“Оксана дуже хотіла жити! Не задля себе, а заради доньки”: на Тернопільщині жінка після операції прожила лише 13 днів
Не стало Оксани Симоненко з Почаєва, яка пів року боролася за життя. Оксана дуже хотіла жити! Не задля себе, а щоб не залишити сиротою 14-річну доньку Ангелінку, щоб не покинути в розпачі чоловіка, який також бореться з важкою хворобою.
Рідні й подруги Оксани Симоненко та просто небайдужі краяни намагалися врятувати її. За два місяці зібрали близько 80 тисяч доларів на вкрай потрібну операцію з трансплантації печінки. Життя Оксани пів року трималося на волосинці, але була велика надія, що медики дадуть шанс. Прооперували її у київській клініці «Оберіг» 22 квітня, трансплантація пройшла добре. Всі сподівалися, що день за днем частинка донорської печінки приживеться й Оксана повернеться до повноцінного життя. Проте стан здоров’я почав різко погіршуватись. У важких болях жінка ще перебула великодні свята, а в ніч на 5 травня померла.
«Прооперували, сподіваюся, що все буде добре…»
Про Оксану Симоненко «НОВА…» писала, коли волонтери збирали кошти на її лікування. Проблеми зі здоров’ям у почаївчанки почалися більше двох років тому. У німецькій клініці в неї виявили недугу печінки. Зверталася у медичні заклади із трансплантації в Запоріжжі, Києві, Львові, але ніхто не хотів братися за оперування. Торік у листопаді її стан різко погіршився, поставили діагноз цироз печінки, синдром Бадда-Кіарі. Негайно потрібна була пересадка, бо з печінки майже нічого не залишилося. Звернулася до відомого київського хірурга Олега Котенка, погодився на трансплантацію. «Наразі стан стабільний, а далі з Божою допомогою сподіваюся, що все буде добре», — писала Оксана нашій журналістці за два дні після операції. Звістка про смерть почаївчанки приголомшила багатьох. Для рідних — це велика втрата, для волонтерок, які рятували подругу, — безмежний смуток. — Не хочу вірити, що Оксани нема з нами.
«Я — жива!» — досі в пам’яті її радісний дзвінок за дві години після операції, — згадує подруга Тетяна Чух. — Ми були поруч із нею, хвилювалися, але вірили, що все буде добре. І ніби трансплантація відбулася успішно. Наступного дня Оксану вже ставили на ноги, на третій день перевели з реанімації в звичайну палату. Клініку «Оберіг» ми обрали, бо ніхто інший не зважувався братися за лікування Оксани, адже стан був непростий. На закордонні клініки потрібна була значно більша сума. Лікар Котенко погодився провести трансплантацію. Знайшли родинного донора, провели ретельні обстеження. Оксана була задоволена операцією, в перші дні почувалась добре, телефонувала нам, надсилала голосові повідомлення. Печінка запустилася, пішов кровообіг, але на п’ятий день подругу почала сильно боліти голова. Медики пояснювали це тим, що організм перезапускається. На восьму добу, в суботу перед Великоднем, їй стало вкрай зле. Лікарі припустили, що, можливо, заворот кишок. Оксана просила нас молитися. Ввечері зателефонувала і дякувала, що ми її вимолили. Але наступного дня знову стало зле, почали готувати до операції. «В житті такого болю не відчувала…» — казала нам. Ми не давали спокою лікарям, просили рятувати. Нас заспокоювали, але надії не давали.
«До останнього подиху вірила і була вдячна»
На Великдень Оксану негайно вдруге прооперували, а згодом ввели у штучну кому. Волонтерки телефонували у клініку, щоб дізнатися про стан здоров’я. — Як забрали вранці, так до першої ночі тривала операція. Ми всю ніч не знаходили собі місця, — зітхає Тетяна. — Вранці, на другий день Великодня, нам сказали, що Оксана прийшла до себе, але її змушені були ввести у стан штучної коми. Повідомили, що нібито у неї виявили якусь інфекцію. Більше нічого не пояснили. Ми були увесь час на зв’язку. Аналізи ставали щоразу гірші. Одного дня повідомили, що Оксана у важкому стані, наступного — у критичному. Замовили ліки за кордоном, мали прийти до ранку. «Якщо доживе, то буде шанс на порятунок», — сказали (витирає сльози, — авт.). Нас просили не телефонувати, обіцяли набрати до нас вранці на третій день свят. Ми сподівалися, що Оксана дочекається ліків, але близько 2-ої години ночі вона померла… Тіло віддали у мішку, обмотане скотчем. Коли ми розмотали, щоб вийняти і спорядити в труну, були ще більше пригнічені. У клініці навіть не вийняли з тіла трубки, зонд, катетер… На душі було дуже важко. В день смерті Оксани нам повідомили, що лікар Котенко пішов у відпустку. З нами вже не дуже хотіли спілкуватися по телефону. Невже важко висловити співчуття рідним? За операцію заплатили чималі гроші, лікарі ніби старалися зробити все можливе, а далі нічого не пояснили… Можливо, якусь інфекцію занесли. Від донора взяли половину печінки. Необхідно, щоб була створена незалежна комісія, яка б дала оцінку діям медиків клініки «Оберіг».
Багато людей нині висловлюють співчуття рідним. Уся Кременеччина долучилася до збору коштів, усі щиро жертвували. Можливо, хтось скаже, що і так все даремно. Але хочу запевнити, що недаремна жодна копійка, жодна молитва. Ми не змогли врятувати життя Оксани, але ми всі разом запалили в її знесиленому серці велику надію! До останнього подиху вона вірила і була безмежно вдячна…
Шукайте деталі в групі Facebook
