міфічний «ринок» (ніхто ж не казав тоді «капіталізм») все відрегулює, все стане на свої місця. Звичайно ж, цього не вийшло. Вийшло дуже жорстоке суспільство, яке теж не влаштовує людей, і нас теж не влаштовує – ніхто з нас не хотів того, що вийшло.

Зараз і в Росії, і в Білорусії, і в Україні, на пострадянських просторах, які якраз в моїй книзі і описані, відбуваються процеси, які іноді лякають. Що це може скінчитися революцією, перед якою безсилі ми, які хотіли перебудувати життя, і безсила влада.

Влада пішла старим шляхом. Чому і книга називається «Час секонд хенд», тому що нічого нового не придумали. Згадали давно забуте старе: самодержавство, православ’я, народність. Знову насильство, знову «сильна рука».

І найголовніше, нам – інтелігенції, це не подобається, але Путін не сам по собі існує, це замовлення суспільства. Або Лукашенко. Він – не сам по собі, це таке суспільство. Він відповідає якимось уявленням більшої частини суспільства. І моє покоління живе з почуттям поразки. Ми не змогли, ми не зробили.

Свобода – одна з головних тем вашої книги. «Свобода – це те, що ми не вміємо», – кажете ви. Свобода виявилася реабілітацією міщанства. І одна з ваших героїнь каже: «Яка свобода? Свобода нашій людині – як мавпі окуляри. Ніхто не знає, що з нею робити ». Що, по-вашому, заважає нам навчитися бути вільними?

Я думаю, що у нас немає досвіду свободи. Якщо говорити загально, російська людина ніколи не був вільною. Була царська влада – теж дуже потужна авторитарна влада. Потім – радянська влада. Це, загалом-то, диктатура. У різних варіантах, але це все-таки тоталітарний режим. Тому про свободу ніхто не має ні найменшого уявлення.

Інтелектуали мріяли про свободу, народ теж хотів краще жити. У 90-ті роки, коли ніби ринула свобода (комуністи пішли), то треба було говорити з народом, треба було робити нове життя. Ті, хто опинився нагорі, хто зібрав ці тисячні мітинги. А потім всі розійшлися по домівках і чекали знову, що хтось там нагорі вирішить і почне будувати свободу. Ми самі її не робили. Ми навіть не знали, що кожному з нас треба її робити.

Зараз, коли наші люди стали їздити в Європу, вони бачать, що свобода – це те, що люди століттями шліфують, роблять. Цього досвіду у нас немає. Свободу плутають з волею – що хочу, те й роблю. Свободу плутають з тим, що наді мною нікого немає. Немає наді мною царя, я вільна людина. Це теж не те, що можна назвати вільним суспільством. І до влади прийшли зовсім інші люди. Влада цинічна, нахабна. Коли я їздила по Росії, у всіх звучало одне: нікому не подобалося, як розікрали Росію, як її розділили. І те, що «маленька людина» сьогодні, якщо у неї немає грошей, вона – взагалі ніхто. Вона не може вчити дітей, вона не може отримати лікування. Свобода виявилася нам не по плечу. Поки, сподіваюся”.

Джерело – http://ru.rfi.fr/obshchestvo/20131202-svetlana-aleksievich-russkii-chelovek-nikogda-ne-byl-svobodnym

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити