Я дорослий чоловік – читав цю історію про хлопчика і ридав
Історія одного хлопчика, який любив усіх, попри все.
Із записів хлопчика:
Мене звати Ваня. Мені 7 років. Я дуже люблю свою маму Катю та тата Вадима……а якщо чесно я їх люблю та боюся. вони мене завжди б’ють, але я не розумію чому, у чому винен.
Вранці я прокинувся і пішов до школи. Вчився я добре, вчителька мене любила, а я любив увесь клас… Знаєте, у мене немає друзів. На перервах я сиджу в класі і граю олівцями. Зі мною ніхто не хоче дружити. Я завжди намагався підійти до когось і подружитися, але вони штовхали мене і кричали: «пішов геть, виродок!»
А знаєте чому виродок? У мене на обличчі був великий шрам, від удару тата, і я завжди ходив в тому самому. У синіх розпатланих джинсах, легкій червоній маєчці та поношених черевиках. Я не дуже сумував, бо любив усіх.
У цей день після школи я пішов у роздягальню, взяв свою стареньку осінню курточку і пішов надвір. Зима… Завірюха. Я тремтів від холоду і ледве ходив. Тут ззаду хтось кинувся на мене і засунув головою в кучугуру.
Я чув, як вони казали:
– «виродок ти! нікому ти не потрібен, ти бомж! Потім ударили по ногах, по руках, по спині та й пішли.
Я плакав… не тому що було холодно, а тому що у мене немає друзів, але я, як і раніше, всіх любив. Потім я прийшов додому і мама накинулася на мене і почала тягати за волосся.
– “де ти був?! Що це за вигляд? Ідіот ненормальний! Не буде тобі обіду, вали до себе в кімнату!
Я мовчки пішов до себе та сидів. Я звик, коли мене б’ють… коли не обіймуть і не скажуть хороші слова. Я так і заснув… у мокрому одязі і голодний.
Потім я почав погано вчитися, нічого не розумів… тато бив за це і дуже сильно, один раз так вдарив по руках, що мій пальчик онімів і не рухався… з того часу так і залишився. Через це мене в школі ще більше дражнили.
Минали дні, і ось одного разу у мене захворіло серце. Мама і тато нічого не робили, все як завжди. Ночами знаєте, що я хотів? Я дуже дуже хотів, щоб моє серце не боліло… тому що я не хотів засмучувати цим маму і тата… я їх дуже любив, чесно, дуже!
Наступного дня у школі нам поставили на уроці намалювати малюнок на тему «Моя мрія». Усі малювали машини, ракети та ляльки, а я ні. Тому що я не хотів це…я хотів гарних маму та тата…
І я намалював сім’ю. Мама, тато та їх синочок, які радісно граються в настільну гру. Я малював і тихенько плакав…бо це моя мрія… Коли настала моя черга показувати класу малюнок, всі з мене сміялися.
Я пішов до дошки і сказав: моя мрія — це сім’я! Я показав малюнок і всі почали сміятися.
Один хлопчик на ім’я Сергійко сказав:
– «І це твоя мрія? — ахахаха»
А я не міг нічого сказати і лише промовив крізь сльози тихо:
— «Будь ласка, не смійтеся з мене…це моя мрія…мене б’ють і не люблять…я вас прошу не треба знущатися…я хочу щоб і мене як і вас матуся обіймала і цілувала…я щоразу після школи стою осторонь і дивлюся, як вас забирають батьки та радісно йдуть додому. А я нікому не потрібен, я знаю… (я плакав ще сильніше)… У мене немає пальчика і я негарний, кульгавий і страшний. Але я не винен, чесно-чесно. Я дуже люблю своїх батьків і не хочу їх нічим засмучувати… будь ласка хоча б ви не знущайтеся з мене, не бийте!
Вчителька стрималася від сліз і мало хто зрозумів…але все одно знущався.
Одного дня я отримав двійку з російської мови у школі. Я боявся йти додому… маму б засмутив. Але в інше місце мені нікуди йти і поплентався додому. Мама дізналася про двійку і почалося все спочатку…
Вона схопила мене за хворий пальчик і відкинула на підлогу… я вдарився ніжкою об табурет. Потім ударила двічі по голові, і я нічого не міг вдіяти… Після биття я лежав на підлозі, на боці і не міг підвестися. Пальчика не відчував і ніжку теж.
Мама пішла кудись і залишила мене… я дістав з кишеньки печенюшку і почав гризти тихо… я боявся.
Вона підійшла і сказала:
— «Тільки ростили тебе, погань, а ти нічого й робити не можеш, от нехай батько прийде і він тобі дасть! Не шкода аж!»
Я встиг лише сказати:
— «Мамо, не треба я виправлюсь» — і тут прийшов тато.
Дізнавшись про двійку, він схопив мене за руку і почав трясти… потім вдарив по обличчю і ногам… я впав і не пам’ятав нічого.
Прокинувся в лікарні, і побачив, що в мене немає пальчика зовсім… я дивився у вікно і сумував, тихенько плакав… наступав Новий Рік і всі поспішали хто куди… Як діти зі своїми батьками грають у наздоганяння… як мама обіймає свого синочка і цілує.
А знаєте, чому я плакав? Тому що я не знав, що таке посмішка мами та її поцілунок…я не знав, що таке обійняти маму… тата. Мене тільки били… а я любив.
Вчителька моя в школі давала мені чай попити, грала зі мною трошки… вона мій друг! Минуло півроку. Я вчився краще, але мама та тато не любили мене… одного разу я пролив випадково чайок, і мене знову побили…
Раптом моє серце занедужало і я сказав мамі:
– “Мама-мамо, серце болить”.
Вона не звернула уваги.
Я знову опинився в лікарні і батьки до мене не приходили взагалі… мені казали, що вони прийдуть, але ні… А я чекав і чекав… Але вони відмовилися від мене… від виродка. А я їх так любив… Любив їх усіх!
Хлопчик Ваня помер через два дні… від чергової травми… Коли його знайшли мертвим, він тримав у руках малюнок свій і записку, яку не дописав…
Зміст був такий:
— «Мамочка та Папочка. Вибачте, що я такий… що некрасивий, дурний і кульгавий. Вибачте, що ви не любили мене… вибачте. Я не хотів засмучувати вас, я хотів тільки одного…. Обійняти тебе мама… Поцілувати і сказати, що люблю тебе… Тато… я хотів грати з тобою у перегонки та стрілялки… ходити гуляти та співати… Я знаю, що винен! Я вас дуже люблю…..»
Далі не було продовження… серце хлопчика зупинилося….
Не будьте такі неуважні до своїх дітей! У їхньому маленькому серці стільки кохання, що вистачило б на весь світ… Такий був і Ванечка… хлопчик, який полюбив увесь світ… і своїх батьків!
Шукайте деталі в групі Facebook
-
Трикімнатна свекруха: Галина добре знала, як їй дісталися ті квадратні метри, але невістку впускати в дім не хотіла
-
“Матусенько, я уже доросла і завтра йду до школи” – шепотіло маленьке дівча біля горбику землі
-
Щодня під час сієсти наші заробітчани в Італії збираються на форум аби попліткувати чи знайти роботу
-
Мій батько зpaджував своїй дружині з моєю матір’ю… Історія із життя!