Семестр в іншому світі: британський студент про життя у Північній Кореї

Жителі КНДР не прокидалися з думкою “Смерть Америці!” або “Хай живе корейський рай для селян і робітників”, розповів Форд.

У 2014 році 18-річний студент з Великобританії Алессандро Форд провів кілька місяців – з серпня по грудень – у Пхеньянському університеті імені Кім Ір Сена. Він, вірогідно, став першим студентом з країн Заходу, що здобував вищу освіту у північно-корейському навчальному закладі. В інтерв’ю DW Алессандро розповів про своє студентське життя у Пхеньяні, про стосунки з людьми та постійний нагляд. А ще, про свої враження від Північної Кореї.

DW: Чому ти вирішив поїхати на навчання до Північної Кореї?

Алессандро Форд: У 2011 році мій батько, експерт з КНДР, узяв мене з собою у відрядження в цю країну. Для нього це був діловий візит, а для мене – ціла пригода. Хоч, чесно кажучи, поїздка видалась мені досить нудною та нецікавою через тривалі зустрічі та виснажливі поїздки автомобілем. Але сама країна вразила мене своєю екзотичністю, невідомістю та несхожістю з іншими країнами.

Через два роки я задумався над тим, де провести академічну відпустку (проміжний рік між вступом у ВНЗ чи між курсами ВНЗ – Ред.) Я не зміг обрати країну і батько, якому вже вривався терпець, сказав: “Якщо ти не вирішиш, куди їхати, відправлю тебе до Північної Кореї”. Це був жарт, але я серйозно запитав його, чи зміг би він організувати таку поїздку. Батько здивувався, але пообіцяв довідатись. Так почалися найнезабутніші місяці мого життя.

Чи важко було здійснити цей переїзд?

Влада КНДР кілька місяців вагалася з рішенням, і, врешті-решт, дозволила приїхати. Єдиною умовою стало знання корейської мови на базовому рівні. Північно-корейська сторона прагнула посприяти створенню студентського обміну з європейськими ВНЗ, у тому числі і з Кембриджським університетом. Потрібен був перший студент, а британський хлопець, вже знайомий з Північною Кореєю, чудово пасував на цю роль.

Розкажи про студентське життя у Північній Кореї. Що для тебе було незвичним та новим?

Воно разюче відрізняється від студентського життя в моїй країні; сама культура була іншою, люди поводили себе по-іншому та й навіть сама атмосфера була іншою. Хоч, з іншого боку, швидко звикаєш. Разом з іншими студентами ми грали у футбол, баскетбол, карти, пили пиво, дивилися фільми. Мешканці Північної Кореї – трудоголіки за натурою, тож зрівнятися з ними у навантаженнях, які вони беруть на себе під час навчання чи занять спортом, – майже неможлива річ.

Настільки сильним був культурний шок, який ти пережив?

Найбільш складним для мене було те, що північні корейці нічого не роблять поодинці: миються, їдять, займаються спортом, відвідують сауну – завжди разом з ким-небудь. Мені бракувало можливості побути самому.

Вияви політичної культури також здивували: щоранку студенти кланяються перед скульптурою “Великого Вождя” Кім Ір Сена, чиє зображення висить у всіх кімнатах. Порозвішані також зображення інших північно-корейських вождів. Щоранку повз гуртожиток проїжджала машина з гучномовцем, звідки долинали пісні, що прославляли соціалізм.

Як ти підтримував зв’язок зі сім’єю в Європі?

Я не мав доступу до інтернету, так само як й інші. Рідним я телефонував з мобільного. Дзвонити можна було скільки завгодно, але я телефонував раз на тиждень з міркувань економії (вартість хвилини розмови з Пхеньяна – 2,2 долара США – Ред.), а не через обмеження. Але якби я захотів, то міг би телефонувати хоч щодня.

Яким тобі побачилося щоденне життя у Північній Кореї?

За ним я досить часто спостерігав по дорозі на навчання чи під час прогулянок Пхеньяном. Малі діти-школярі, що йдуть до школи, втомлені на вигляд чоловіки, що йдуть на роботу. Визнаю, що повсякденне життя не вразило мене хоч якось, хіба що тим, що воно було таким банальним. Але мені подобалося дивитись на щось інше, ніж на військових, що марширують, та на розписані в деталях екскурсії. Однак чогось особливого я не побачив.

Разом з іншими студентами-іноземцями ми вирушали у поїздки за місто на екскурсію. Такі поїздки – завжди добра нагода подивитися на заміське життя. А життя за містом було значно більш злиденним у порівнянні з більш-менш цивілізованою та забезпеченою столицею. Дороги та будівлі були у жалюгідному стані. Якихось ознак голоду я не побачив, але, звісно, саме це не означає, що його там не було.

Як ти зміг би описати спілкування зі своїми північнокорейськими одногрупниками та ровесниками?

Людей, яких я зустрічав можна розподілити на дві дуже відмінні одна від одної категорії: одні, кому страшенно кортить дізнатися більше, і ті, кому взагалі байдуже до життя поза межами Північної Кореї. Але більшість можна віднести до першої категорії, бо вони хотіли дізнатися якомога більше про життя за межами країни, про життя в Європі та Великобританії.

Друга категорія складала меншість; траплялися люди, які були дуже ввічливими, але їх просто не цікавило життя закордоном. Вони були щасливі у своєму світі і не мали жодного бажання подумати про те, як живуть за межами КНДР – байдуже, що це короткозоро і нагадує життя равлика у мушлі.

Ти коли-небудь розмовляв про політику та чи були якісь табу або теми, на які суворо заборонялося спілкуватись?

Ми ніколи не обговорювали політику, особливо те, яка політична теорія краща, але ми дійсно говорили про міжнародні відносини, приміром, як Китай підтримує КНДР, у той час як Сполучені Штати підтримують Південну Корею. А взагалі, ми намагалися протягом усього часу майже не торкатися політики.

Пригадую, одного разу північнокорейський студент показував мені відділ для студентів-іноземців у гуртожитку. Він вказав на дві пральні машини і пояснив, що ми можемо користуватися лише однією з них, тому що друга належить китайським студентам, які придбали її для себе. Я сказав жартома, що гадав, буцімто тут “соціалістичний рай” і не сподівався проникнення у нього “іноземців-дияволів” з їхніми капіталістичними звичаями. “Як можуть китайські студенти мати “власну” пральну машину? Це ж отруює чистоту корейського соціалізму”, – сказав я. Студент одразу змовк та застеріг: “Припини жартувати про соціалізм”.

Північну Корею часто називають “царством термітів”. Чи це так і по сьогодні? Що знають твої однолітки та одногрупники про життя закордоном?

Зараз у КНДР відбуваються разючі культурні зміни. Через кордон проникають китайська та південнокорейська музика, фільми, телешоу. Кілька моїх північнокорейських друзів мали китайські ноутбуки з китайськими ж комп’ютерними іграми, в які вони могли гратися годинами.

Дехто зі студентів час від часу слухає китайську музику, а китайські фільми можна було придбати у кіосках на вулицях. Крім того, у більшості кіосків та магазинів можна знайти російські фільми з субтитрами корейською, так само як і російську музику. Про еліту Пхеньяна кажуть, що вона переглядає нелегальні південнокорейські телевізійні шоу та фільми.

Викладачі намагалися демонстративно показати свій брак знань про життя закордоном; один професор витратив п’ять хвилин на те, щоб пояснити мені, що таке банан, хоч він і сумнівався, що я коли-небудь бачив його за все моє життя.

Ти маєш друзів там, з якими й досі підтримуєш зв’язок, чи, на твій погляд, це неможливо за таких обставин?

Я маю таких друзів і сподіваюсь колись побачити їх знову. Вони бачили мене так само, як я бачив їх – як індивідуумів, які дуже відрізнялися від мене, хоч і мали ті самі основні чесноти та погляди, ті самі основоположні мрії та страхи, ті самі основні емоції, що Ви або я.

Вони не прокидалися з думкую “Смерть Америці!” чи “Нехай живе корейський рай для селян та робітників”, так само як і ми не прокидаємося з думкою “Треба заробити більше грошей, аби забезпечити наш капіталістичний спосіб життя”, або “Даєш ще більше капіталізму!” Ми не були вираженням капіталізму чи соціалізму, Заходу чи Сходу, ми були просто студентами, які навчалися у тому ж самому університеті, та жили тим самим життям. А це призвело до справжньої та перевіреної дружби.

Джерело: Українська служба DW