«комунізм – російський різновид націонал-соціалізму»

Ухвалений ВР пакет законів «про декомунізацію» так збурив московський істеблішмент, що на якийсь час хлопці геть втратили дар логічного мислення. Сама тільки заява головного тамтешнього дипломата Лаврова чого варта: «Зрозуміло, ми привернули увагу до нинішньої ситуації в Україні та до законів, які приймає Верховна Рада: декомунізація, героїзація нацистів».

Очевидно, що при здоровому глузді й такій-сякій пам’яті людина не може у засудженні нацистського режиму побачити героїзацію його носіїв.

ДОШКА ПІД ОБИДВІ ВАШІ ОСЕЛІ

Але, звичайно, Сергія Вікторовича, всього через пару днів, запхнув за пояс його прямий начальник. Спілкуючись з підвідомчим народом, той начальник так відповів на традиційне питання щодо «переписування історії»:

«Звичайно, неможливо ставити на одну дошку нацизм і сталінізм, бо нацисти прямо, відкрито, публічно оголосили одну з цілей своєї політики – знищення цілих етносів: євреїв, циган, слов’ян. При всій потворності сталінського режиму, при всіх репресіях, навіть при всіх засланнях цілих народів, все-таки мети знищення народів ніколи сталінський режим перед собою не ставив, і спроба поставити на одну дошку одних та інших абсолютно не має під собою ніякого підгрунтя».

Кремлівським мешканцям взагалі, а Володимиру Володимировичу особливо, брехати – все одно що з гірки котитися, але тут він, швидше за все, мимоволі повторює загальну мантру, вбиту в совкові голови червоною пропагандою. Але ж і ті, хто «ставить» обидва режими «на одну дошку», обов’язково обумовлюють їх відмінність: нацисти, мовляв, виходили з національної (расової) ненависті, а більшовики – з класової. Це, однак, аберація.

На ділі комуністи не тільки декларували «знищення цілих етносів» – вони вписували цю свою мету в свої програмні документи. На відміну від нацистів, до речі. Просто, ми відучені бачити у текстах те, що в них написано абсолютно недвозначно.

Почати можна було б із ранніх робіт Енгельса на кшталт «Боротьби в Угорщині» або «Демократичного панславізму» (відвертий націонал-соціалізм, повинен сказати), але «класик», на щастя, дорватися до влади так і не зумів, а тому «цілі реакційні народи» не тільки не зникли з лиця землі, як мріяв цей шкуродер, але деякі й зуміли забезпечити своїм незалежним державам цілком прийнятний європейський розвиток.

А от комуністи у Російській імперії владу захопили. І ось зібралися вони у Москві в березні 1919-го на свій VIII з’їзд. У країні руйнація; велику частину території вони просто не контролюють. Однак, незважаючи на тимчасові труднощі, сидять у якомусь закутку Ленін з Бухаріним і строчать вогненні письмена: «9. У національному питанні РКП керується наступними положеннями:

1) На перше місце ставиться політика зближення пролетарів і напівпролетарів різних національностей для спільної революційної боротьби за повалення поміщиків і буржуазії».

«НАДЛЮДИНА» КРІПОСНОГО ПРАВА

Це з II Програми РКП(б). У різних варіаціях ми це чули стільки разів, що звикли не замислюватися. Але якщо екстраполювати ленінсько-бухарінські рядки у день сьогоднішній, то картинка вимальовується гранично чітка. Хто там пропонує нам сьогодні припинити війну на Сході й зайнятися «революційною боротьбою»? Зрозуміло, за повалення олігархів, корупціонерів та іншої сволоти – заради світлого майбутнього українських трудящих мас. Яким «нічого ділити» з такими ж трудящими Росії (особливо з «Моторолою», «Бетменом» та іншими бабаями).

Тобто, вже на першому етапі будівництва комунізму «інтернаціоналісти»-ленінці намагалися дезорганізувати економічне життя тих націй, до яких могли дотягнутися – шляхом «революційного повалення» тих, хто, власне, і забезпечував розвиток економіки. Тих самих буржуїв. Після цього народ можна було брати голими руками. І ліпити з нього все, що партія вважатиме за потрібне.

Відмінності між комуністами і націонал-соціалістами дійсно були – але не настільки фундаментальні, як це видається Путіну. Якщо зовсім вже не розмінюватися на дрібниці, основна несхожість цих «близнюків-братів» полягала у тому, що Гітлер отримав у своє розпорядження готову «арійську расу», яку слід було лише трохи підправити – за допомогою Бухенвальда, Нюрнберзьких расових законів і всіляких там «Гітлерюгендів».

Більшовикам же дістався такий собі пухкий конгломерат «народців», з котрим годі було й мріяти про завоювання світового панування (читай – «світову революцію»). Нову радянську надлюдину («совка») ще тільки належало створити, і товариш Сталін взявся за цю справу зі всім своїм кавказьким запалом.

За відсутністю інших засобів (тим більше, що генетику геній всіх народів вважав продажною дівкою імперіалізму), «вищу расу» більшовики взялися кроїти відверто нацистськими методами: фізично винищуючи всіх, хто не відповідав заданим «параметрам». Початок був покладений ще до VIII з’їзду так званим «розкозаченням». Рішення про геноцид козаків підписав 29 січня 1919 року тодішній голова Всеросійського ЦВК (формально – глава держави) Яків Свердлов.

Напевно, козаки першими потрапили під удар червоної сокири тому, що мали свій, специфічний господарський устрій, який дозволяв їм дивитися зверхньо і на рязанських «лапотників», і на «революційну інтелігенцію» (вона в той час стояла біля керма партії більшовиків) . А якраз же безсловесного “лапотника”, ще не звільненого з кріпосного мороку, більшовики взяли за зразок «будівника нового світу».

Так, між іншим, – за дивним збігом обставин саме території Центральної Росії, де свого часу кріпосне право отримало найвищий розвиток, стали базовими для молодої країни рад. Тут «пролетарська» влада могла собі дозволити черпати людські ресурси в будь-яких кількостях – і гнати їх на фронти Громадянської війни. Не забуваючи піднімати у новобранців наступальний дух за допомогою загороджувальних загонів.

НАЙВАЖЛИВІШІ З МИСТЕЦТВ

У підірваній, роз’єднаній країні більшовикам вистачило цих ресурсів, щоб взяти за горло майже всі народи, що жили на території спочилої в Бозі імперії. Після чого будівництво «нової історичної спільноти» на 1/6 частині суші стало вестися у небачених досі масштабах. Про використовувані звірства говорити не хочеться – важко, та й говорено вже… Так, для уточнення – перші депортації за етнічною ознакою проводилися ще до війни: 1937 року (тобто ще до Хасана і Халхін-Гола) «з метою запобігання японському шпигунству» з Далекого Сходу в Середню Азію було переселено майже 200 тис. тамтешніх корейців. Які до приходу сюди московитів століттями жили на цих землях.

Ну, а крім того щосили старалися кіно, театр, література (не кажучи вже про школу і радянську пресу). Позитивні герої творінь соцреалізму були разюче схожі між собою, незалежно від широти і довготи місця дії: фізично розвинені, виконавчі, безмежно люблять партію і, особливо, чинного на вказаний момент її генерального секретаря. Простуваті, але це не заважає їм викривати шпигунів, диверсантів і перефарбованих троцькістів.

Зрозуміло, особлива увага приділялася дружбі народів. У першу голову – в армійських колективах. І якось так виходило, що неформальним лідером завжди опинявся «природний русак». Екстраверт («душа нарозхрист»), захисник принижених менших, який добре володіє хуком праворуч. Ну, загалом, що тут розповідати – ви й самі їх знаєте.

Старання майстрів культури, за діяльної участі хлопців з охолодженими головами і перегрітими серцями, не пропали даремно. Уже в 1971 році XXIV з’їзд КПРС отримав підстави заявити, що в СРСР вирощена «нова історична, соціальна та інтернаціональна спільність людей, що мають єдину територію, економіку, соціалістичну за змістом культуру, союзну загальнонародну державу і спільну мету – побудову комунізму; виникла в СРСР в результаті соціалістичних перетворень і зближення трудящих класів і верств, всіх націй і народностей» – радянський народ.

Іншими словами, КПРС сама зізнавалася у знищенні цілих етносів, кажучи путінським штилем. Щоправда, її вожді не стали уточнювати, скільки людей довелося убити заради того, щоб народи, облишивши свої традиції, культуру, мову, спосіб господарювання і т.д., і т.п., одного разу взялися – всі разом, за єдиним планом недоумкуватих кремлівських «зодчих» – зводити на рідній землі нову «вавилонську вежу». Втім, завжди залишалися ті, хто пам’ятав усе. І готовий був заповнити провали у нашій пам’яті.

ЩО ВИЙШЛО

Тов. Ульянов-Ленін був юристом-заочником, який у своїй професії далі рівня помічника присяжного повіреного не просунувся. У тов. Сталіна не було й цього рівня. Про тов. Хрущова і зовсім промовчимо. Це я до того, що для реалізації найсміливіших своїх прожектів у даних товаришів елементарно не вистачало кваліфікації. А людей, розумніших себе, вони органічно не переносили. У результаті вони не побудували не те що комунізм, а навіть і вищезгаданий «радянський народ» на ділі як був, так і залишився конгломератом насильно утримуваних народів, які при першому ж послабленні розбіглися «по національних квартирах».

Інша справа, що радянська влада систематично винищувала найвидатніших представників практично кожного з народів СРСР. Особливо – українського. Перетворити народи в безсловесне бидло комуністи не встигли – створена ними система розвалилася раніше – але відчувається якась метафізична утома народу. Апатія, недовіра, у тому числі до лідерів, яких самі ж обирали. Причому, втомилися всі верстви і страти.

Здається, у Донбас сьогодні тягнуться нескінченні орди «совка» або, як нині кажуть, «вати». Але якщо придивитися, то це зовсім незначний відсоток населення Росії (а в самому Донбасі таких практично вже й не залишилося). В іншому випадку, навіть страшно уявити, яке криваве місиво являв би мій рідний край. Повторюся: я жодною мірою не хочу применшувати загрозу, що нависає на Сході України. Але якщо прикинути, скільки у путінській Росії мужиків, яким нічим сьогодні зайнятися (і які гинуть в п’яній різанині у напівзруйнованих селах і містечках)… Отож.

Все ж відвертих нацистів радянська влада зуміла виростити у чималих кількостях. І розсіяти їх на благодатних полях України, Білорусі, Молдови, Прибалтики. Але знову-таки, ми просто не привчені вникати у сенс слів, які вони вимовляють. Хто не чув міркувань про інтернаціоналізм бравих ветеранів всіляких воєн або «будівництв століття»: «Та ми навіть не цікавилися, хто у нас якої національності! Аби людина була хороша». Але ж це – чистісінький нацизм, щоправда, в совковому (якщо хочете, у ватному) варіанті.

Як можна не цікавитися національністю, наприклад, сусіда по ліжку в казармі?! Адже перед тобою представник землі, куди ти, швидше за все, ніколи не потрапиш. Не дізнаєшся, чим ті люди живуть, які пісні слухають, що їдять (у казармі це вельми актуально). І що таке, в уяві совка, хороша людина? Той, хто не відмовиться випити з тобою пару стаканів горілки та зажрати салом? А якщо це – мусульманин?

У середній смузі Росії (а також у багатьох прилеглих смугах) прийнято вивергати побажання щодо вашої матінки. Середньостатистичний московит використовує ці побажання у якості вигуків, але всякий кавказець або житель Центральної Азії, почувши таке на адресу рідної матері, просто зобов’язаний кривдника зарізати. Воно, звичайно, недобре різати товариша тільки за те, що той спілкується вигуками. А зазіхати найбруднішим чином на честь і гідність поважних дам іншої (та навіть і своєї власної!) національності – добре?

Загалом, у національному питанні вся різниця між комунізмом і націонал-соціалізмом була виключно у тому, що їм потрапив до загребущих рук різний початковий «матеріал» (як тільки нацисти зіткнулися з національним розмаїттям в окупованих країнах – вони зразу ж «попливли», як двієчник на іспиті). Можна було не захаращувати закон зайвими словесами, а вже в преамбулі записати: «комунізм – російський різновид націонал-соціалізму».

Ну, або навпаки.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк.

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити