Розбудова міського парку та сморід на Пасічній

110 років тому в Станиславові – очима газети «Kurjer Stanislawowski».

Кінець серпня 1906 року у Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) став часом великих перетворень для головного муніципального парку, який дотепер залишається ледь не єдиною рекреаційною зоною цього чвертьмільйонного міста.

Палац Ромашкана (світлина 1950-х років)

Навесні того року станиславівська громада була потішена пожертвою від Каси Ощадності, яка за 40 тисяч крон викупила ґрунти обабіч палацу вірменського аристократа барона Ромашкана, розташованого впритул до міського парку імені Цісаревої Єлізавети. На цій території влада міста запланувала створити «йорданський сад» – так у тогочасній Галичині називали спеціальні ділянки у міських парках, призначені для проведення виховних, розважальних і пізнавальних заходів для дітей і підлітків, такі собі предтечі сучасних луна-парків і атракціонів, але з патріотично-освітнім ухилом.

Засновником таких садів був громадський діяч і педагог із Перемишля Генрик Йордан – власне на його честь вони й були названі. Цей прихильник здорового способу життя та піонер фізичного виховання ще 1889 року облаштував першу таку паркову зону в Кракові і проводив там для молоді лекції з історії Польщі у розважальній та ігровій формі. Згодом мода на ігрові та спортивні майданчики для дітей у міських парках поширилася скрізь у Галичині, аж поки черга на цю новацію не дійшла до Станиславова.

Генрік Йордан

Тогочасна газета «Kurjer Stanislawowski» назвала однією з головних причин закладення парку Йордана в Станиславові шляхетний намір надати можливість дітям поза школою «знайти застосування для свого темпераменту і розважитися на свіжому повітрі». Водночас рекомендувалося залучати до створення парку самих школярів, які завдяки цьому мали б ставитися до нього з більшою відповідальністю – як до своєї власності. На початку навчального року планувалося провести свято висадження дерев, на якому вчителі під керівництвом досвідчених садівників мали роздати саджанці дітям. А важку роботу з обладнання майданчиків для колективних ігор і спорудження павільйонів для проведення різних виховних заходів повинні були виконати оплачувані робітники.

Тим часом навчальні заклади в Станиславові подавали оголошення про набір учнів і учениць. Восьмикласний пансіонат для панянок на вулиці Липовій (тепер – Шевченка) пропонував дівчатам зі Станиславова й околиць курси польської, німецької та французької мов, а також вивчення всесвітньої літератури. Для вступу до жіночої гімназії, яка була розташована на вулиці Собєського (тепер – Січових Стрільців), була обов’язковою присутність батьків або опікунів. Кандидатки на гімназійну освіту мали пред’явити атестат із початкової школи і здати іспити, які того року були призначені на 3 вересня.

Будинок польського “Сокола” на пл. Міцкевича

Музичне товариство імені Монюшка оголошувало про початок прослуховування вступників від 31 серпня до 10 вересня. А від 4 вересня можна було зголошуватися до польського «Сокола» для запису до гімнастичної школи. Заняття тут відбувалися тричі на тиждень, як і в сучасних тренажерних залах – традиційно в понеділок, середу і п’ятницю. Місячна плата становила дві корони, але для членів «Сокола» існували 50-відсоткові знижки. Кожен охочий до гімнастичних вправ мав пред’явити довідку від лікаря, а безкоштовно її видавав лише лікар цього ж товариства – доктор Остафінський, який приймав пацієнтів на вулиці Вірменській.

Кам’яниця Грауера

 

 

Десь тоді ж у новозбудованій кам’яниці Грауера, спорудженій навпроти міського казино на вулиці Сапєжинській, з’явилися перші орендарі, серед яких – філія львівської хімічно-косметичної фабрики Яна Ігнатовича. Тут можна було придбати креми, пудри, мила, а також порошок для чищення зубів, фіялкову воду для очищення шкіри і навіть соснове кадило, яке у той час використовували як освіжувач повітря в помешканнях. Спорудження цього будинку Леон Грауер завершив ще у травні 1906 року, і це була перша в місті кам’яниця, в якій відмовилися від газового освітлення і повністю перейшли на електрику.

 

 

Для мешканців усіх інших будинків у Станиславові актуальною була вміщена в тому ж числі газети «Kurjer Stanislawowski» реклама міського газового закладу, який презентував себе як ексклюзивного представника австрійського товариства Ауера, заснованого винахідником лампи розжарювання Карлом Ауером фон Вельсбахом. Цей заклад надавав послуги газового освітлення і пропонував придбати світильники, п’єцики, кухні та праски, заманюючи покупців дешевшими цінами.

 

Станиславівська газовня тоді й тепер

​

А от мешканці приміського села Пасічна (тепер – один із мікрорайонів міста) потерпали від клопоту, зарадити якому не допомогла би продукція цілої фабрики Ігнатовича. Саме тут була в той час міська клоака, куди звозили і зливали фекалії з цілого міста. «Возять і возять вдень і вночі бочки, наповнені міськими нечистотами, а ми мусимо на повні груди той сморід вдихати, – нарікав у дописі до газети від імені жителів Пасічної якийсь Леон Юрек. – Може є якась влада санітарна, яка би хотіла на те подивитися і встановити, що вивіз нечистот з міста до Пасічної є небезпечним для нашого здоров’я».

Село Пасічна в ті часи

Сталося у той час у Станиславові також трохи кримінальних пригод і трагічних випадків. У підземеллях міської ратуші, перебуваючи під арештом, повісився на паску від штанів Петро Галак, якого звинувачували в пограбуванні та підпалі помешкання адвоката доктора Корнблюга. На станції Хриплин із гальмівної кабіни потяга, який повертався з Вороненки до Станиславова випав колійовий працівник Дмитро Гроховський, який виконував обов’язки гальмівничого; з важкими травмами голови його доставили до шпиталю.

А в передчутті довгих осінніх і зимових вечорів у Станиславові відкрилася белетристична читальня, в якій пан Штандахер і спілка зібрали твори художньої літератури та популярні наукові праці. «Жодне провінційне місто не має такої взірцево упорядкованої інституції», – похвалилися в дописі до газети «Kurjer Stanislawowski».