Рома Гурик: юнак з очима, які дуже хотіли жити.

«Україна моя Батьківщина! Основна ідея та мета кожного мешканця країни, яка має єдину та неподільну українську націю – рівну поміж іншими. Прапор – синьо-жовтий (пропозиція: додати червоно-чорний по вертикалях, як прапор визволення та остаточної перемоги народу від поневолювачів), тризуб – герб, мова – українська. Громадянство – єдине українське» – Роман Гурик.

Народився Роман Гурик 2 жовтня 1994 року в родині Ігора та Ірини Гуриків, родині –інтелігентів, де на першому місці духовність, спілкування і взаєморозуміння. В квартирі де жив Роман, мешкало три покоління: дідусь з бабусею, мати і батько і троє дітей.
«Дідові брати 19-річними погинули. Були в УПА. Роман мав їхній дух. У батьківському селі є бункер викопаний. Син якось глянув на нього і сказав: “Хлопці йшли в бій без нічого, з однією піснею і вірою. І їх клали”. Тепер так і Романа поклали. Він у нашій родині — шостий, хто голову положив за Україну” – Ірина Гурик, мама.
Роман Гурик з дитинства був дуже кмітливим хлопчиком. Його дідусь Мирослав Базилько розповідає, що Роман був лідером і в дитсадку, і в школі. Вмів добре організувати різні громадські ініціативи. «Це була дитина – вітер, тому що його кругом було повно. Він мусів все промацати своїми руками…Ми за ним ніколи не поспівали, — додає він. – Англійська мова пішла в нас з п’ятого року життя. Навіть із чотирьох з половиною. Приходили мої приятелі та знайомі й коли гралися з Романом чи водили його вулицями міста, то показували парк, сонце, дерева та говорили йому, як це звучить англійською. Він усе запам’ятовував. Так само змалку ходив зі мною до Катедрального собору, де я тринадцять років керував церковним хором і працював рієнтієм. Владика Миколай Сімкайло все любив його перепинити і побесідувати з ним. Завжди питав: «Ну як там? Ти вже вивчив нові англійські слова?». Мені запам’яталося, як одного разу він йому сказав: «Я благословляю тебе на Владику». Тепер маємо Владику» – Мирослав Базилько, дідусь.
Роман неодноразово ошелешував батьків своїми планами. Батько пригадує: «Одного разу він сказав нам з дружиною, що він хоче розібратись, хто така людина взагалі і як створений світ. Йому на той момент було 15 років і я не повірив, що дитина може такою ціллю задатись». Яким було їхнє здивування, коли син і справді поринув з головою в дослідження. Зокрема збереглися записи, де він досліджує хто ми українці? З його тверджень ми є однією з найстаріших і наймудріших націй. Також Роман описував своє бачення майбутнього розвитку України. Тезово фіксував ідеї відносно освіти, культури та інших базових галузей. Роман дотримувався своєрідної філософії життя: людина може називатися людиною тільки в тому разі, коли за своє життя не нашкодила іншій. Він вважав: «Усе повинне бути доступним для людей». Він дуже хотів написати книгу…
Юнак захоплювався книгами, для свого віку був доволі начитаним. Цікавився сучасною літературою, класичними науковими працями, астрономією, любив фантастику. Часто у розмовах з новими знайомими точкою дотику ставали книги, їхнє обговорення. Один з останніх романів, які він прочитав, — «11/22/63» Стівена Кінга.
«Відвертий, відкритий, позитивний дуже. От є дитина, йде і випромінює позитив. Вона не в собі замкнута, вона відкрита для світу. Ось Роман був такий» – Олександр Коченаш, учитель історії та філософії.
Роман за свої 19 років життя намагався спробувати все, що люди деколи за все життя не проходять. Був талановитим конструктором: мріяв створити вічний двигун. Захоплювався астрономією: стверджував, що десь у Всесвіті є планети із розумними істотами. Роман постійно повторював, що «треба виходити за стандартні рамки у словах, вчинках, думках та мріях, – сірість не веде до прогресу». О, «сірим» він ніколи не був… навіть візуально.

Яскравість чітко вирізнялась у його стилі, він міг з легкістю змінювати колір волосся (зелений, жовтий, синій, білий), стрижки (коротка, з довгим волоссям, вибритий). «Раз каже: мамо, хочу помалюватися назелено. Добре, думаю, поки зробить, то я морально підготуюся. Будить мене в 3 години ночі: “Глянь, як мені? Я дуже зелений?”. Протираю очі, а він як трава. Навіть на студентському квитку зелений» – пригадує мама, Ірина Гурик.

Так само часто змінювалися його захоплення і уподобання (тайський бокс, біг, плавання, вивчення іноземних мов, катання на велосипеді і скейті), наявність пірсингу — у носі, у вухах, у язиці. Та найбільшою його пристрастю було татуювання (на грудях, руках, ногах юнака налічувалося понад десять «набитих» малюнків).

Йому хотілося пізнати все.
Правда, якщо хлопець приймав якесь рішення, ніхто і ніщо не могло його переконати. «Це моє рішення», стверджував він. Роман настільки вміло і чітко висловлював свої думки і свою позицію, що рідні не знаходили контраргументів, щоб заперечити йому. «В нього були лідерські якості, за ним тягнулись він всюди ішов попереду. Був дуже веселим хлопцем. Як у садочку так і у школі приймав участь майже у всіх конкурсах. Я завжди говорила «шукай». Де себе знайдеш, де тобі буде комфортно там ти і будеш. Ми абсолютно його підтримували у всіх його починаннях» – Ірина Гурик, мама.
«Навчання йому давалося легко. Навчався в 23-й школі-ліцеї, десятий клас закінчував екстерном. Йому подобалась біологія, але так склалось, що вступив на філософський факультет, спеціальність «психологія» в Прикарпатському університеті. Згодом поїхав у Польщу до Щеціна вступати в морську академію — його вабили з дитинства море і кораблі. Там, при академії, знайшов курси польської мови, на яких вчився ще у листопаді минулого року. Їх успішно закінчив і в лютому цього року вже мав їхати туди на навчання. Однак, у грудні 2013 року Польща ухвалила закон про відповідну оплату за навчання в морській академії, яка для нас була вельми високою, і тому він мусив повернутися на другий курс в Прикарпатський. Щодо роботи, то він у нас її не цурався: працював у кав’ярнях, барах. Біля нього завжди збиралося молоде товариство його друзів і приятелів» – Мирослав Базилько, дідусь.
«Згадалася мені наша розмова десь на курсі другому, перед тим як він поїхав в Щецин подавати документи на морфлот. Ми сиділи у фойє університету і він спитав, чи прирівнюю я себе до людей з неординарним мисленням… Я відповіла, що по різному буває. І тут він запропонував задачку – є чотири предмети: каструля, тарілка, шафа і вилка, вибери один предмет, який сюди не підходить і поясни чому так. Я довго не думаючи сказала що це шафа, бо всі інші предмети кухонні і призначені для їжі. А він мені сказав: а я вибрав вилку, бо у шафу, тарілку і каструлю можна щось поставити, вони місткі, а вилка – ні… Це якось для мене і характеризує Романа, тим що він у більшості випадків думав не як всі…» – подруга Ольга.
Весела вдача, відвертість, впевненість у собі, відсутність комплексів, комунікабельність забезпечували йому безліч друзів. Хлопець легко адаптовувася у будь-якому середовищі, завжди знаходив спільну мову з тими, хто був до вподоби. Його надихали нові знайомства і подорожі. Був дуже легким на підйом. Одного разу з друзями спонтанно поїхали автостопом до Києва, аби зробити сюрприз своїй подрузі. Так само легко відвідували навколишні міста і містечка. «З ним було дуже весело гуляти, дуже весело спілкуватися в тому плані, що в його голові завжди був якийсь оптимізм. Якась така іскра, що вселяла дуже хороші, веселі почуття. Коли почався Майдан (почалась Революція), дуже багато людей його відговорювали, щоб він не їхав. Проте він розумів, що в країні твориться безлад, а так не має бути. Роман знав і завжди говорив «Все, що від мене залежить я все зроблю!» – Богдан Колодницький, друг Романа.
Коли в Івано – Франківську почалися протести, він з друзями також брав у них активну участь. Він міг легко збурити студентів одного-другого факультетів, що вони казали: «Не йдемо на пари — йдемо боротися за Україну!». «Бувало, по дві – три доби його не було вдома. Прийде додому, помиється, щось перекусить — і гайда далі… Ми стримували його з Наталкою, на що він завжди відповідав: «Дідусю, бабусю! Без мене там не обійдеться», — розповідає дідусь.
Після силового розгону студентів у Київ потягнулися тисячі протестувальників. Роман зібрав своїх друзів і цілим автобусом вони виїхали на Київ. Побувши у столиці кілька днів повернувся до дому трохи розчарованим. Мамі хлопець зізнається: «Я розумію, що люди зараз з’їжджаються, але серйозних змін я не бачу. Люди просто приїхали, як на велику тусовку до Києва».
Другий раз на Майдан Роман поїхав з батьком в кінці грудня. У столиці перебували тиждень. «Він написав «борітеся – поборете», ще хотів написати продовження – «і вражою злою кров’ю…», але відмовився від цієї ідеї. Мені пояснив: «Ці рядки спонукають до агресії. Людина, яка бере в руки зброю, це є слабка людина» – Ігор Гурик, батько.
17 грудня 2013 року на сторінці в соцмережі Романа з’явиться допис про цю поїздку:
«Слава Україні!
Я вже вдруге на Євромайдані в Києві, і чесно кажучи такого не чекав.
Майдан перетворився на велике шоу і спосіб заробітку грошей. Люди приходять не заразди ідеї, а заради нових фотографій та безплатних харчів. Опозиція не розуміє, що їм потрібно робити.
Вони закликають до безглуздих дій.
Все, що на даний момент відбувається в Києві – це вистава.
Мені соромно. Соромно за те, що наш народ знову здався.
P.S.
Зверніть увагу на останні події у ВР та їхню відповідь на події 30 листопада. Знову відповідальність обходить стороною тих, хто винен.
Майдан – це цирк, опозиція – клоуни а ВР – це режисери-постановники».
Незважаючи на певне розчарування в тих подіях, що відбувались в Києві, Роман їздити у столицю не припиняв. «Він запалився національною ідеєю, щодо піднесення нашої держави і після того він вже почав вести активну дію, як патріот. Пішов у Самооборону, в «Правий сектор», все що з цим було пов’язано він завжди був перший. Роман завжди хотів бути індивідуальністю, і завжди бути першим і виділятися, – це напевно головна його риса» – Юрій Терень, друг Романа.
У січні хлопець на Майдані пробув тільки тиждень, сильна ангіна і висока температура змусили його повернутись до дому. «В цей час в Києві розгортались трагічні події з Нігояном, і я так думаю, що ще місяць часу Бог йому виділив…» – Ірина Гурик, мама.
Востаннє Роман поїхав до Києва на Стрітення разом зі своїм хресним татом Романом Яновським, батько якого о. Степан душпастирює в США. Ще побував на Службі Божій в Катедрі, освятив свічки… О 6.20 вечора хлопець подзвонив мамі і попросив: «Я їду на Київ, автобус зараз в 7.00 виїжджає. Збери мені речі, щоб я даремно час не витрачав».
“Син, коли їхав на Майдан востаннє, на своїй сторінці у “ВКонтакте”, я так добре пам’ятаю цей момент, бо він забіг, я йому речі складала, він відкрив ноутбук, написав-написав, закрив і побіг на автобус. Набагато пізніше я дізналась, що там було написано: «зараз або ніколи. всі на грушевського.на смерть». Дуже тяжко розуміти, що дитина в 19 років їхала свідомою того, що у будь-яку секунду він віддасть життя. Він це на 100% знав. Я в цьому вже просто переконана» – Ірина Гурик, мама.
Пробувши в Києві декілька днів Роман запевняв рідних, що у неділю побуде на щотижневому Віче, а в понеділок ввечері буде виїжджати, щоб у вівторок бути на парах. Але напередодні мирної ходи до Верховної ради, весь рух з Києва був повністю заблокований і хлопець виїхати не зміг. Пригнічений подіями «чорного вівторка», Роман у середу подзвонив мамі: «Мам, ти знаєш, може я все таки поїду до Франківська, але давай з тобою домовимося: я повернуся тільки з однією умовою, що я приїжджаю, миюся, переодягаюся, їм, сідаю і їду назад до Києва. Я не зможу знаходитись там, коли тут такі речі відбуваються. Не встиг…» – Ірина Гурик.
В ті дні найжорсткішого протистояння Роман встиг врятувати не одне життя.
«Я брав активну участь в подіях на Майдані. Пам’ятаю момент, коли почались сутички. Було чути вибухи. Я відчував запах диму і шин, які горіли. Хтось крикнув “гази!”. Мені різко стало погано. До тями мене приводив той самий Рома, з яким я познайомився, біжучи на Майдан. Якби я тоді залишився, міг би тут і не сидіти… Єдине, що залишилося мені сказати йому, — дякую за те, що не покинув мене там труїтися газом”, — висловив вдячність Герою Ілля Мірошниченко.
«…Хлопчина на лінії вогню, як завжди підпалив пляшку (коктейль «Молотова»), приготувався кидати… був поранений кулею… рідина розтеклась по правій руці…наша група з трьох людей підбігла до нього…пам’ятаю як зараз…схопила його…гасила вогонь… своїм респіратором … перев’язувала … розмовляла з ним.. і тягнула, тягнула… дихати було важко…боліли очі..крики..і тут підбіг він..Герой…закрив металевим щитом… від куль.. потягнув пораненого на собі закриваючи мене від цього пекла…врятував…і зберіг життя хлопцеві…
це був мій герой…все те, що навкруги відбувалося було побоїщем, пеклом…
чистилище …вогонь…
ми вистояли, пережили.
мій герой…
З ним говорили про все… ділились.. обговорювали татуювання… в навушниках слухали улюблені треки…
повернулись… на передову
.. біля Стели на Майдані…забирали перекись, бинти… він посміхався, жартував…
з першими променями сонця…почали стріляти, прорив барикад.. він пішов…» – Шура Рязанцева.
20 лютого з рюкзаком за плечима, в білій касці з щитом у руках Роман побіг прикривати побратимів, щоб забрати перших вбитих та поранених. «Він був там, де мав бути і все… Один раз піднявся вгору на Інститутську, допоміг забрати пораненого. Поки забирали цього пораненого, поранили ще одного майданівця. Ромчик прикривав цих людей. Потім посидів на підвіконні готелю Україна. Побачив як група людей знову піднімалась вверх і він пішов з ними…» – Ігор Гурик. Але цього разу повернутись не вдалось…
Невблаганна куля влучила йому у скроню о 9.56 год. Він ще встиг сказати своїм товаришам: «Я, Роман Гурик, — студент з Івано-Франківська» і вже не опритомнів. Витягнути його з поля бою вдалось тільки через 11 хвилин… Проте лікарі запевняють: вогнепальне поранення в голову, відкрита черепно-мозкова травма, велика рана та сильна кровотеча — без шансів…

« По документах в його рюкзаці вияснили, що звати його Гурик Роман. На вигляд 25 років. Татуювання на тілі. Рюкзак з кедами й обгортками від цукерок. А на голові 10 на 7 см діра з осколками черепа, обпаленими волоссям та шкірою навколо, тканиною мозку… Поки я утримувала його руку, щоб поставити крапельницю, він несвідомо, рефлекторно, інстинктивно стиснув мої пальці у своїй долоні. Я ніколи не забуду цієї свого роду спроби втриматися за життя. Ніколи не забуду цього останнього рукостискання. Червоний Хрест і мітингувальники, які заносили Рому на носилках в карету швидкої допомоги, кричали йому: «Тримайся, юначе! Героям слава!!!” – саме так описує останні хвилини життя героя Небесної сотні Романа Гурика волонтерка Варвара Шпиц. Ще один волонтер — хірург, якому принесли закривавленого Романа, — говорив про нього як про хлопця з очима, в яких було шалене бажання жити. Але це бажання все ж таки не змогло перемогти смерть… і о 12.30 лікарі вже констатували його смерть.
Тим часом в Івано-Франківську Йорданка, п’ятирічна рідна сестра Романа, прокинулася в садочку після обіду в четвер, ходила і всім настирливо говорила: «Мій братик помер!» Тож домашнім стали дзвонити вихователі, щоб заспокоїли дитину. І навіть вони не відразу змогли повірити дитині.
З Романом не було зв’язку, тож рідні почали хвилюватись. Довгий час шукали Романа, потім взялись обдзвонювати лікарні і морги по всьому Києву. Впізнали його за описом. Роман мав татуювання: на сонячному сплетінні — три зелені шпилі Карпат (перший — вищий, два інші — рівні), що означало «Батьківщина, родина і я»; і на серці — лапа тигра, тобто «вмію за себе постояти», на лівому передпліччі — вишитий рушник червоно-чорними нитками.
Того ж дня родичі вирушили у Київ. Спочатку поїхали машиною в Тернопіль, далі дороги не було, то сіли на поїзд до Козятина, який мав вирушати за 5 хвилин і не встигли взяти квитки. Правда, як дізналися, що Ірина їде до Києва сина забирати, то відразу знайшли для неї купе — без запитань, без проблем і без грошей. В поїзді виснаженій матері добросердна провідниця дала крапель валер’янки, і та, втомлена, спершись на столик, заснула. І сниться їй, що приходить до неї Роман, «Мамо, то — я!», — каже. А жінка його запитує: «Ромочка, та як — ти? Ти живий? А я їду за тобою, мені таке люди сказали… Таки, неправду, сказали.» «Мамочко, то — правда, але ти будеш мною гордитися ціле своє життя!» — сказав їй Роман…
Родина Гуриків була вражена людською добротою і підтримкою, якою їх оточили мешканці Івано-Франківська. «Люди пізнаються в біді. Коли сталася ця подія, я була шокована… Від мешканців Івано-Франківська я отримала таку потужну підтримку, без цих людей я не знаю як би ми це пережили. Коли ми, наприклад, стояли в «Просвіті» біля малого і зовсім чужа жінка підходить до мене і каже: «Я Вам принесла бульйону поїсти»… Для мене це дуже показово. Я тільки можу подякувати цим людям за підтримку, ми би без них не справились» – Ірина Гурик.
«Маленька донечка Йордана сказала (вже після анексії Криму і боїв на Донбасі) ми з нею йшли з садочка і вона каже: « А знаєш чому разом з Ромчиком загинуло стільки хлопців? – А я кажу «Чому?» – Буде ще одна, дуже велика війна і вони нам поможуть» – Ігор Гурик.

Шукайте деталі в групі Facebook

Поширити