Боєць АТО з Прикарпаття про бої за аеропорт, Ілловайськ та Дебальцево

Під Дебальцевим майже 5 тисячам українських бійців протистояли близько 19 тисяч ворогів. Бої за Дебальцеве порівнюють із подіями під Сталінградом під час Другої світової війни. Битва є однією з ключових подій у протистоянні України російській агресії. Вона мала значні як військові, так і політичні наслідки.

Серед тих тисяч українських захисників були й долиняни. Андрій Андрейко – молодий юнак, житель нашого міста, скромний на слова та спритний до діла. Брав участь у боях за Нікішино, Чернухіно, Дебальцево.

«Повісткою з воєнкомату я був призваний на службу одразу після анексії Криму,- розповідає хлопець. – на початках вручав разом із працівниками воєнкомату людям повістки. Бачачи сльози і розпач призваних в АТО, попросився туди сам. Перший військовий досвід був печальний – без зброї, на автобусах під москальською границею, про це зовсім не хочеться згадувати. Справжнє бойове хрещення отримав вже у 128 – ій окремій гірсько – піхотній бригаді, яка брала участь у захисті Дебальцево. Мені пощастило – мудрий відважний командир та дружня команда. Пригадую, коли, обстрілюючи позиції противника, викликав на себе інтенсивний вогонь ворога. Сидів в окопі і дуже сильно жалів, що біля мене немає гранати, так як ворог міг підійти дуже близько. Вийшов на зв’язок по радіостанції зі своїми. Противника накрили мінометним вогнем. Тоді я зрозумів, що таке справжня підтримка з боку бойових побратимів. В такі моменти чуєш за собою силу і впевненість та віру у дружбу. Ми разом і у всіх нас спільна мета – вільна Україна, що рухається своїм правильним шляхом».

Андрію пощастило. Його не ранило, не контузило, він живий, хоч і бачив смерті близьких людей.

«Одну людину на моїх очах рознесло на шматки, – розповідає. – Здалека бачив, але боліло. Іншому – розірвало до кісток коліно. Випадків було багато. Часто рятують військові медики, які надають першу допомогу, буває, що треба самому рятуватись».

На війні не буває однакових днів. « То цілий день гатять чим попало, то спокій», – каже юнак.

Щодо ставлення місцевих до наших військових, то думка у всіх однозначна – перевагу надають сильнішому.

«Бували звинувачення у наш бік, мовляв, це наші хлопці обстрілюють Дебальцево. Бували й такі, що запросять до себе, дадуть помитись, нагодують, обігріють», – каже Андрій.

На запитання: «А ти особисто за що воював?» хлопець впевнено відповідає: « Я пообіцяв собі, що ні в якому разі не допущу до свого дому розрухи війни, невпевненості в завтрашньому дні. Я хочу жити у вільній Україні, без «руського мира»». На війні Андрій був рік та за цей час багато зрозумів, відчув ціну життя.

«Пора уже закінчувати цю війну, – каже хлопець. – Ціна занадто велика. Тисячі смертей. Покалічені долі. Діти – сироти. Обстріляні доми…»

«Чи страшно під час виконання завдань?», – питаю. « Страшно, – відповідає. Дуже страшно. Гримить, гримить, бухкає і все чекаєш, може це твій останній день, може вже твоя черга. А дома – батьки, рідні, а в когось – дружина, діти»…