Сповідь:«ЇДЬ, ДОНЮ, ТА НЕ ПОВЕРТАЙСЯ». Серце ,здавалось ,розірвалось від болю на шматки,що й не позбираєш
Олена виховувала Христину сама, без чоловіка. Її в цьому ніхто не підтримував ні матеріально, ні морально. І вона ні в кого не просила допомоги.
Батьки відцуралися від рідної кровинки ще тоді, коли вона завагітніла Христиною. І коханий відцурався. Сказав, що дитина не його — і край. Родичів близьких в Олени не було, подруг вірних теж. Не надбала їх і після того, як народила, бо хто хоче перейматися чужими клопотами.
З маленькою дитиною на руках, у безгрошів’ї та в самотності Олена з усіх сил пхала свою біду вперед. Бувало, що й молока дочці не мала за що купити, але вперто долала труднощі, які тернами виростали на її життєвій стежині.
З Божою допомогою Христинка виросла. Олена віддала її до школи, де працювала прибиральницею. Коли дівчинка подорослішала, почала соромитися мами.
— Покинь цю роботу, — наказувала. — Не ганьби себе й мене. З мене всі в класі сміються, що моя мама — прибиральниця.
— Доню, якщо я покину роботу, ми залишимося ні з чим, — м’яко пояснювала Олена, та донька її обривала:
— Ніби в нас тепер щось є!
— Христинко, не гніви Бога, — просила мама. — Ти маєш що їсти, у що вдягнутися. Ми не розкошуємо, але хай буде так, як є, аби не гірше. Все налагодиться…
— Я більше не витримую! — зривалася на крик донька-підліток, вивертаючись від маминих намагань пригорнути її. — Одне й те саме роками говориш, а нічого не змінюється, не налагоджується!
…На людях Олена нічим не виказувала свого відчаю, не демонструвала втоми. Не так від роботи, як від напружених взаємин із найріднішою, найдорожчою людиною — єдиною донькою. А ночами, коли Христина засинала, матір гірко плакала. Вона ж так старалася, щоби в Христі було все необхідне. Вона місяцями відкладала гроші, щоби купити дівчині модну сукню чи щось інше. Днями, бувало, не їла, аби зекономити. Все вдома робила сама. Ніколи й не просила Христинку допомогти, бо ще мала, ще наробиться… Недавно продала бабусин золотий медальйон — єдину пам’ятку, що залишилася від колишньої родини, щоби подарувати Христині омріяний планшет. Але донька не цінувала того. Постійно скаржилася на своє життя, грубіянила матері…
Закінчивши школу, Христина не змогла вступити до університету на державну форму, а матір не мала чим платити за доччине навчання. Пообіцяла влаштуватися на другу роботу, аби наступного року Христина змогла вчитися бодай у коледжі.
…Та одного дня їхнє життя нарешті змінилося. Коли Олена побачила непроханого гостя — остовпіла: перед нею стояв батько Христі.
— Забирайся геть! Чого припхався сюди? — в серці жінки раптом запекла образа з минулого.
— Не до тебе припхався, — спокійно сказав чоловік. — До дочки.
Почувши розмову на підвищених тонах, із хати вийшла Христина.
— Я — твій батько, — відразу звернувся до дочки, демонструючи Олені, що розмовляти з нею теж не горить бажанням. — Я приїхав забрати тебе із собою. Пробач мені за все і збирай речі. Поїдеш зі мною до Києва. Я там живу, маю бізнес, велику квартиру, крутий автомобіль. Ти будеш щасливою. Що тобі робити тут, у цих злиднях?
— Та як ти смієш?! — вигукнула Олена. — Ти 18 років не знав, що в тебе є дочка!
— Я сподівався, що мені народить нащадків кохана дружина, але… в нас немає дітей, — зізнався чоловік.
— Та будь ти проклятий разом зі своєю дружиною! — несамовито крикнула Олена. — Забирайся геть!
— Ні!.. Тату, почекай, — спинила батька Христя. — Я їду з тобою. Мені набридло жити в цій бідосі. Набридло вислуховувати насмішки однолітків, — і, скоса глянувши на матір, добила її словами. — І ти, жінко, мені набридла!
Олена зблідла. Її очі наповнилися слізьми. Тремтячим, кволим голосом вона мовила:
— Їдь, доню, до батька, їдь. Влаштовуй своє життя. Та до мене не повертайся. І на похорон мій можеш не приїжджати…
Не попрощавшись із матір’ю, не обнявши й не перепросивши її, Христина поїхала назустріч своєму новому життю, своєму щастю. Але щасливою в столиці вона не стала. Батькова дружина ненавиділа її, перетворила на прислугу. А він не зміг чи не захотів захистити дочку.
Після кількох місяців пекла в батькових покоях Христина вирішила повернутися додому. Але люди зустріли її страшною звісткою: нема більше мами… Не витримала вона доччиного удару в серце — з власної волі пішла з життя. Поховали. Дочку не сповістили, бо не знали, де її шукати…
Христина сиділа в порожній хаті, обхопивши коліна руками, і плакала. Серце, здавалося, розірвалось від болю на шматки, що й не позбираєш… Так йому й треба! За жорстокість і черствість. За те, що так пізно зрозуміло безмежність і жертовність материнської любові — найбільшого скарбу і щастя на землі для кожної людини.
Шукайте деталі в групі Facebook
