Що рік потому думають про донбаський «референдум» його учасники і противники.

Відомий сатирик Остап Вишня у своїй гуморесці Чухраїнці так визначив найбільш характерну рису цього народу: «Якби ж знаття …». Зараз ця фраза є актуальною як ніколи – правда, у зовсім не смішному контексті, пишуть Руслан Іванов та Євгенія Вецько у №19 журналу Корреспондент від 15 травня 2015 року.

«Якби ж знаття», що буде після Майдану, до чого приведуть проросійські мітинги в Криму і на Донбасі, на що перетвориться операція із «зачистки терористів». У цей ряд вписується і «референдум» 11 травня про незалежність так званих ДНР і ЛНР. Навряд чи багато його учасників уявляли собі рідні «республіки» саме такими, якими вони є зараз.

Корреспондент поговорив про «референдум» із сімома жителями окупованого сходу України. Ми навмисно опитали людей з різними поглядами – як учасників «волевиявлення», так і його супротивників; як тих, хто поїхав з рідного краю, так і тих, хто залишився там, незважаючи на канонаду. Зі зрозумілих причин наші співрозмовники не називають своїх прізвищ.

Кожному з них ми поставили три запитання:

1. Чи ходили ви на «референдум» 11 травня 2014 року і чому?

2. Чи пішли б ви на виборчу дільницю зараз і як би проголосували?

3. Як, на вашу думку, повинні розвиватися взаємини між Україною і східними «республіками»?

Євген, 35 років, підприємець з Алчевська, переїхав до Києва

1. Я не ходив на референдум, все це була бутафорія. Який може бути референдум, коли навколо натовп озброєних людей? Це не справжнє волевиявлення. Ще одна причина – я вважав, що цього референдуму взагалі не повинно було бути. У мене виникала думка, що не йти на голосування небезпечно: у місті було повно шпигунів, дуже багато донощиків. Але потім все-таки вирішив не ходити. Більшість йшли голосувати навіть не тому, що боялися когось, а щоб отримати продуктові картки. На них можна було хоч щось купити дешевше, ніж на ринку. Тому люди повалили натовпом на референдум – їм все одно, за що голосувати, їсти ж хочеться.

Якщо говорити про сьогоднішній день, то думаю, що суспільство, яке там склалося, ще не перебуває на тому рівні розвитку, який дозволив би проводити хоч якісь голосування і чесно щось вирішувати
2. На голосування б не пішов, не бачу в цьому сенсу. Якщо говорити про сьогоднішній день, то думаю, що суспільство, яке там склалося, ще не перебуває на тому рівні розвитку, який дозволив би проводити хоч якісь голосування і чесно щось вирішувати.

3. Вважаю, що повинні розвиватися торгово-економічні відносини, як у всіх сусідів. В Україні є інтерес везти туди певні товари і купувати там необхідну сировину. Є такий інтерес і в іншої сторони. Було б добре організувати цей процес, нехай навіть на якихось особливих умовах. Але сьогодні багато людей, які зацікавлені, щоб цей безлад тривав, – як в Україні, так і на сході і в Росії. Якщо ні в кого не буде економічної зацікавленості у цій війні, вона дуже швидко закінчиться. Люди хочуть нормальних умов – жити, працювати, їм хочеться, щоб було як раніше або хоча б схоже. Щоб можна було повернутися в свою квартиру, на свою землю.

Ольга, 50 років, вчителька зі Стаханова, залишилася в рідному місті

1. Я пішла на референдум і голосувала за створення ЛНР. Хоча називати це словом «референдум» я б не стала, це скоріше було соціальне опитування, бо не було бланків зі ступенем захисту, не витримані інші вимоги. Моє рішення було скоріше емоційним: у нашому регіоні приблизно 80% людей негативно поставилися до того, що відбувалося на Майдані. Ми голосували за те, щоб почули нашу думку, а розцінено це було вже зовсім по-іншому.

2. Я б знову пішла на референдум і зі ще більшим ентузіазмом проголосувала б за республіку з однієї простої причини – за цей рік український уряд зробив все, щоб віддалити нас, замість того щоб підтримати. У підсумку нам зараз важко, тут все дуже дорого, і при цьому фури з продуктами до нас не пускають, ми в економічній блокаді. А я навіть не можу виїхати до своїх дітей, бо це великі гроші, та й як дістатися – незрозуміло.

Ті, хто хотів, уже виїхали, тут залишилися переважно ті, кого не влаштовує нинішня влада в Україні

3. Потрібно залишити нас у спокої. Ті, хто хотів, уже виїхали, тут залишилися переважно ті, кого не влаштовує нинішня влада в Україні. У цій ситуації потрібно займатися створенням автономії. На сьогоднішній день я не думаю, що можливий діалог між республіками й Україною в мирному форматі, – далі прірва тільки зростатиме. Хоча за обопільного бажання відносини можна було б налагодити.

Михайло, 37 років, підприємець з Луганська, залишився в рідному місті

1. На референдум пішов з цікавості. Раніше не ходив голосувати, а тут цікаво стало. Хоч і не вірив ні в ЛНР, ні в ДНР і голосував за Україну. Пам’ятаю, дуже здивували люди з автоматами, які охороняли дільниці. Тоді це ще була дикість. А ті, хто приходив голосувати, радісні були, натхнені.

2. Не знаю. Це багато в чому справа випадку. Але, швидше за все, сходив би виявити свою громадянську позицію. Та й голосував би вже за наявну владу [самопроголошених республік]. Тут немає українських ЗМІ, всі чують і бачать далеко не те, що бачать і чують у Києві. І якщо мати кардинально протилежну думку, то краще виїхати. Інакше буде складно. Правда, зараз навряд чи голосували б за ЛНР або ДНР. Наскільки я розумію, як республіки вони не відбулися і будуть об’єднуватися в Новоросію.

3. Мені шкода, що не хочуть домовлятися, зубами клацають. Навіщо було припиняти виплати, вводити якісь перепустки, закривати територію? У кого вони відбирають фури з продуктами? У дітей в дитячих садках, у пенсіонерів? Можна було б якось налагодити поставки необхідного. Тут же сотні тисяч людей. Вирішили голодом морити? Ну моріть … Навіть ті, хто проти розколу України, хто проти ЛНР і ДНР, розлютилися на Київ. А потрібно заспокоїтися і почати налагоджувати хоч якісь відносини і нормально працювати.

Ірина, 37 років, журналістка з Луганська, переїхала до Києва

1. Я не ходила голосувати на псевдореферендум і навіть не розглядала такий варіант для себе або когось із рідних. Ми просто ігнорували цей абсурд і серйозно цей захід не сприймали. Але я подивилася, як його проводили, як представник ЗМІ. Те, що я побачила, – це більшість пенсіонерів, трохи молоді та стопки заповнених ще до голосування бюлетенів.

2. Зараз моя позиція не змінилася: я не пішла б голосувати. Навпаки, я стала ставитися до цього більш жорстко – вважаю, що взагалі не можна було допускати референдуму, тому що все зайшло надто далеко. Тисячі людей залишилися без даху над головою, а ті, хто кричав «Росія!», давно виїхали. Ціни на все скажені, і вижити можуть ті, у кого є запаси продуктів і гроші.

Я вірю, що там буде Україна, хоча з кожним днем ​​надії все менше. Чим більше минає часу, тим більше збільшується відстань між усією країною і цими утвореннями, псевдореспубліки все сильніше віддаляються від нас

3. Я вірю, що там буде Україна, хоча з кожним днем ​​надії все менше. Чим більше минає часу, тим більше збільшується відстань між усією країною і цими утвореннями, псевдореспубліки все сильніше віддаляються від нас. Втрачається комунікація, свою роль відіграє інформаційна промивка мізків. Зараз багато хто в Луганську і Донецьку каже, що не хочуть бути ні з Україною, ні з Росією – головне, щоб не стріляли і не гинули мирні люди. Я не уявляю, як можна розвивати відносини між країною і цими утвореннями в таких умовах. Можливо, потрібно домовлятися і обговорювати проблему. Але хто знає, що в голові у керівників псевдореспублік?

Ірина, 55 років, викладач з Алчевська, залишилася в рідному місті

1. На референдум ходила голосувати за автономію у складі України, бо вже тоді в мене була недовіра до українського уряду. У нас всі вважали так: гроші йдуть до Києва, а назад не повертаються, це призводить до серйозного недорозвитку регіону. Тоді хотілося поліпшень, але виявилося, що одні правителі змінилися іншими, які нічим не краще.

2. Навіть не знаю, пішла б я зараз голосувати чи ні. Думаю, що мій голос все одно нічого не змінив би. Але якби все-таки вирішила, то голосувала так само, як і рік тому, – за автономію у складі України. Це було б дуже добре, особливо якщо б змінився склад Верховної Ради. Я не скажу, що у нас приймаються рішення краще, але якщо ви український уряд, то беріть відповідальність за весь народ України. Але сьогодні нас викреслили з життя, Україна нас не любить і не визнає. Мені шкода, що нас зовсім викинули з країни.

3. Зараз утворилася окрема республіка, яка, щоправда, ніким не визнана. Дуже багато економічних і соціальних проблем – доставка продуктів, невиплата зарплат. Але люди ні в чому не винні. Я вважаю, що відносини потрібно розвивати тільки на основі мирних договорів. А зараз виходить, що начебто і домовляються, але з обох сторін стягують війська. Якби український уряд був налаштований на мир, то у нас вже давно був би мир, а так ми живемо в постійній військовій агресії.

Сергій, житель Макіївки, переїхав на підконтрольну Україні територію в Донецькій області

1. На референдум не ходив, це була моя принципова позиція. Всі ці сепаратистські рухи із самого початку не сприймав, бо підтримую цілісність України, цілісність нації. І я, і вся моя родина були категорично проти. Йти голосувати проти відділення від України не мало сенсу. Зі слів учасників «референдуму», там відбувалися, м’яко кажучи, незаконні речі. Наприклад, приходив один чоловік і голосував за всю свою сім’ю. Це була суцільна містифікація, і моя думка, навіть якби я її і висловив під час голосування, нічого б не змінила.

2. Моя позиція стосовно референдуму залишилася колишньою: не пішов би. І зараз неприйняття того, що трапилося, стало ще сильнішим.

Насамперед треба закрити кордон з Росією, щоб не було доступу на нашу територію. Як тільки це станеться, всі ці «воїни» випаруються і можна буде розмовляти з нормальними людьми

3. Насамперед треба закрити кордон з Росією, щоб не було доступу на нашу територію. Як тільки це станеться, всі ці «воїни» випаруються і можна буде розмовляти з нормальними людьми. Я так думаю, що вони достатньо «наїлися» тим, що там відбувається. І хоча негативне ставлення до України не зміниться, але мирне життя, нормальна робота, зарплати все приведуть в потрібне річище.

Поліна, мешканка Донецька, залишилася в рідному місті

1. Я не пішла на референдум через те, що не розуміла до кінця, за що взагалі голосують, чого хочуть, що пропонують, що планують. Тому я проігнорувала цей захід. Крім того, у мене був певний рівень недовіри і неприйняття до «правителів», які прийшли в наше місто.

2. Обов’язково пішла б голосувати і проголосувала б однозначно проти ДНР. Спеціально пішла б тільки заради цього. Ми прожили рік, і в місті багато чого змінилося не в кращий бік. Якщо раніше на цю ДНР дивилася з боку і думала – ну, люди награються і заспокояться, то тепер видно, що цього не сталося. Розумію, що мій голос все одно нічого б не змінив, але я була б більш спокійна і знала, що хоч щось зробила.

3. Потрібно більше розмовляти, йти на компроміси, домовлятися. Зараз таке відчуття, що всі приймають рішення зопалу, роблять дуже різкі заяви. Тому обом сторонам потрібно частіше спілкуватися.

Сергій, житель Донецька, переїхав до Києва

1. Я не ходив на голосування, тому що цей референдум, а точніше, соцопитування, є абсолютно нелегітимним і у нього були передбачувані результати. Не було ніякого обліку або контролю в процесі голосування.

2. Позиція не змінилася – я б не пішов на цей референдум. У ДНР немає майбутнього, там тільки минуле. За нього старі та діти малі, ну і, може, ще якась невелика частина людей.

Якби можна було просто забути про цю територію, то краще за все так було і зробити, от тільки ситуація не дозволяє

3. ДНР постійно висуває якісь умови для переговорів. Але вже зараз зрозуміло, що ця територія юридично не стане російською, хоча фактично там все з Росії – товари, армія. Якби можна було просто забути про цю територію, то краще за все так було і зробити, от тільки ситуація не дозволяє. Тому треба розпочинати діалог, тільки тоді війна закінчиться.