Майстер дерев’яних скульптур Іван Халус народився на Херсонщині і вже 15 років живе з родиною у бойківському гірському селі Сенечеві на Долинщині, яке межує із Закарпаттям і є найвіддаленішим населеним пунктом району.

Саме в Карпатах випускник Миколаївського університету кораблебудування ім. Адмірала Макарова і юрист-бакалавр загального права за фахом відчув у собі покликання художника-скульптора і вже навіть не лише здивував шанувальників декоративно-прикладного мистецтва, а й здобув прихильність експертів-критиків на всеукраїнському рівні, пише газета Галичина

У вересні нинішнього року в Києві упродовж тижня тривав міжнародний фестиваль-конкурс дерев’яних скульптур «Київська Русь», в якому взяли участь 11 майстрів-скульпторів: 10 — з України і один — з Білорусі. Серед найкращих і відзначених конкурсним журі авторів робіт — і самоук Іван Халус, який лише бензопилою, тобто без жодних додаткових ріжучих інструментів, виготовив композицію «Гусляр з райськими птахами» і посів друге місце.

На наш погляд, про івана Халуса почали активно говорити як про талановитого майстра дерев’яних скульптур після одного святкування дня Вигоди. Бо саме ідея і заповзятість селищного голови Ярослава Наума в реалізації проекту переображення вигодського парку і відтак створення «Парку дерев’яних скульптур» завдяки майстрові Іванові Халусу привернули увагу до цього сенечівського унікуму, якому минуло 36 років.

Іван ХАЛУС, майстер дерев’яних фігур:

— Я самоук, не маю спеціальної художньої чи дизайнерської освіти. А народився в селі Зеленому Верхньорогатського району на Херсонщині, куди батьків було переселено з Волині у 1978—1979 роках, і після одруження з Наталією, яка працює вчителем трудового навчання і образотворчого мистецтва у місцевій школі, вже майже 15 років живу в її рідному селі Сенечеві. Виховуємо троє дітей: синів — десятирічного івана та дванадцятирічного Дениса і донечку — чотирирічну Соломієчку. Дружина і діти — мої помічники і порадники у роботі.

— Коли ви відчули порив до творчості?

— Чесно кажучи, я і досі не знаю. Якось три роки тому їхав від мами з Херсонщини. і в одному з рибальсько-мисливських господарств побачив різьблену з акації дерев’яну арку. Подумав: якщо на півдні таке можуть робити, то чому б не спробувати в Карпатах. Я сидів вдома, роботи не мав. Найперше взявся із смерекового сукуватого ковбанчика, який мав іти на дрова, зробити ведмедя — маленького, висотою всього 75 сантиметрів. Від батька мені залишилася бензопила — стовісімдесятий «Штіль» зі стандартною шиною для кріплення ланца. Я порізав дві години, зайшов у хату — руки болять. Але не зупинився. Взяв донечку, якій тоді був рочок, на руки, подивилися мультики, і знову взявся до роботи. Робив того ведмедя три дні, а сьогодні мені досить і півтори години.

Згодом я поїхав у Вигоду до директора ДП «Вигодський лісгосп» Олександра Матусевича і показав йому світлини деяких своїх робіт, бо дуже хотів спробувати себе у роботі. Тож завершив роботу одного майстра з Коломийщини. Не мав жодного устаткування — все робив бензопилою. За два роки я вже створив понад сто дерев’яних скульптур по всій Україні. Є мої роботи і в івано-Франківську — на «сотці» скульптура лицаря і учасника Грюнвальдської битви Івана Сушика зі щитом, на Торунському перевалі, «Алея казок» у Вигоді, схожа в Україні є лише в Ялті. До речі, при відкритті «Парку дерев’яних скульптур» у Вигоді, де представлено 16 фігур героїв українських народних казок, лавиці, шахове поле тощо, використовували навіть ключ і замок, виготовлені бензопилою. Люди дивувалися, чому я стовпи перевертав догори дригом — старшим кінцем вгору, як закопував у землю. Тому що так стовпи менше вбирають вологу і довше слугують.

— А як ви, Іване, потрапили на конкурс до Києва?

— Я неодноразово у долинському магазині, де продають бензопили, шукав потрібні ланци, щоб всі скульптури робити лише бензопилою. і мені у всьому допомагав працівник магазину Олег Онищук, а відтак влітку зателефонував і запропонував взяти участь у відборі на міжнародний конкурс. Через якийсь час з Києва повідомили, що я єдиний з усіх самоук пройшов відбір. Тема конкурсу: «Київська Русь — подорож у минуле», а заготовки вибирали жеребкуванням. Мені випало працювати з півтораметровою колодою з гниляком всередині. Я не знав, що з неї зробити. Зателефонував дружині, а вона порадилася з дітьми, які й запропонували тих райських птахів, а я ще додав лірника. Шансів у мене було дуже мало, і я це розумів — освіта важить дуже багато. Та ще й заготовка трапилася нікудишня. Тож я зробив хід конем: повідомив організаторів, що працюватиму тільки бензопилою. На всю роботу — вирізання, шліфування і обпалювання — пішло чотири дні. Так я виборов друге місце. Одержав сертифікат, завдяки якому вибрав собі у спеціалізованому магазині «Штіль» бензопилу і електропилу, а також різне допоміжне начиння, що пригодиться у роботі. Бо не думаю, що покину своє заняття. Воно прилипло до моїх рук.

— Чи може це ремесло прогодувати вашу родину?

— Я лише починаю все. Та думаю що так. Але нині лише набиваю руку і вчуся. Ціна моїх робіт залежить від багатьох речей. Дуже хочу вчитися. Тож чим більше працюю, тим більше вчуся.

— З яким матеріалом головно працюєте?

— Я працював зі всіма породами дерев, крім явора і дуба. Проте мені найбільше до душі той матеріал, з яким довелося працювати на конкурсі у Києві, — тополя. Також дуже файно працювати з сосною, проте не знаю, як вона поводиться після висихання. До речі, «Коза-Дереза» у вигодському парку — єдина скульптура, зроблена з тополі. Решта — з ялиці, бука і явора. Добре працювати і з сухою липою, та де її знайти? Передусім працюю на ентузіазмі, щоб руки не забували ремесло і я розвивався.

— Чи маєте якісь творчі плани?

— Найперше — зробити собі закордонний паспорт. і все. Щоб попробувати себе як майстра на інших теренах. Бо результатом роботи двох років став фестиваль у Києві. Треба йти далі і випробовувати себе. Дружина мене підтримує. Вона художник, дизайнер за освітою, і ми часто дискутуємо, сперечаємося. Маю дуже доброго критика в її особі, а щодо казок, то передусім дослухаюся до думки дітей. Донечка Соломійка зокрема — то найперша моя муза. Я перед роботою не малюю скульптуру, мені достатньо начерків, а далі — уява та імпровізація творення.

Я дуже вдячний своїм батькам, що живу на цій землі, своїй сім’ї, вчителям, які мене навчали і виховували. Мені видається, що моя праця не повинна ображати тих скульпторів-професіоналів, які є фаховими майстрами своєї справи.

…Олег Онищук з Івано-Франківська, який працює в Долині в мережі магазинів «Штіль» і якому безмежно вдячний іван Халус, також своє знайомство з творчістю скульптора-самоука почав передусім у селищі Вигоді — з враження від його робіт на «Алеї казок»: «Спочатку побачив його роботи у Вигоді. Тож коли дізнався, що у Києві «Штіль» організовує перший конкурс для скульпторів по дереву, то згадав про Івана, порекомендував його до участі в конкурсі і представив кілька робіт в оргкомітет. А далі — успіх…».

Пані Марія з села Рунгури більше тридцяти років займається ткацтвом та вражає ідеями для оздоблення української вишивки.

В селі Рунгури, неподалік від Коломиї в Івано-Франківській області, живе жінка з “золотими руками”, інформує WestNews з посиланням на ТСН.

Майже 30 років чи не щодня Марія Стефак сідає за свій ткацький верстат і створює одяг неземної краси. Крім ткання сорочок та рушників, жінка ще й оздоблює їх традиційною вишивкою та вже й сама встигла придумати кілька цікавих орнаментів.

“З 1989 року я почала займатися ткацтвом, аби ткати на верстаті треба дуже добре вишивати, а вишивкою я займаюся змалечку”, – розповідає жінка, яка нині є заслуженим майстром народної творчості України.

Пані Марія півжиття займається виготовленням одягу в українському стилі. Сорочки, запаски, сукні, спідниці – скільки всього зіткала за життя – не може навіть приблизно порахувати. Усі орнаменти жінка вигадує сама і навіть створила власний візерунок. А її рушники взагалі неповторні, адже за допомогою візерунків жінка зображує цілі пісні. Так, на одному пані Марія зобразила колядку.

“Темненька нічка тьмою світ закрила, на небеснім полі зорі запалила. Лиш одна зірочка понад все сіяє і над Віфлеємом промені зливає”, – описує жінка ідею власного рушника.

До слова, франківчанка вразила модний подіум Данії. У своїх роботах вона намагається підкреслювати жіночність і красу, тому найчастіше використовує натуральні тканини, а також велику увагу приділяє деталям – колекцію доповнили дерев’яні сумочки. Сукні дизайнерка прикрасила брошками у вінтажному стилі.