21 день – у пеклі Маріуполя. “всі бігли – хто міг, хто був без ноги – повз закривавлений коридор, ряmуючись. Це був cmрах і жах”

“Я вціліла після авіаудару по Драмтеатру в Маріуполі, але більше не можу спати, жити… Я ховалася в тому укритті, коли росіяни скинули на нього бомби. Вмить – сотні загиблих. А ті, хто вижив, почали вибиратися з руїн. Коли я бігла, то побачила, що під величезною бетонною плитою лежить дитина, дівчинка років 3-4.

Видно лише її голова, тіло – під плитою. І дитина хрипить. Її мама з немовлям уже були мертві. А дівчинку привалило, і вона так і лишилась гинути під тією плитою. А всі бігли – хто міг, хто був без ноги – повз закривавлений, рятуючись. Це був страх і жах”.

Цю моторошну історію маріупольчанка Юлія Алаєва почула від жінки, яка залишилась цілою після бомбардування Драмтеатру.

“Було багато розірваних тіл”

Фінансові втрати та навіть голод – це не найгірше, що довелося пережити маріупольчанам. Нажахливіше – щодня дізнаватися, що хтось із твоїх близьких загинув. А ще гірше – звикати до цього.

“У підвалі жило близько 40 людей. Ми спали, а поруч стояла кувалда. Для чого? Щоб раптом поцілить снаряд, і нас завалить, можна було пробити собі вихід. Боліло серце, коли чотирирічна дитина під гуркотіння вибухів втискалася в тебе і плакала: “Мамочко, я не хочу вмирати”. А ти не знала, що відповісти

«Спочатку був шок. Наш товариш у центрі міста нарахував від однієї зупинки до іншої близько 100 трупів. Тіла були скрізь. Інша моторошна історія – коли чоловік зі скляними очима тягнув тачку з супермаркету, а в тій тачці лежали людські кінцівки. Мабуть, когось із близьких розірвало снарядом на вулиці.

Складали трупи в супермаркеті і навіть біля магазину. Поховати було неможливо через обстріли. Переважно тіла закопували біля під’їзду, бо які можуть бути похорони під бомбардуваннями. Коли я почула, що жителі сусідньої вулиці закопали 13-річного сина у своєму садочку – це був кошмар. І ти щодня дізнаєшся: того вже немає, того вбили, там уся родина загинула. А найгірше – ти бачиш увесь цей жах і розумієш, що тебе це не дивує. Ось це і страшно”, – говорить Юлія Алаєва.

Щодня сотні людей гинули у завалених під’їздах. А їх не було кому рятувати. Поранені кричали щосили і без надії сподівались на спасіння. Проте допомогти було нікому – в місті вже не працювали ні рятувальники, ні “швидка”.

“Прості люди намагалися відкопувати постраждалих самостійно. Коли ми вже виїхали, на будинок у нашому районі скинули бомбу, і засипало дуже багато людей. Вони шість днів повільно помирали під завалами – і діти, і дорослі. Лише один чоловік вижив – дивом зумів викопатися. Проте, на жаль, через пережите він збожеволів”.

Це був ніби страшний сон, у якому опинилися реальні люди. Та щоранку вони прокидалися і плакали тільки тому, що це, виявляється, не сон. Щодня Маріуполь обростав горами трупів, які просто не було кому та як прибирати.

Сама Юлія разом із родиною – чоловіком Ігорем Піперко та трьома дітьми – провели у пеклі Маріуполя 21 день. Те, що вони бачили, чули та відчували, це найжахливіший жах, який буквально неможливо уявити, але то було насправді.

Хіба можна таке забути або пробачити

Фото: УП Юлія Алаєва з чоловіком та дітьми до війни

Шукайте деталі в групі Facebook