Він був тим водієм буса, який мене вперше завіз до Риму… Новий маршрут бусів з України: Царство небесне…

Сьогодні після обіду отримав вістку, яка мене дуже засмутила і навіяла спомини та щирі сльози. Вчора, несподівано з цього життя по небесну нагороду відійшов мій приятель Роман Макаревич з Самбора. Він був тим водієм буса, який мене вперше завіз до Риму, коли я від’їжджав зі Львова на навчання.

Пан Роман переставився до вічності у дуже молодому віці. Не хворів, ні на що не нарікав. Просто заснув і не прокинувся.

Сьогодні відчуваю своїм обов’язком згадати про нього великим словом вдячності. Історія нашої приязні є, як то завжди буває у житті, несподіваною.

Коли я вирушав до Риму з усіма речами і, як більшість нашого люду з надією скоро повернутися, я наперед домовився з одним моїм приятелем, який на той час перевозив речі з Італії до України і навпаки. Але, він не їхав до самого Риму, та пообіцяв, що полагодить мені доїзд через своїх знайомих приятелів-бусників.

Так я і познайомився з паном Романом. Їхали ми дуже довго, дороги на той час не були такими, як тепер. І мали про що розмовляти. Він мені розповідав про себе, а я йому про себе. Говорили і про Україну, і про життя. Врешті після половини дороги він поцікавився мене, чому я став священнником і вступив до монастиря.

І тут я йому почав розповідати чи не усю історію свого життя, у властивій мені гуцульській манері. Він уважно слухав, при цьому пильнуючи дорогу і часами ставлячи мені навідні питання.

Приїхали ми до Риму десь через півтора доби під вечір. Саме тоді я вперше ступив на омріяну святу землю Святої Софії римської, яку купив для нашої Церкви Патріарх Йосиф і про яку я тільки чув тільки з розповідей, а одного разу навіть бачив на знимці.

На порозі зустріла нас сестра Еммануїла, василіянка. Показала місце нічлігу. Ранком, ще засвіту, пан Роман встав і поїхав вже натоптаною стежиною збирати передачі від нашого люду в Римі до рідних в Україні.

Аж ось, коли через рік часу я повернувся до Львова на канікули, пан Роман знайшов мене і попросив про зустріч! Що то була за зустріч! Як ми згадували!

А він при цьому попросив мене, щоби я уділив усій його родині Тайну Покаяння у монастирі, відслужив за них Літургію та уділив їм з дружиною Святу Тайну Подружжя, оскільки з огляду на переслідування Церкви радянським режимом він так і не наважився взяти шлюб у підпіллі.

На це торжерство прибули усі діти пана Романа! Який він був радий! Немов на небесах! Ми опісля вже планували, що шлюб його дочки неодмінно мусить відбуватися у нашому храмі св. Михаїла у Львові та багато іншого.

Від того час ми постійно зідзвонювалися, він мене багато чого радився. Але обов’язковим елементом наших відносин було те, що він постійно мене вітав на Різдвяні і Великодні Свята.

Так було і цього року. Ми ще собі гарно поговорили. Він сказав, що вже давно не курсує бусом до Італії, бо здоров’я не те, але в душі залишився таким же привітним водієм буса, який щотижня прямував до Італії.

Буси – це окрема історія сучасного українського заробітчанства! Скільком людям ці водії без перебільшення врятували життя! Скільком допомогли! Великих томів не вистачить, щоб все оповісти.

Сьогодні мого першого водія, що у 2001 році восени завіз мене до Риму не стало. Він вирушив своїм бусом у Небесні Оселі, відкривати нові простори для тих, які підуть за ним.

Зрештою, вже дуже багато водіїв бусів відкрили новий маршрут за напрямком Україна – Царство Небесне! І митниць по дорозі багато не буде. І з собою вони повезли тільки одну передачу – книгу життя, що її розгорне ангел на пропускному пункті.

Водів бусів до Італії чи інших країн Європи рідко хто згадає, хиба що рідні, або ті, які через них передавали передачі. Але вони свого часу виконали велику місію і продовжують виконувати надалі. Але про це іншим разом.

А тепер я тільки хочу попросити милосердного Бога, щоб прийняв душу мого приятеля і водія буса Романа Макаревича у свої небесні оселі!

Сотвори йому, Боже, вічную пам’ять!

Шукайте деталі в групі Facebook