Про учителя треба дбати не один раз на рік напередодні свята, а постійно
У понеділок розпочинається тиждень, що передує Дню вчителя. Який офіційно (із 1994 року) в Україні називається Днем працівників освіти.
День учителя перейменували для того, щоб «не ображати» інших працівників освіти, «яких багато, але в яких свого святкового дня в календарі не було». Такий меседж панував у чисельних тогочасних дискусіях, у яких особисто брав участь. Хоч, якщо відверто, то ніколи не розумів доцільність відзначення цього свята.
Насамперед не розумів тому, що контекст, у якому воно завжди організовувалося в Україні, суттєво суперечив тому, який закладався в ідею його відзначення на міжнародному рівні, починаючи з 1966 року: посилення уваги до вчительської професії, подолання викликів, з якими стикаються вчителі, декларація підтримки, якої вони потребують…
Між іншим, освіті України періоду Незалежності це свято також дісталося в спадок від СРСР. Там офіційно День учителя був встановлений у 1980 році. Постановою Президії Верховної Ради СРСР «Про святкові та пам’ятні дати». І було приписано відзначати його в першу неділю жовтня, що успішно робимо й до сьогодні. Тоді, як у більшості країн світу свято освітян відзначають, або 5 жовтня, так як це було рекомендовано ЮНЕСКО, або у день, який відповідає історичним, культурним чи релігійним традиція країни.
А через те що в нас про подібні національні традиції воліють мовчати, то продовжуємо його відзначати в першу неділю жовтня, як і було в совку.
Більше того, і за змістом, таке «відзначення», нічим не відрізняється від совкового. Цей зміст полягає не у декларації намірів підтримати вчителя і побачити його проблеми, а у створенні ілюзії, що із вчителями та вчителюванням все гаразд.
Тому напередодні святкового дня знайдуться для педагогів нещирі казенні слова подяки; буде вручено багато паперових грамот і зовсім трішки невеликих грошових відзнак; кілька десятків освітян будуть відзначені на рівні держави; обраних звезуть у шкільних автобусах до якоїсь зали, щоб їх міг привітати більший чи менший начальник, для якого така процедура буде однією із чисельних обтяжливих і суто формальних упродовж робочого дня; а ще, можливо, покажуть концертну програму у дитячому виконанні або якусь театральну виставу.
Між іншим, упевнений, що франківську виставу «Конотопська відьма», на яку розкуплені квитки квитки на рік вперед, педагогам з нагоди свята таки не покажуть…
Також упевнений у тому, що упродовж всіх численних передсвяткових і святкових заходів не буде йти мова про мізерні зарплати, професійне, моральне та фізичне вигорання педагогів, їхнє цькування на всіх рівнях, відсутність педагогічної свободи, засилля бюрократії та різке збільшення навантаження малозрозумілими і малопродуктивними «реформами»; катастрофічний відтік педагогічних кадрів із закладів освіти і відсутність, навіть у перспективі, притоку нових…
Буде так, як і в СРСР: святкуючи, нівелювати відсутність проблем в учительському середовищі; показати веселих, радісних і натхненних учителів, які щодня тягнуть свого нелегкого плуга і щасливі від того…
Шкода, що цього не розуміють і, мабуть, ніколи не зрозуміють організатори таких свят.
Шкода, що багато педагогів, не маючи належного рівня розвитку критичного мислення, стануть їхніми учасниками.
Шкода, що за роки Незалежності в українській освіті не зрозуміли одного: освіта стояла, ще якось стоїть і, можливо, зможе вистояти не завдяки концепціям, стратегіям, планам і чиновникам, а завдяки вчителю. Рядовому вчителю.
Про якого потрібно згадувати і думати про його благо не один раз на рік напередодні свята, а постійно.
Учителю потрібні не шоу, а державницьке ставлення до оплати його праці, оцінки його роботи, його авторитету.
Лише в такому випадку на вчительське подвірʼя прийде свято. Його свято. А не свято чиновників.
Між іншим, у Японії, де перед звичайним учителем схиляють голови президенти, міністри і найповажніші вчені, загальнодержавного свята типу «День працівника освіти» немає й ніколи не було. Але там є глибоке розуміння й повага до того, що робить Учитель, яке значення має вчительська професія для успішного розвитку і процвітання країни.
І так не лише в Японії. А у нас замість всього цього – свято. У мережі розкуплені майже всі дешевенькі бланки грамот і подяк. Принтери у відділах освіти стрекочуть безупинно. Сценарії та промови пишуться. Автобуси замовлені. Репетиції відбуваються.
Є лише дві проблеми: щоб у час шоу нічого не прилетіло і щоб вітаючий чиновник зʼявився до педагогів… Не зважаючи на те, чи радісно бачити його вчителям…
Автор: Ігор Лікарчук, екскерівник Українського центру оцінювання якості освіти.
Шукайте деталі в групі Facebook
